Князь Альгірдас та його "шахівниця" на Синіх водах

Приєднання Київщини до Великого князівства Литовського

foto: knyaz Algirdas Багатьох науковців України та Литви, які досліджують воєнні аспекти нашої спільної історії, цікавить битва на Синіх водах, про яку, на жаль, на сьогоднішній день відомо порівняно мало.

Проте, очевидно, вона мала досить істотний вплив на історичні події того часу, оскільки її результатом стало різке послаблення політичного впливу Золотої Орди на землі колишньої Київської Русі і приєднання до Великого князівства Литовського Київщини, Переяславщини і Поділля...

Автор: полковник Ігор Сокаль, начальник кафедри воєнної історії Національної академії оборони України, кандидат історичних наук.

1362 року завдяки спільним зусиллям литовців, українців та білорусів потужному золотоординську війську було завдано нищівної поразки, внаслідок чого до Великого князівста Литовського остаточно відійшли Київщина та Поділля

Якщо розглядати історичні обставини, в яких відбулася ця битва, то слід зазначити, що у першій половині XIV ст. внаслідок гострих внутрішніх суперечностей, пов’язаних з постійними боярськими інтригами, напруженою, безперервною боротьбою за владу, Галицько-Волинська держава, єдиний на той час відносно незалежний спадкоємець земель Київської Русі, починає поступово занепадати. Цією обставиною негайно скористалися сусідні держави. Під їхніми ударами перше українське королівство (Данило Галицький був коронований у 1253 р.) припинило своє існування, а галицькі і волинські землі внаслідок вакууму влади, що утворився після загибелі останнього правителя Галицько-Волинської держави Юрія II, стали легкою здобиччю сусідніх Литви, Польщі, Угорщини та Молдавії.

Іншим важливим державно-політичним осередком на території Південно-Західної Русі, як відомо, залишався Київ. Проте з ХІІ ст. він став об’єктом постійної боротьби і чвар між князями. Боротьба за владу, а згодом і розорення Київської землі монголо-татарськими ордами, безумовно, послаблювали Київське князівство, не давали можливості розвиватися процесам державотворення. Тимчасова слабкість Києва була наруч Литві, яка в числі перших почала здійснювати свої задуми щодо українських земель.

Головною причиною прискорення процесів державотворення у литовців була їхня напружена боротьба проти німецьких лицарів Тевтонського ордену, що виник на прибалтійських землях і намагався підкорити своїй владі місцеві племена. В ході цієї війни серед литовських князів провідну роль відігравав князь Міндовг [Міндаугас, Mindaugas], період правління 1230–1263 рр. Саме йому близько 1240 р. вдалося завершити утворення нової держави — Великого князівства Литовського. Велике Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь. Головним об’єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі.

У часи наступника Міндовга князя Гедиміна [Гядімінас, Gediminas], період правління 1316–1341 рр., почалося включення до складу Великого Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель.

Слід зазначити, що литовці здобули Київське князівство головним чином шляхом "тихої експансії", майже без боротьби Населення піддалося їм без опору, прихильно зустрічаючи нову владу. Литовські завойовники викликали до себе симпатії передусім тим, що вели боротьбу з монголо-татарами і були могутніми спільниками українців у боротьбі із Золотою Ордою. Литва, володіючи значними військовими силами, відкривала перед Україною можливість визволення від Орди, а це було головним, життєво важливим завданням українського народу.

Наступник Гедиміна Альгірдас, або Ольгерд, як його називали українці (період правління 1345–1377 рр.), чітко формулює основне завдання: "Вся Русь мусить належати литовцям". Під керівництвом Ольгерда в 50-х роках XIV ст. продовжилася литовська експансія на Україну. В цей час Золота Орда переживає період занепаду. Після смерті хана Джанібека у 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359–361 pp. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а у 1362 p. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі.

