Офіційна мова Великого князівства Литовського (ВКЛ)

Писемна мова Полісся в 14-17 ст.

foto: gerb vkl ldk herbas Дослідження ролі і взаємодії мов, що були поширені в часи перебування Полісся в складі ВКЛ - старослов'янська (канцелярська, руська, західноруська, литвинська), старобілоруська, староукраїнська, литовська, польська, латина.

Динаміка розвитку усної та писемної мови в часи, коли правили князі Гедимінас, Альгірдас, Вітаутас, Швітрігайла та пізніші володарі ВКЛ і Речі Посполитої...


LIETUVOS DIDŽIOSIOS KUNIGAIKŠTYSTĖS KANCELIARINĖS SLAVŲ KALBOS TERMINO NUSAKYMO PROBLEMA - lietuviškai žr. žemyn.

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНУ КАНЦЕЛЯРСЬКОЇ СЛОВ'ЯНСЬКОЇ МОВИ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО

Литовці випередили інші балтські племена тим, що створили свою могутню державу. Коли вона виникла, не зовсім ясно. Просто кажуть, що Міндаугас (Mindaugas, Міндовг, Мендовг) об'єднав литовські землі в єдину державу близько 1226-1236 р., проте є дані, що початок цьому об'єднанню було покладено раніше.

Наприклад, Лівонська віршована хроніка оповідає про Міндаугасового батька Рінгаудаса як про дуже могутнього князя, якому не було рівних. Але Міндаугасів батько Рінгаудас [Ringaudas], певно, створив тільки передумови для такого об'єднання, бо 1219 року, під час підписання угоди з Волинню, литовські землі представляв 21 князь, з-поміж яких 5 були старші, в тім числі й Міндаугас із братом Дауспрунгасом [Dausprungas], імена інших трьох - Жівінбудас [Živinbudas], Дауйотас [Daujotas] та Вілігайла [Viligaila].

Очевидно, успадкувавши від батька добре впорядковане оборонними фортецями з сильним військом князівство, що звалося Литвою, Міндаугас розширив його далі, приєднав зі сходу Нальшю, з півночі - Дельтуву, на заході - частину Жемайтії, а з півдня (аж до Бугу) багато земель ягвягів.

До сфери свого впливу він зумів схилити також немало східно-слов'янських просторів: Новогрудок, Мінськ, навіть Полоцьк. Так було закладено основи сильній литовській державі, що не тільки витримала внутрішні потрясіння після вбивства Міндаугаса (1263), але й зупинила вторгнення Лівонського ордену з заходу, татарської орди - зі сходу. Татарам усе-таки не вдалося зламати Литву й змусити платити данину, тобто перетворити на свого васала.

Навпаки, литовці почали швидко відбирати від татар землі Русі. Наприклад, після походу на Литву хана Узбека 1325 року великий князь Гедімінас (Gediminas, Гедимін, Гядімінас, правив у 1316-1341 рр.) рушив походом на Київ, побив татар і зайняв столицю (1326) колишньої Русі.

Його син Альгірдас (Algirdas, Ольгерд, 1345-1377) розгромив татар у 1362 році біля Синіх Вод (у районі Чорного моря), зайняв Поділля, багаті землі Придністров'я, остаточно утвердився в Києві.

Великий князь Вітаутас (Vytautas, Вітовт, 1392-1430) двічі, 1397 та 1398 року, вирушав із переможними походами проти татар до Причорномор'я та Криму. Кордони Литви тоді сягали Чорного моря між гирлами Дністра й Дніпра (цей край належав Литві до 1484 р.). Вітаутас будував там фортеці, в гирлах Дніпра заснував фортецю святого Іоанна ("Тавань"). В постійних сутичках із татарами литовці переймали їхню тактику боротьби, що її Вітаутас вдало застосував у битві (1410) проти німців при Жальгірісі (Грюнвальді).

Хоча згодом успішну війну Вітаутаса проти татар загальмувала в 1399 р. болісна поразка біля річки Ворскла (на північ від Полтави), боротьба не вгавала й пізніше. Литовці змагалися не тільки зброєю, але й дипломатичними засобами. Вітаутас нацьковував велетнів Золотої Орди один проти одного. Не раз литовцям вдавалося зробити ординськими ханами своїх ставлеників.

Вторгаючись у підвладні татарам простори на сході, литовці приєднували до своєї держави роздроблені землі давньої Русі. Литовська експансія на ці землі розпочалася ще за кілька десятків років перед татарською інвазією. Пізніше володарі тих земель, боячись жорстокого татарського уярмлення, охоче схилялися до Литви, тим більше, що литовці не намагалися вводити в зайнятому краї якихось нововведень, не переслідували християн і взагалі весь лад залишали "по-старому". Звісно, в ході приєднання бувало й насилля.

У приєднаних до Литви східно-слов'янських землях на той час уже використовувалося письмо, перейняте в кінці X ст. разом із хрещенням (988) від балканських слов'ян (давніх болгар). Перенесена до Київської Русі мова писемності тут сильно розбавлялася елементами давньоруської мови: люди розмовляли по-своєму, але писали наближеною до світської старослов'янською мовою, насиченою елементами розмовної.

Таку писемну мову вживали тоді також у тих краях Русі, що були приєднані до Литви. При церквах та монастирях було немало грамотних людей. Були навіть певні центри переписування рукописних текстів. Писалися й державні документи, різні угоди, акти тощо. Звичайно, володарі Литви, впорядковуючи справи приєднаних земель, користувалися тією писемною мовою. Вживали її і для підтримки зв'язків з іншими країнами на Сході, подібно, як латинську мову - для спілкування з країнами Заходу. Отже, в канцелярії володарів поруч з іншими мовами вона займала важливе місце.
З часом значення її дедалі збільшувалося. Адже, впорядковуючи велику державу, володарі Литви не могли обійтися лише усними наказами. Потрібно було їх записати. Хоч самі вони між собою розмовляли литовською (до Казімераса Йогайлайтіса - Казимира ІV Яггелона, що правив з 1427), але литовська мова була тоді лише розмовною, а не мовою писемності. Адже письмо в ті часи приходило з християнством. Литовці довго були язичниками й письма не мали. Зрештою, сама писемна мова не могла з'явитися раптово. Протягом довгого часу мусили встоятися терміни, звичаї і традиції оформлення документів тощо.

На той час у регіоні Литви широко вживалися дві традиційні мови писемності: на Заході - латинська, на Сході - слов'янська. Остання для канцелярії володарів Литви була куди зручніша. Нею володіло досить багато людей. До речі, платня писаря, що володів цією мовою, була менша, ніж писаря латинської мови, якого було важче дістати. Кінець кінцем, ця мова була близька й напівзрозуміла більшій (східній) частині жителів держави. Латинську мову тоді знало тільки небагато освічених людей, як правило тих, що проходили науки на Заході.

Не лише в Литві, але і в інших країнах Європи функції літературної, ділової мови тоді досить широко виконувала згадана слов'янська мова. Спершу її найбільше вживали тільки в балканських країнах (Болгарії, Сербії та ін.), у Великому князівстві Московському та інших східнослов'янських землях, навіть у тій частині Галичини, що належала Польщі (де жили українці). Але з часом сфера використання цієї мови розширилася. Нею почали користуватися навіть у неслов'янських краях, наприклад, Валахії (Румунії), Молдавії (Молдові).

В окремих країнах ця мова почала швидко змінюватися, до неї значно домішувалися елементи розмовної мови місцевих жителів (переважно слов'ян), її граматична структура, форми відмінків та особи залишилися більш-менш однакові, але ті форми стали дещо відмінно вимовляти, тобто вони набули інакшу фонетичну оболону місцевої розмовної мови. Наприклад, у Великому князівстві Московському вона вже не була такою, як у тих землях, що належали до Литви, а тим більше в Молдавії чи Балканських країнах.

Подібним чином у той час змінювалася й латинська мова у романських краях Західної Європи (Італії, Франції, Іспанії та ін.), де на неї сильно впливали різні місцеві говірки, що виникли з народних говорів тієї ж латинської мови. І в тому, і в іншому разі взаємодія офіційної мови писемності та близьких елементів місцевих розмовних мов була дуже інтенсивною, ті елементи різноманітно перепліталися, перехрещувалися, і сьогодні нелегко з'ясувати той складний процес мовних контактів. У Великому князівстві Московському та пізніше в російській державі, що виникла з неї, довший час, навіть у XVII сторіччі, казали: "Разговаривать надо по-русски, а писать по-славянски" (розмовляти потрібно по-російському, а писати по-слов'янськи).

Тут рідною мовою люди з дитинства тільки розмовляли, а читати й писати вчилися старослов'янською (церковною) мовою, яка була авторитетною мовою писемності (літератури). Схожою була ситуація і в східних землях литовської держави. Для українця, білоруса, росіянина така книжна мова була близькою, він загалом міг, хоч і поверхово, зрозуміти її.

У Литві слов'янська світська (не церковна) мова писемності формувалася досить своєрідно. Вона була успадкована разом із значними елементами мови східних слов'ян (давньоруської), згодом на неї дуже впливали західні діалекти давньоруської мови, що з них формувалися білоруська та українська мови.

Найдавніші пам'ятки тієї ділової мови залишилися з часів Вітаутаса (1392-1430). Чи доти вона вживалася в канцеляріях володарів Литви і в якому обсязі, неясно. Що нею скількись-то користувалися, свідчить знайдена в Новогрудку печатка Міндаугаса з його ім'ям, вписаним слов'янськими літерами. Але значення тієї мови тоді ще не могло бути велике, бо з часів Вітаутаса її документів збереглося порівняно небагато, менше, ніж латинських чи німецьких. У документах доби Вітаутаса досить виразні елементи мови східних слов'ян (давньоруської), напр., повноголосся, перехід редукованихъ, ь в о, е та ін. Визначний норвезький балтист і славіст X. Станг [Ch. Stang] довів, що на неї великий вплив справляла не білоруська, а тогочасна розмовна мова Волині із значним центром Луцьком.

У документах Вітаутаса немає "акання" (дистрибуція а-о, як у старослов'янській мові), жодних ознак депалаталізації твердого приголосного р та інших елементів, характерних для білоруської мови.

У добу, коли правив Жигімантас Кястутайтіс (Žygimantas Kęstutaitis, Жигмонт Кейстутович, 1432-1440), мова офіційних документів трохи віддалилася від тієї, що вживалася в канцелярії Вітаутаса. Стали переважати елементи тогочасної розмовної мови північної Волині та південної Білорусі. Ще більше вони стали переважати за доби, коли правив Казімерас Йогайлайтіс (1440-1492). В канцелярії цього володаря сформувався вже досить однорідний тип писемної мови, що зазнав впливу розмовної мови північної Волині та південної Білорусі. Такою ділова мова залишалася і в часи Олександра (Aleksandras, Александр, 1492-1506), Жигімантаса (Жигмонта) Старого (1506-1548). Важливу роль у ній зіграла розмовна мова жителів смуги Брест-Новогрудок. Певно, звідси походила більшість тогочасних писарів.

Пізніше, починаючи з середини XVI ст. (часів Жигімантаса Аугустаса - Жигмонта Августа), ця мова писемності знову сильно змінилася. В ній зменшилася кількість традиційних елементів старослов'янської мови. Зникли особливості розмовної мови північної Волині й південної Білорусі. Стали переважати мовні риси, характерні для центральної Білорусі, тобто, для тих східних областей Великого князівства Литовського, які найбільше прилягали до Вільнюса.

Отже, тоді мова писемності найбільше "збілорусилася". Але вона відрізнялася від варіантів писемної мови, що здавна вживалася в Полоцьку, Вітебську, Смоленську. Збереглося найбільше пам'ятників, писаних з виразними рисами білоруської мови. Така мова теж зазнала сильного впливу польської мови, яка, все більше переважаючи у спілкуванні феодальної верхівки, поволі витискала традиційну слов'янську з офіційного вжитку, аж доки 1697 року польська мова була юридично узаконена як канцелярська мова всієї Речі Посполитої (спільної держави Польщі та Литви). Але трапляються документи, писані старослов'янською мовою, навіть із другої половини XVIII сторіччя.

Аналізовану слов'янську канцелярську мову не можна цілком ототожнювати ні з тогочасною українською, ні пізніше з білоруською. Вона весь час зберігала певні елементи принесеної старослов'янської книжної мови. Так само в ній аж до кінця її функціонування не було найхарактерніших особливостей білоруської мови акання та дзекання, цекання, не рахуючи рідкісних випадків, які свідчать, що в тодішній живій білоруській мові такі особливості вже справді були. Виразно відрізнялася вона й від того варіанту книжної мови, який вживався у Великому князівстві Московському, де книжна мова була дуже просочена елементами місцевої російської (великоруської), творилася на основі розмовної мови того краю.

Відрізнялися не тільки мовні (особливо словникові) особливості, манери письма, головним чином скоропису, навіть форма та навики писання актів.

Усе це свідчить, що слов'янська канцелярська мова Литви пройшла довгий своєрідний шлях розвитку, формувалася інакше, ніж в інших країнах.
З часом можновладці Литви аналізовану нами канцелярську мову стали вважати своєю. Нею була створена величезна писемність. Цією мовою писалися книги державних актів та робилися різні юридичні записи, з яких згодом склався великий архів, що зветься Литовська метрика. Це дуже важливі документи для пізнання минулого не лише етнографічної Литви, а й Білорусі, України. Вона охоплює період від Вітаутаса до падіння литовсько-польської держави (пізніші документи писані по-польському). На жаль, не вся Литовська метрика збереглася до наших днів. Зберігалася вона у Вільнюсі. В кінці XVI ст. були зроблені списки. В другій половині XVIII ст. Литовська метрика опинилась у Варшаві, після повстання Т. Костюшки [Tadeusz Kościuszko] була переправлена до Петербурга, а пізніше - до Москви, де й тепер зберігаються її 622 томи.

Цією писемною мовою було створено судебник литовської держави, тобто звід найважливіших законів, своєрідна конституція, де записані права та привілеї панівного стану. Варто згадати судебник 1468 р. Казімераса Йогайлайтіса. В XVI ст. був підготований дуже важливий твір з цієї галузі - Литовський статут, що мав навіть три редакції: 1529, 1566 і 1588 рр. (дві перші функціонували в рукописних варіантах, третя надрукована). Слід зауважити, що в ті часи тільки небагато держав мали свої судебники, більше їх почало з'являтися від другої половини XVIII ст. Литовський статут - це величний пам'ятник юриспруденції Литви, що не мав собі рівних у тогочасній Європі. В Литві він діяв до 1840 р.

Цією мовою були створені також перші в Литві праці історичного профілю - літописи, якими запроваджувалася народно-державна ідеологія Литви. Історики встановили, що найдавніші з них писані в кінці XIV ст., згодом перероблені, доповнені. З часом з'явилися їхні ширші зводи, відмінні редакції. Збереглося близько 30 списків та фрагментів. За своїм змістом та формою викладу вони дуже відрізняються від літописів, що писалися у Великому князівстві Московському.

До тієї писемної мови, особливо до пізнішого її варіанта, потрапило багато литовських слів. Не всі вони зареєстровані, бо чимало документів залишається недослідженими. Найбільше литуанізмів виявив К. Яблонскіс [K. Jablonskis], який написав спеціальний твір "Литовські слова в мові канцелярій давньої Литви" (Lietuviški žodžiai senosios Lietuvos raštinių kalboje, Каунас, 1941, ч. 1).

У ньому зареєстровано 299 литуанізмів, знайдених проте не лише в документах, складених канцелярською слов'янською мовою, а й польською, латинською, німецькою. Вони викликали чимале зацікавлення науковців. Пізніше список литуанізмів дещо доповнили та уточнили інші дослідники. Слід згадати праці А. Непокупного, А. Булики, А. Вежбовського, Г. Турської, Л. Беднарчука, З. Івінскіса, П. Скарджюса, Ю. Лінгіса, Ю. Юргініса, В. Урбутіса та ін. Хоч дослідження ще аж ніяк не закінчені, вже можна скласти певне уявлення про вплив литовської мови на ту канцелярську мову Литви.

Для ілюстрації подамо кілька литуанізмів - юридичних термінів: "велдомы" (від veldamas) - селянин із сім'єю та маєтком, що його князь подарував шляхтичу або якомусь служкові; "текунъ" - сільський урядник, що оголошує волю володаря або пана (від tekūnas: tekėti бігти); "жибентаи" - урядник палацу, наглядач за ліхтарями, кочегар (від žibintojas: žibinti - палити); "рыкунья" - жінка, що порядкує за маєтковою худобою або продуктами тваринництва (від rykūnia (пор. rykauti - впорядковувати, господарювати, шикувати в ряд), "дякло" - подать зерном, повинність (суч.: duoklė - данина) з *deklas: dėti дуже популярний юридичний термін); "коиминецъ" - селянин або колишній військовополонений, що живе не в панському маєтку, але в його володіннях на певних умовах, має свою садибу (пор. kaimynas - сусід) тощо.

Немає жодної згадки, щоб у той час порушувалося питання зробити рідну литовську мову державною писемною. Адже литовським вельможам вживання чужої писемної мови зовсім не перешкоджало залишатися литовцями1, не пригнічувало їхніх національних почуттів. Нерідко історики (особливо польські) порушують питання про те, що литовська знать нібито "зрусиніла". Таку тезу не можна вважати вірогідною (так сталося тільки з тими, хто переселився жити в південно-східні землі). Адже це була лише мова писемності, подібно, як латинська мова - в Польщі. Звісно, через латинську канцелярію тоді польська знать не романізувалася - чи якось інакше - змінила своє національне обличчя. Так само й вельможі Литви, незважаючи на свою слов'янську канцелярію, залишилися литовцями, пишалися своїм походженням, величали литовську державу.

Аналізовану нами канцелярську мову в тодішній Литві офіційно називали руською мовою2, так само, як і слов'янські землі, за успадкованою традицією давньої Київської Русі, називалися руськими. У Великому князівстві Московському цю мову називали литовською мовою, вважали за чужу й перекладали з неї на свою мову. Тепер у науковій літературі для назви канцелярської мови Литви вживаються різні терміни, наприклад, західноруська, старобілоруська, литовсько-руська, слов'янська канцелярська мова Великого князівства Литовського і под. Це свідчить, що точно назвати її й справді досить важко. Нам потрібен такий термін, який охопив би всі фази розвитку вживаної в литовській державі слов'янської канцелярської мови. Тому чи не найточніше її природу та функції визначає термін канцелярська слов'янська мова литовської держави (Великого князівства Литовського), адже ця писемна мова була створена для канцелярії тієї держави і зникла тоді, коли для канцелярії стала непотрібною, коли її було замінено польською мовою.

Примітки:

1. Оскільки тоді всіх жителів литовської держави називали литвинами (незважаючи на їхню національність чи релігію), то, коли територія стала звужуватися, разом з нею стало змінюватися й офіційне поняття "литвин". Однак серед широких верств населення ще довго залишалася стара назва, наприклад, жителі не тільки Полоцької, Вітебської, Могильовської, Київської, але й Смоленської областей казали, що вони, мовляв, "литвини". На півночі й на сході Русі був уживаний термін литовці, на південному заході, особливо на захід від річки Горинь, - литвини або литваки. Відгомони такої назви зберігалися довго, іноді навіть до наших днів. У Росії XVIII ст. литвин означав не тільки литовця, але й білоруса, а для О. Пушкіна - ще й поляка. 1967 року А. Непокупний у Шейпічах (Пружанського району Брестської обл.) записав твердження людей, що "литвини", мовляв, живуть біля Вовковиська. Слоніма, Барановичів, Гродно. (Непокупный А. П. Балто-северославянские язьковне связи. - Киев, 1976. - С. 154.)

2. Це створює тепер термінологічну плутанину, бо цю мову потрібно відрізняти від справжньої російської (великоруської) мови, яка тоді формувалася у Великому князівстві Московському, поступово звільняючись від впливу старослов'янської (церковної) мови. Г. Хабургаєв щодо терміну росіянин і російська мова пише: "История этнонима русский указывает на то, что одно и то же обозначение в разные периоды истории восточных славян связано с разными обозначениями: русский до XIV в. и русский после XIV в. - зто наименование разных народов (и языков), связанных между собой исторической преемственностью, но ни в коем случае не представляющих один народ (или язык) на разных зтапах развития". (Хабургаев Г. А. Становление русского языка. - М., 1980. - С. 15).

Автор: професор Вільнюського університету Зігмас Зінкявічюс [Zigmas Zinkevičius], матеріал міжнародної наукової конференції: "Литва - Україна: історія, політологія, культурологія" (viduramziu.istorija.net), переклад з литовської Надія Непорожня.

Тема: офіційна ділова мова ВКЛ


---
LIETUVOS DIDŽIOSIOS KUNIGAIKŠTYSTĖS KANCELIARINĖS SLAVŲ KALBOS TERMINO NUSAKYMO PROBLEMA

Kitas baltų gentis lietuviai aplenkė tuo, kad sukūrė savo galingą valstybę. Kada ji atsirado, ne visai aišku. Paprastai sakoma, kad Mindaugas suvienijo lietuvių žemes į vieną valstybę apie 1226-1236 m.

Tačiau yra duomenų, jog to vienijimo pradžia buvo padaryta anksčiau. Antai Livonijos eiliuotoji kronika kalba apie Mindaugo tėvą Ringaudą kaip apie labai galingą kunigaikštį, kuriam nebuvę lygaus. Bet Mindaugo tėvas Ringaudas greičiausiai padarė tik tam tikrą vienijimosi prielaidą, nes 1219 m. pasirašant sutartį su Voluine, lietuvių žemėms atstovavo 21 kunigaikštis, iš kurių 5 buvo vyresnieji, tarp jų ir Mindaugas su broliu Dausprungu (kitų trijų vardai: Živinbudas, Daujotas ir Viligaila). Matyt, paveldėjęs iš tėvo gerai sutvarkytą, pilimis apstatytą su stipria kariauna kunigaikštystę, vadintą Lietuvos vardu, Mindaugas toliau ją išplėtė, prisijungė rytuose esančią Nalšią, šiaurėje - Deltuvą, vakaruose - dalį Žemaičių ir daug jotvingių (net iki Bugo) žemių.

Savo įtakai jis sugebėjo palenkti taip pat nemažus rytinių slavų plotus: Naugarduką, Minską, net Polocką. Taip buvo padėti pagrindai stipriai Lietuvos valstybei, ne tik atlaikiusiai vidaus sukrėtimus po Mindaugo nužudymo (1263 m.), bet ir atrėmusiai Livonijos ordino invaziją iš vakarų, totorių - iš rytų. Vis dėlto totoriams nepavyko Lietuvos palaužti ir priversti mokėti duoklę, t. y. padaryti savo vasalu. Priešingai, lietuviai greit ėmė atiminėti iš totorių Rusios žemes.

Antai po chano Uzbeko 1325 m. žygio į Lietuvą didysis kunigaikštis Gediminas (valdęs 1316-1341 m.) nužygiavo į Kijevą, sumušė totorius ir užėmė buvusią Rusios sostinę (1326 m.). Jo sūnus Algirdas (1345-1377 m.) stipriai sumušė totorius 1362 m. prie Mėlynųjų Vandenų (Juodosios jūros srityje), užėmė Podolę, turtingas žemes pagal Dnestro upę ir Dnepro žemupį, galutinai įsitvirtino Kijeve. Didysis kunigaikštis Vytautas (1392-1430 m.) dviem atvejais, 1397 ir 1398 m., pergalingai žygiavo prieš totorius į Juodosios jūros pakrantę bei Krymą. Lietuvos sienos tada pasiekė Juodąją jūrą tarp Dnestro ir Dnepro žiočių (tas kraštas priklausė Lietuvai iki 1484 m.). Vytautas ten statėsi tvirtoves, Dnepro žiotyse įkūrė šv. Jono pilį ("Tavan"). Nuolatinėse kovose su totoriais lietuviai įgudo naudotis jų kovos taktika, kurią Vytautas sėkmingai panaudojo prieš vokiečius Žalgirio mūšyje. Tačiau tolesnę Vytauto sėkmę prieš totorius sustabdė 1399 m. skaudus pralaimėjimas prie Vorkslos upės (į šiaurę nuo Poltavos). Bet kovos nesiliovė ir vėliau. Lietuviai kovojo ne tik ginklu, bet ir diplomatinėmis priemonėmis. Vytautas kiršino Aukso ordos galiūnus vieną prieš kitą. Lietuviams ne kartą pavykdavo padaryti Ordos chanais savo statytinius.

Verždamiesi į totoriams pavaldžią erdvę Rytuose, lietuviai jungė prie savo valstybės feodališkai susiskaldžiusios senosios Rusios žemes. Į tas žemes lietuvių ekspansija buvo prasidėjusi dar keliasdešimt metų prieš totorių invaziją. Vėliau tų žemių valdovai, bijodami žiauraus totorių jungo, noriai šliedavosi prie Lietuvos, juoba kad lietuviai nesistengdavo įvesti užimtame krašte kokių naujovių, nepersekiojo krikščionių ir apskritai visą tvarką palikdavo "po senovei". Suprantama, jungiant būta ir prievartos.

Prie Lietuvos prijungtose rytinių slavų žemėse anuomet jau buvo vartojamas raštas, perimtas X a. pabaigoje kartu su krikštu (988 m.) iš Balkanų slavų (bulgarų). Į Kijevo Rusią perneštoji raštų kalba čia buvo stipriai atmiešta senosios rusų kalbos elementais: žmonės kalbėjo savo kalba, bet rašė supasaulietinta senąja slavų kalba, įterpdami ir vietos šnekamosios kalbos elementų.

Tokia raštų kalba anuomet buvo vartojama ir prie Lietuvos prijungtose Rusios žemėse. Čia tada prie cerkvių ir vienuolynų būta nemaža raštą mokančių žmonių. Buvo net tam tikrų rankraštinių tekstų perrašinėjimo centrų. Rašyti ir valstybiniai dokumentai, įvairios sutartys, aktai ir kt. Suprantama, Lietuvos valdovai, tvarkydami prijungtųjų žemių reikalus, plačiai naudojosi ta raštų kalba. Ji buvo vartojama ir palaikant ryšius su kitomis šalimis Rytuose, panašiai kaip lotynų kalba vartota bendraujant su Vakarų šalimis. Taigi valdovų kanceliarijoje šalia kitų kalbų ji turėjo užimti gana svarbią vietą.

Ilgainiui jos reikšmė vis didėjo. Mat, tvarkydami didelę valstybę, Lietuvos valdovai negalėjo išsiversti vien įsakymais žodžiu. Reikėjo juos užrašyti. Nors patys kalbėjo lietuviškai (iki Kazimiero Jogailaičio), bet lietuvių kalba tada buvo tik šnekamoji, o ne raštų kalba. Juk raštas tais laikais Europoje ateidavo su krikščionybe. Lietuviai buvo pagonys ir rašto neturėjo. Pagaliau pati raštų kalba negalėjo staiga atsirasti. Turėjo per ilgą laiką nusistovėti terminija, dokumentų forminimo įpročiai bei tradicijos ir kt.

Anuomet Lietuvos regione buvo dvi plačiai vartojamos tradicinės raštų kalbos: Vakaruose - lotynų, Rytuose - aptartoji slavų kalba. Pastaroji Lietuvos valdovų kanceliarijai buvo kur kas parankesnė. Ją mokančių žmonių turėta pakankamai. Be kita ko, ir šia kalba raštininko atlyginimas buvo mažesnis už sunkiau gaunamo lotynų kalba raštininko atlyginimą. Pagaliau ši kalba buvo artima ir pusėtinai suprantama didelei (rytinei) valstybės gyventojų daliai. Lotynų kalbą anuomet mokėjo tik nedaugelis išsilavinusių žmonių, paprastai ėjusių mokslus Vakaruose.

Ne tik Lietuvoje, bet ir kitose Rytų Europos šalyse raštų kalbos funkcijas anuomet gana plačiai atliko minėtoji slavų kalba. Iš pradžių ją daugiausia vartojo tik Balkanų kraštuose (Bulgarijoje, Serbijoje ir kt.), Maskvos kunigaikštystėje ir kitose rytinių slavų žemėse, net Lenkijai priklausiusioje Galicijoje, kur gyveno ukrainiečiai. Tačiau ilgainiui šios kalbos vartojimo sfera išplito. Ją imta vartoti net ne slavų kraštuose, pvz., Valakijoje (Rumunijoje), Moldavijoje (Moldovoje).

Ši kalba atskirose šalyse greit ėmė skirtis, buvo smarkiai atmiešta vietos gyventojų (daugiausia slavų) šnekamosios kalbos elementais. Gramatinė jos struktūra, linksnių ir asmenų formos išliko maždaug vienodos, tačiau tas formas imta kiek skirtingai tarti, t. y. jos gavo kitokį vietos šnekamosios kalbos fonetinį apvalkalą. Antai Maskvos Didžiojoje Kunigaikštystėje ji jau nebebuvo visai ta pati, kokia buvo Lietuvai priklausiusiose žemėse, juo labiau Moldavijoje ar Balkanų kraštuose, panašiai kaip anuomet įvairavo ir lotynų kalba Vakarų Europos romaniškuose kraštuose (Italijoje, Prancūzijoje, Ispanijoje ir kitur), kur ją stipriai veikė įvairios vietos žmonių šnekamosios kalbos, kilusios iš tos pačios lotynų kalbos liaudies šnektų. Tiek vienur, tiek kitur oficialiosios raštų kalbos ir artimų vietos šnekamųjų kalbų elementų sąveika buvo labai intensyvi, tie elementai įvairiai pynėsi, kryžiavosi, ir šiandien nelengva išryškinti tą sudėtingą kalbinių kontaktų procesą. Maskvos Didžiojoje Kunigaikštystėje ir vėliau iš jos kilusioje Rusijos valstybėje ilgą laiką, net XVII amžiuje, buvo sakoma: "Разговаривать надо по-русски, а писать по-славянски" (kalbėti reikia rusiškai, o rašyti slaviškai). Čia gimtąja kalba žmonės iš vaikystės tik šnekėjo, o skaityti ir rašyti mokėsi senosios (bažnytinės) slavų kalbos, kuri buvo autoritetinga raštijos (literatūros) kalba. Panaši padėtis buvo ir rytinėse Lietuvos valstybės žemėse. Rusui, gudui ir ukrainiečiui toji raštų kalba buvo artima, jis apskritai galėjo, kad ir apgraibomis, ją suprasti.

Lietuvoje slaviškoji pasaulietinė (ne bažnytinė) raštų kalba formavosi gana savitai. Paveldėta su stipriais rytinių slavų (senosios rusų) kalbos elementais, ilgainiui čia ji buvo stipriai veikiama vakarinių senosios rusų kalbos dialektų, iš kurių formavosi gudų ir ukrainiečių kalbos. Seniausi tos raštų kalbos paminklai išliko iš Vytauto laikų. Ar ji iki tol Lietuvos valdovų kanceliarijoje buvo vartojama ir kokiu mastu vartota, neaišku. Kad ją kažkiek vartojo, rodo Naugarduke rastas Mindaugo antspaudas su jo vardu, įrašytu slaviškais rašmenimis. Tačiau jos reikšmė tada dar negalėjo būti didelė, nes ir iš Vytauto laikų jos dokumentų išliko palyginti nedaug, mažiau negu lotyniškų ar vokiškų. Vytauto laikų dokumentų kalboje gana ryškūs rytinių slavų (sen. rusų) kalbos elementai, pvz., pleofonija, redukuotų ъ, ь virtimas o, e ir kt. Žymusis norvegų baltistas ir slavistas Ch. Stangas įrodė, kad jai didelę įtaką darė ne gudų, bet ano meto Voluinės krašto su svarbiu Lucko centru (Vytauto antrosios sostinės) žmonių šnekamoji kalba. Vytauto dokumentuose nėra akavimo (a ir o distribucija kaip senojoje slavų kalboje), jokių minkštojo priebalsio r depalatalizacijos požymių ir kitų gudų kalbai būdingų elementų.

Žygimanto Kęstutaičio (1432-1440) laikais rašytų dokumentų kalba truputį nutolo nuo Vytauto kanceliarijoje vartotosios. Labai įsigalėjo šiaurės Voluinės ir pietų Gudijos ano meto šnekamosios kalbos elementai. Dar labiau jie įsivyravo Kazimiero Jogailaičio (1440-1492) laikais. Šio valdovo kanceliarijoje jau susiformavo gana vieningas raštų kalbos tipas, veikiamas šiaurės Voluinės bei pietų Gudijos šnekamosios kalbos. Tokia raštų kalba išliko ir Aleksandro (1492-1506), Žygimanto Senojo (1506-1548) laikais. Svarbų vaidmenį joje atliko Bresto-Naugarduko ruožo šnekamoji žmonių kalba. Matyt, iš čia tada buvo kilę daugelis raštininkų.

Vėliau, nuo XVI a. vidurio (Žygimanto Augusto laikų), toji raštų kalba vėl stipriai pakito. Joje sumažėjo tradicinių senosios slavų kalbos elementų. Išnyko šiaurės Voluinės ir pietų Gudijos šnekamosios kalbos ypatybės. Įsigalėjo kalbiniai bruožai, būdingi centrinei Gudijai, t. y. toms rytinėms Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės sritims, kurios labiausiai gravitavo į Vilnių. Taigi tada raštų kalba jau perdėm sugudėjo. Bet ji skyrėsi nuo Polocke, Vitebske ir Smolenske iš seno vartotų raštų kalbos variantų. Tokia sugudėjusia raštų kalba parašytų paminklų yra daugiausia. