Борис Симонович - голова Олевської республіки, біографія

foto: Borys Symonovych Olevsk Борис Симонович - голова уряду незалежної Олевської республіки 1941 року, що повстала на Центральному Поліссі за підтримки військових загонів УПА Поліської Січі.
Біографія видатного поліського діяча, досі не реабілітованого багаторічного в'язня радянських таборів Бориса Олександровича Симоновича (1903-1985) з нагоди 75-річного ювілею Поліської Січі від Івана Ольховського.

Господар-самородок

Борис Симонович ніколи в житті не мріяв про керівну роботу. Та і як було мріяти, коли жив при чужій владі: царсько-російській, польській та більшовицько-совєтській. Тоді рідко хто з українців добивався керівної посади. Хоча у священицькому роду Симоновичів від народження закладалося головне призначення людини - служити ближнім. Борис був продовжувачем цієї традиції у шостому поколінні. Він, як і його предки, розпочав свій свідомий життєвий шлях зі здобуття духовної освіти: вступив до Житомирського духовного училища. Почалася Перша світова війна. Навчання довелося закінчувати аж у місті Муромі нинішньої Владимирської області Російської федерації, куди були евакуйовані царем Миколою мешканці Волині перед наступом австро-німецьких військ у серпні 1915 року. Після повернення на батьківшину у місті Кременці закінчив Волинську духовну семінарію, відбув службу у польському війську. Але священиком не став, оскільки одружився із розлученою жінкою, що забороняється церковними правилами. Це сталося 1929 року у селі Боровому тодішнього Сарненського повіту Волинського воєводства, де жили батьки і де працювала директором початкової польської школи його обраниця Юлія Панасюк.

Не знаю чи відбилося якось на долі Бориса Симоновича це порушення церковного правила, але, справді, власних дітей у сім’ї не було. Однак, незважаючи на те, що дружина була розлучена та ще й на 16 років старшою, їхньому подружньому життю заздрив багато хто. Як пише Євген Симонович у своїй книзі «Родовід Симоновичів», «вони (Борис і Юлія –І.О.) між собою жили дуже добре, ніколи не сварилися, жили в мирі, злагоді, взаєморозумінні і творчих пошуках». Їх не роз’єднало навіть десятилітнє розлучення через заслання Бориса Олександровича на каторгу аж на крайню північ Росії до міста Норильська. Ба більше, чоловіка не залишила вірна дружина наодинці з цілою купою хвороб після повернення з ув’язнення. Навпаки, вона понад два роки лікувала його, обігрівала жіночим теплом і ласкою, доки не повернула до повноцінного життя. Якщо правдиве євангельське твердження про те, що любов покриває багато гріхів, то, гадаю, подружні стосунки Бориса і Юлії Симоновичів надзвичайно серйозна заявка на те, щоб їм багато чого скоєного в земному житті простилося.

Пов’язавши свої долі, вони вже через шість років самовідданої праці (Борис трудився на заготівлі та вивезенні деревини), зібрали грошей і купили у селі Боровому шість гектарів землі після вирубки лісу. Хто хоч одного пенька викорчував за своє життя, той знає, яка це важка робота. А тут тобі – шість гектарів. Роки часу і ручаї поту стекли, доки лісовирубка перетворилася на врожайне поле. Окрім того, як розповідає Євген Симонович, Борис Олександрович розчистив велику частину річки Млинок, на березі якої була його ділянка, прокопав нові канави, зробив відвід води і підготував майданчик під будівництво.

За короткий час звів добротні господарські споруди: хліви для худоби, клуню, комору, погріб і чудову хату, в якій оселилася родина. Біля хати на березі річки з’явився прекрасний город, садок, у якому були спеціально виписані з ботанічного саду Варшави фруктові дерева. В саду росли різні сорти ягід: малина, порічки, аґрус, смородина, полуниці та різні сорти суниць.

Диво-господарство Бориса Олександровича не могло не привабити до себе односельців та й мешканців довколишніх хуторів і сіл. Вони приходили до нього за порадою, а то й за допомогою. Чоловік став авторитетним в окрузі. Це помітив тодішній власник каменоломні у селі Карпилівка, що недалеко від Борового, Тарас Боровець. Знайомство майбутніх творців «Олевської республіки» відбулося у 1938 році за святковим обідом на честь освячення місця під забудову церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Карпилівці, який влаштував Боровець-меценат. На нього був запрошений настоятель парафії, священик Михайло Симонович та його родина в тому числі і Борис Олександрович. Тому у серпні 1941 року, після здобуття вояками УПА «Поліська Січ» Олевська, сам повстанський головнокомандувач прибув на садибу Бориса Симоновича з пропозицією очолити у місті районну управу. Борис Олександрович опирався, мовляв, не має досвіду, адже ніколи в житті не перебував на адміністративній роботі. Однак Бульба-Боровець стояв на своєму: добрий господар буде добрим адміністратором. Відступати було нікуди, Борис Симонович пристав на пропозицію отамана.

Керував краще за німців

Відверто кажучи, я був шокований такою характеристикою роботи Бориса Симоновича, яку дав йому староста села Стовпинка Олевського району Олександр Ковальчук, а переказав їх на допиті староста села Ревель того ж таки Олевського району Василь Хлань. Як правило, совєтські слідчі-вибивайли не записували позитивних характеристик арештантів, яких тягли на вищу міру покарання. А тут раптом… Тому процитую її: «Він (Олександр Ковальчук -І.О.) мені розповідав, коли головою Олевської управи був Симонович Борис Олександрович, то працювати було краще… Тоді я запитав, чому було краще працювати при Симоновичу? Він мені відповів, що Симонович Борис був українським націоналістом (насправді, він до жодної партії не належав –І.О.), вів усю свою роботу за самостійну Україну, болів душею, щоб Україна була самостійною державою, а селянство щоб мало індивідуальне господарство».

Після цих слів так і хочеться заволати на всю нашу державну пустелю: гей, президенти, міністри, ви ж хоч інколи цікавтеся, як у складні часи ті, хто душу й тіло клали на вівтар України, підбирали кадри. Може, варто й нашу дорогу Академію державного управління перенести з київських пагорбів на поліські болота та вирви і там претендентам на державні посади виділити по п’ять-десять гектарів спустошених бурштиношукачами земель. Хто зможе рекультивувати їх та привести до Божого вигляду – хай стає керівником. А хто ні – геть з Академії та з обійманих посад. Доки у нас нездари куми, свати, словоблуди, партійні блюдолизи та баблоносці будуть перетворювати Україну на руїну?

То що ж такого вдалося зробити Борису Симоновичу всього за три місяці існування української влади в Олевську, що заслужило такої високої оцінки? Зрозуміло, спочатку йому довелось укомплектувати апарат районної управи, чого німці добре за короткий час в принципі зробити не могли, оскільки не знали місцевого населення і хто чого вартий. Борис Олексадрович знайомий був із низкою січовиків, бо секретарював в української міліції свого села. Декого, очевидно, знав через спілкування із олевчанами. Відтак відділ безпеки і правопорядку очолив Іван Дежнюк (західняк), господарський – Тарасюк (місцевий), відділ здоров’я та народної освіти – Ніна Троїцька (вчителька із Житомира), відділ торгівлі та промисловості – Іван Лукашевич (Лук’янчук), відділ військових справ – Анатолій Мандибура (поручник УПА «Поліська Січ» із селища Томашгород Рокитнівського району Рівненської області), відділ фінансів та кооперації – Іван Свиридюк (колишній інспектор фінвідділу), земельний відділ – Найман (місцевий німець). Писарем став Сергій Грабовський (мешканець селища Рокитного).

Крім того, до уряду «Олевської республіки» входив міський староста Сазон Дубик, голова Олевської сільської управи Зінько Покальчук, суддя Ілько Шатківський.

Уряд підпорядкував собі сільські управи Олевського, частини Лугинського, Овруцького і Ємільчинського районів, а також українську міліцію, яка у лісових селах налічувала 50 і більше народних охоронців порядку. П’ятнадцятого вересня 1941 року весь апарат управи разом із січовиками-новобранцями, старостами сільських управ та комендантами української міліції при велелюдному зібранні на міському стадіоні в Олевську прийняв присягу на вірність Українській державі та українському народу.

Одним з першочергових завдань української влади в Олевську була ліквідація колгоспів, розподіл і передача землі, майна та худоби в індивідуальні господарства. Це пояснювалося тим, що посівні площі озимих культур в приватних господарствах в усіх селах району давали вищий урожай, ніж у колективних, селянство на власній землі працювало краще.

Згідно з постановою Олевської районної управи від 16 вересня 1941 року, встановлено проведення щотижневих ярмарків у райцентрі та щоденних базарно-торгових днів, за винятком неділі, релігійних та національних свят. На продовольчі товари повернуто довоєнні стабільні ціни. Підвищувати їх суворо заборонялося.

Водночас українська влада Олевська організовувала ремонт доріг, мостів, відновила телефонний зв’язок, роботу місцевих підприємств, які підривали червоні партизани загону імені Чапаєва.

Як повідомляла газета «Гайдамака», відділ здоров’я відкрив у Олевську амбулаторію та лікарню, отець Михайло Симонович разом із релігійною громадою відновив місцеву церкву, яку більшовики перетворили на склад клоччя та старих орчиків і почав проводити у ній служби. Освітній відділ вишукував національно свідомих вчителів для того, щоб розпочати навчальний процес у місті і районі.

Аби забезпечити УПА «Поліська Січ» продуктами харчування для населення були встановлені фіксовані податкові збори натурою. Згідно з оголошенням, надрукованим у газеті «Гайдамака» 21 вересня 1941 року, з вимолочених ярих хлібів 1941 року вимагалося відсипати зерно для посіву, 10 відсотків віддати у фонд держави, а решту розділити населенню. Колгоспну картоплю також вимагалося закагатувати для посадки, 20 відсотків здати державі, а решту розділити населенню. Гадаю, багато читачів знають розміри податків, які вони нині у мирний час сплачують державі і можуть порівняти з тими, які збирала українська влада в Олевську для потреб УПА «Поліська Січ».

Слід сказати, що зібрані продукти харчування йшли не лише на потреби військових формувань «Поліської Січі». Частина з них, зокрема борошно, видавалось вчителям району. Частково місцева влада забезпечувала харчуванням і осіб, які повернулися із заслання і не мали власного господарства.

Дбала влада і про культурне дозвілля олевчан. У місцевому театрі було здійснено постановку п’єси «Посол на сесії» за памфлетом Тараса Боровця. З нагоди прийняття присяги до Олевська приїжджали з Рокитного і виступали фабричний оркестр та аматорський театральний гурток під керівництвом Галини Божовської, який показав дві вистави для мешканців міста і для січовиків.

Розплата

Вона розпочалась ще під час перебування в Олевську «Поліської Січі». Так, розпорядженням Житомирського обласного управління голову райуправи Бориса Симоновича зобов’язано було видати 11 жовтня 1941 року наказ, 12-й пункт якого забороняв розподіл колгоспного майна і навіть зобов’язував повернути його, де вже розподіл відбувся. Німецьке керівництво вимагало від голови Олевської управи видати 29 жовтня 1941 року наказ про звільнення євреїв із закладів та організацій, а на тих підприємствах, де вони залишалися працювати, зробити вивіски жовтого кольору з написом «жидівське виробництво». Євреїв також було зобов’язано переселитися в окремий квартал міста (гетто).

Коли стало зрозуміло, що справа іде до знищення цієї національної меншини і що до неї окупанти хочуть залучити січовиків, Головна команда УПА «Поліська Січі» оголосила про ліквідацію збройного формування. Борис Симонович також подав заяву на звільнення. Однак окружний німецький комісар затримав його до кінця лютого 1942 року, поки не було утворено німецьку адміністрацію.

Після звільнення Борис Симонович працював у своєму господарстві у селі Боровому Рокитнівського району. Взимку 1942-1943 років його схопили червоні партизани і разом із 28 боровчанами-заручниками обміняли на своїх побратимів, заарештованих бульбівцями. Запримітивши перебування у Боровому червоних партизанів, німці 9 квітня 1943 року спалили все село, у тому числі і господарство Бориса Симоновича, нажите важкою працею. Родина стала шукати притулку у родичів та знайомих у Рокитному. Борис Олександрович на кілька місяців влаштовується працювати секретарем мирового суду, а потім агрономом земвідділу при райуправі. З приходом на початку 1944 року Червоної армії і відновленням совєтської влади його взяли на посаду головного агронома земельного відділу райвиконкому. Але незабаром натякнули, що за цю милість совєтської влади треба потрудитися додатково.

Начальник Рокитнівського райвідділу НКГБ Агапов делікатно просить: під час зустрічі з агрономами області у Рівному поцікавитися, чи не заважають, бува, кому із них лісові банди. Перед Борисом Олександровичем постав вибір: або втрачати роботу і залишати без утримання дружину передпенсійного віку та малолітнього польського хлопчика-сироту Здіслава Сихлера, якого взяли на виховання після загибелі батьків, або здавати побратимів по боротьбі за Українську державу. Він вирішує діяти так, аби не нашкодити нікому. Через понад місяць часу подає пустопорожній звіт про те, що під час перебування у Рівному нічого суттєвого не виявив. Але щоб створити видимість виконаного доручення, подав невеличкі розповіді агрономів Костопільського та Тучинського районів про події річної давнини.

Після такого несерйозного ставлення до виконання завдання за Бориса Симоновича (агента «Гаршина» - таке псевдо дали йому совєтські чекісти) взявся начальник відділу другого відділення Управління НКГБ по Рівненській області майор Максимов. Він наказав Борису Олександровичу викласти все, що знає про діяльність Тараса Бульби-Боровця та його прихильників. Так з’явився документ під назвою «Агентурне донесення» від 30 серпня 1944 року, яке опублікував у своїй книзі «Тарас Бульба-Боровець. Документи. Листи.Статті» доктор історичних наук Володимир Сергійчук. Борис Олександрович у ньому розповідає історію виділення у 1936 році Тарасу Боровцеві у селі Карпилівці п’яти гектарів землі під розробку граніту, про побудову місцевої церкви, про людей, з якими знайомився власник каменоломні (більшість із них уже були покійні або виїхали за межі СССР), про склад Рокитнівської райуправи, який публікувала сарненська газета «Сурма», та нібито про недавню появу самого отамана біля села Борового. Оскільки і на цей раз нічим особливим не потішив енкагебістів їхній «агент», бо навіть названі ним деякі живі бульбівці давно уже були в розробці, вони тепер дають йому конкретне завдання - допомогти упіймати колишнього коменданта місцевої охорони села Борового Мирона Шупрудька, у якого він був секретарем. Як свідчить агентурне донесення від 5 вересня 1944 року, Борис Олександрович таки зустрівся зі своїм колишнім начальником на хуторі Пасіка біля села Борового і нібито почав обговорювати з ним план легалізації. Для остаточної домовленості була нібито призначена нова зустріч, на яку Шупрудько, зрозуміло, не прийшов. Чи не правда, блискуче спрацював «агент» «Гаршин»! Згодом і енкагебісти зрозуміли, що їх обвели навколо пальця. На цьому їхня «співпраця» із Борисом Симоновичем припинилась. Хоча ні, тепер совєтські лицарі плаща і кинджала взяли в розробку самого Бориса Олександровича, а 19 листопада 1945 року заарештували. Слідчим було наказано копати агентові-зраднику вищу міру покарання. Відтак українську райуправу в Олевську, яку очолював Борис Симонович, вони перетворюють на «окупаційну владу», українську міліцію, яка оберігала спокій та порядок на території «Олевської республіки»,- на «каральний орган окупаційного режиму». До речі, самі німецькі окупанти не довіряли українській міліції УПА «Поліська Січ», тому роззброїли її і розпустили.

Фактом «зміцнення німецької окупаційної влади» Борисом Симоновичем слідство називало розпуск колгоспів, роздачу майна та землі населенню. Однак це заперечив Воєнний трибунал, оскільки німецькі окупанти підтримали совєтську колгоспну систему, і не дозволяли її ліквідовувати.

Нечуваним прикладом знущання над совєтськими громадянами вказувався арешт на три доби Анни Пантус за спробу відібрати корову у жінки із шістьма дітьми. До «прєдатєльства родіни» слідство зарахувало прийняття Борисом Олександровичем присяги на вірність українським націоналістам (насправді – Українській державі і українському народові, адже серед членів уряду «Олевської республіки» не було жодного представника ОУН).

І слідчі, і Воєнний трибунал білими нитками в’язали наказ Бориса Симоновича про переселення євреїв в окремий квартал Олевська (гетто) із їхнім знищенням, що стало вирішальним у винесенні йому смертного вироку. Однак колегія суддів Верховного суду СССР відкинула цю прив’язку і замінила смертний вирок Борису Симоновичу на 20 років каторги та 5 років ураження у правах.

Борис Олександрович кілька разів опротестовував і це рішення. Але його протести відхиляли. Звільнили його з каторги у зв’язку з виходом указу Президії Верховного Совєта СССР від 17 вересня 1955 року, яким він був віднесений до категорії тих, хто через малодушність був утягнутий до співробітництва з окупантами і відбув 10 років ув’язнення.

Після звільнення з каторги Борис Симонович звертався до Прокурора СССР з проханням реабілітувати його. Однак звернення його не було задоволене. У незалежній Україні голова уряду «Олевської республіки», борець за незалежну Українську державу під час минулої війни донині залишається злочинцем і під реабілітацію не підпадає, адже Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» оцінює дії репресованих з точки зору совєтсько-комуністичного режиму.

Автор: Іван Ольховський

Довідка та біографія: Борис Симонович народився 29 липня 1903 року у селі Сехи (нині Томашгород Рокитнівського району Рівненської області) в родині священика. 1908 року сім’я переселилася у село Борове цього ж району. 16 червня 1929 року одружився з директоркою місцевої початкової польської школи Юлією Панасюк. 20 серпня 1941 року призначений на посаду голови Олевської районної управи, з якої звільнився 1 березня 1942 року. 19 листопада 1945 року заарештований органами НКГБ у Житомирській області.

4 лютого 1946 року засуджений Воєнним трибуналом військ НКВД у Житомирській області до вищої міри покарання – розстрілу. 16 квітня 1946 року Колегія Верховного суду СССР змінила вирок на 20 років ув’язнення та 5 років ураження у правах.

23 лютого 1956 року Борис Симонович звільнений з ув’язнення, згідно з Указом Президії Верховного Совєта СССР від 17 вересня 1955 року. Помер Борис Олександрович 21 квітня 1985 року. Похоронений поруч із дружиною, яка упокоїлась на одинадцять років раніше, у місті Сарни, де проживав останні роки.

Тема: Борис Симонович - голова Олевської республіки, біографія

ЗНАЙТИ ЧИ СКАЧАТЬ ПОДІБНУ ІНФОРМАЦІЮ, ФОТО:



0 comments:

Дописати коментар

 
 
 

Як називають Полісся?

Поліщуки часто кажуть Полісьсе чи Палесьсе, східні слов'яни та казахи звуть Палессе, Полесье. Словаки та норвежці називають Polesie, чехи - Polesí, південні слов'яни - Polissja чи Полесие, Полесия. Литовці іменують Polesė. Німці й шведи звуть Polesien, голандці - Polesië, французи - Polésie. Англійці, італійці, іспанці, фіни - Polesia, рідше Polissia. Норвежці та естонці кажуть Polesje, деякі євреї - פּאָלעסיע, тайці โปเลเซีย, японці ポリーシャ, корейці 폴레시아, ті, кого найбільше звуть 中文, а турки як завжди - Polesiye.

Екскурсійні тури

Праліси Поліського заповідника | Містичне Камінне село | Чернігів незвичайний | Поліська вузькоколійка "Кукушка"

ВАШІ СТАТТІ

Ви живете на Поліссі чи маєте цікаві матеріали з історії поліського краю? ІЦ Полісся шукає регіональних дописувачів: студентів і журналістів, краєзнавців, істориків, усіх, хто бажає опублікувати свої авторські матеріали - новини, розвідки, дослідження. Особливо розшукуються небайдужі автори у містах: Рівне, Чернігів, Малин, Сарни, Ковель, Ніжин. Зголошуйтесь: icpolissya@gmail.com
 
Copyright © 2009-2014 ІЦ Полісся
Zhytomyr, Rivne, Chernihiv, Kyiv, Lutsk | Інформація | Співпраця