На 1362 р. литовці приєднали до своїх володінь, крім Волині, частину земель Чернігово-Сіверщини і таким чином безпосередньо вийшли на кордони Золотої Орди. Як вважає український історик Фелікс Шабульдо, подальший наступ литовського війська на землі, підвладні Золотій Орді, був реалізований у двох походах литовських військ: першому, спрямованому на південь Дніпровсько-Донського Межиріччя аж до гирла Дону і Азова, і другому, що досяг гирла Дніпра та Південного Бугу і під час якого відбулася Синьоводська битва.

Намагаючись зупинити наступ Великого князівства Литовського на свої підвладні території, армія монголо-татар під керівництвом трьох місцевих князів-ханів Хачибея, Кутлугбея і Дмитра вирушила в похід назустріч литовцям. Причому історики вважають, що ординці не були заскочені зненацька і підготувалися до битви, оскільки у них була інформація про похід Ольгерда.

Очевидно, що десь восени (вересень — жовтень) 1362 р. біля річки Сині Води (за припущенням, це сучасна річка Синюха на Кіровоградщині) ординці зустрілися з військом на чолі з великим князем Ольгердом.

Чому саме до річки Сині Води прямувало литовське військо і чому саме тут відбулася одна з вирішальних битв тогорічної кампанії? Допомогти відповісти на це може карта України середини ХVII століття Гійома Левассера де Біплана, на якій показана переправа через річку Синюху на відтинку Чорного шляху, широко відомого як важлива ланка міжнародної торгової магістралі, що з’єднувала країни Західної та Північної Європи з морськими портами Криму і стародавнім Караванним шляхом, продовженням Великого шовкового шляху в північному Причорномор’ї. Знайдені у наш час при археологічних дослідженнях монети вказують на наявність активної торговельної діяльності у цьому регіоні. Отже, важливим мотивом походу у цей район були економічні інтереси молодої, стрімко зростаючої литовської держави.

До складу війська Ольгерда входили, крім литовців, князівські та боярські ополчення з Волині, Полісся, Чернігово-Сіверщини, а також ополчення із земель колишнього князівства Полоцького і Мінського (білоруські землі). Битва на Синіх Водах стала кульмінацією першого етапу литовського проникнення в українські землі (1340–1362 рр.).

Точні дані стосовно чисельності військ, які брали участь у цій битві відсутні, хоча є інформація (щоправда, недостатньо перевірена), що золотоординське військо нараховувало близько 25 тисяч воїнів, приблизно стільки ж було у складі війська князя Ольгерда.

Сильною стороною армії Великого князівства Литовського була наявність постійного кінного війська, служба в якому була обов’язковою для кожного феодала-землевласника. Багаті ж феодали повинні були озброїти за свій рахунок також кінний загін під власним прапором (корогвою). Тому ординці не змогли скористатися своєю перевагою — багаточисельною кіннотою, оскільки литовці мали як легку, так і важкоозброєну, по суті лицарську, кінноту. Причому литовці становили приблизно половину своїх кінних військ. Друга ж половина кіннотників і майже всі піхотинці — це були війська українських та білоруських удільних князів, які й керували своїми полками під час походів та боїв.

Спільними зусиллями литовців, українців та білорусів у цій битві потужному золотоординську війську було завдано нищівної поразки. Внаслідок переможної Синьоводської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля. Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) починаючи з 1362 р. Київщини, Переяславщини та Поділля до складу Литовської держави.

За політичним значенням битву на Синіх Водах можна поставити вище, ніж битву на Куликовому полі 1380 р. Адже Великий князь московський Дмитрій Іванович на Куликове поле пішов для того, щоби за розпорядженням правителя Золотої Орди хана Тохтамиша привести до покори темника Мамая, який незаконно взяв собі право призначати на трон верховного хана Золотої Орди угодних йому претендентів. За це він і був покараний вірнопідданим хану князем Дмитрієм, що в подальшому все одно не врятувало Москву у 1382 р. від облоги та спалення військами Тохтамиша. Потому ще 100 років (до 1480 р.) землі Великого князівства Московського перебували під владою Орди.

Литовці ж витіснили Золоту Орду за межі приєднаних українських земель безповоротно. І хоча золотоординські хани ще здійснювали набіги на українські землі і деколи доводилося виплачувати їм данину, проте політичну владу на цих територіях вони втратили.

Приєднавши до своїх володінь Південно-Західну та Західну Русь, Литовське князівство стало величезною багатонаціональною державою, найбільшою в тогочасній Європі. В ході завоювання українських земель Ольгерд та його прибічники проявили політичну мудрість. Вони здобули собі довір’я місцевого населення насамперед тим, що намагалися нічим не відрізнятися від місцевих феодалів. Шануючи місцеві звичаї і культурні надбання українського народу, вони цілком свідомо переймали його культуру, намагалися практично використати її здобутки в усіх сферах життя.

Литовці взяли на озброєння українську військову організацію, засвоїли досвід роботи адміністрації, ведення господарства. Кодекс законів "Руська правда", як відомо, у Великому князівстві Литовському стає головним джерелом права і в подальшому у 1529 р. стане основою першого "Литовського статуту".

Провідну роль у Литовській державі поступово починає відігравати й староруська мова, що містила в собі елементи української і білоруської мов і вживалася в князівствах України — Руси в XI–XIII ст. Саме ця староруська мова стає офіційною, державною мовою Великого князівства Литовського.

Панівною і загальнодержавною у Великому князівстві Литовському стає поступово і православна віра, тому що їх власний язичеський потенціал не був великим. Литовці знайшли на Русі муровані церкви і монастирі, в них — високоосвічених священиків та ченців. Литовська язичеська культура не могла нав’язати іншим ані мови, ані культури, ані релігії через те, що язичество не могло конкурувати з православ’ям, яке мало свої інституції та письмо.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м’якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність, повноцінними, рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській династії Гедиміновичів.

Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 р., можна сказати, що новий державний організм являв собою вельми неординарний суб’єкт історії — державу, в якій від народу-завойовника, по суті, залишалася тільки назва: Велике Литовське князівство. Фактично ж майже 90% населення становили українці та білоруси. Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов’янському етнічному масиві.

Приєднання в другій половині XIV ст. більшості українських земель до Великого князівства Литовського не викликало спочатку будь-яких помітних змін в їхньому політико-адміністративному устрої. Зокрема, як і раніше, продовжували існувати великі феодальні об’єднання — Київська та Волинська землі, кордони яких майже повністю збігалися з політичними кордонами колишніх "удільних" князівств давньоруської держави. Подібна ситуація склалася також на Поділлі та Чернігівщині. Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії Гедиміновичів. Водночас варто зазначити, що вони зберегли певну автономію, а також давні місцеві традиції та звичаї.

У багатьох наукових працях досить часто зустрічається гасло, під яким, нібито, правителі Великого князівства Литовського здійснювали будівництво своєї держави: "Ми старовини не рухаємо і новини не вводимо". Проте деякі історики, які досліджують литовську добу в історії України, вважають, що скоріш за все ця теза про "незмінювання старовини" є міфом, який зростили в російській історіографії для того, щоби довести відсутність литовського фактора на землях Великого князівства Литовського. Проте очевидно, що саме литовська експансія значною мірою посприяла розколу простору Київської Русі на дві частини: Київську і Московську, історія яких надовго пішла самостійними шляхами. Гедимін і Ольгерд навіть прагнули відмежувати "своїх" православних від Москви, створюючи самостійну православну митрополію.

Не слід також ідеалізувати часи правління литовських князів в українських землях. Створюючи міцну централізовану державу, вони, звичайно, не могли допустити подальшого її розколу на окремі удільні князівства часів Київської Русі, що, між іншим, і було однією з основних причин її загибелі. Та й форми правління і землеволодіння у Великому князівстві Литовському були дещо іншими, ніж в українських та білоруських землях. Тому у XV столітті правитель Великого князівства Литовського Вітаутас (Вітовт) взяв курс на повне знищення державної автономії українських земель і остаточну ліквідацію удільних князівств. Волинське і Київське князівства були ліквідовані і перетворені на провінції Великого князівства Литовського. У провінціях князь призначив своїх намісників. Крім цього, у результаті хрещення Литви у 1387 р. запроваджується католицизм, що значно змінює внутрішньополітичну ситуацію в державі.

Вченим досі точно не відомо місце Синьоводської битви. Цілком можливо, що ключ від Синіх Вод захований у землі Торговиці — селища Новоархангельського району Кіровоградської області, яке стоїть на березі річки Синюхи. У "Хроніці" Мацея Стрийковського (1582 р.) Торговиця названа першою серед міст, визволених Ольгердом. Саме до цього району степової України останнім часом прикута увага дослідників синьоводської проблеми. При Кіровоградському педагогічному університеті ім. В. Винниченка створено регіональний науковий центр з дослідження історії Центральної України, який намагається встановити місце битви. Вченими цього центру вже проведено низку археологічних досліджень у районі селища Торговиця. Виявлено монети XІV століття, наконечники стріл, залишки давнього поселення, поховання.

Цього року за ініціативою Міністра оборони України Юрія Івановича Єханурова та Надзвичайного і Повноважного Посла Литовської Республіки пана Альгірдаса Кумжи започатковані спільні україно-литовські наукові заходи, спрямовані на продовження дослідження проблемних питань спільної історії наших народів, у тому числі битви на Синіх Водах. До цієї співпраці залучено вчених-істориків Литовської Республіки та України, які вивчають добу Великого князівства Литовського в історії України.

На сьогоднішній день є очевидним: битва на Синіх Водах була спільною перемогою литовських, українських і білоруських військ, це частина історії трьох народів, які понад 200 років були поєднані в одній державі — Великому князівстві Литовському.


© Ігор Сокаль, передрук за журналом "Військо України".

Тема: князь Альгірдас і приєднання Києва до ВКЛ

ЗНАЙТИ ЧИ СКАЧАТЬ ПОДІБНУ ІНФОРМАЦІЮ, ФОТО:



0 comments:

Дописати коментар

 
 
 

Як називають Полісся?

Поліщуки часто кажуть Полісьсе чи Палесьсе, східні слов'яни та казахи звуть Палессе, Полесье. Словаки та норвежці називають Polesie, чехи - Polesí, південні слов'яни - Polissja чи Полесие, Полесия. Литовці іменують Polesė. Німці й шведи звуть Polesien, голандці - Polesië, французи - Polésie. Англійці, італійці, іспанці, фіни - Polesia, рідше Polissia. Норвежці та естонці кажуть Polesje, деякі євреї - פּאָלעסיע, тайці โปเลเซีย, японці ポリーシャ, корейці 폴레시아, ті, кого найбільше звуть 中文, а турки як завжди - Polesiye.

Екскурсійні тури

Праліси Поліського заповідника | Містичне Камінне село | Чернігів незвичайний | Поліська вузькоколійка "Кукушка"

ВАШІ СТАТТІ

Ви живете на Поліссі чи маєте цікаві матеріали з історії поліського краю? ІЦ Полісся шукає регіональних дописувачів: студентів і журналістів, краєзнавців, істориків, усіх, хто бажає опублікувати свої авторські матеріали - новини, розвідки, дослідження. Особливо розшукуються небайдужі автори у містах: Рівне, Чернігів, Малин, Сарни, Ковель, Ніжин. Зголошуйтесь: icpolissya@gmail.com
 
Copyright © 2009-2014 ІЦ Полісся
Zhytomyr, Rivne, Chernihiv, Kyiv, Lutsk | Інформація | Співпраця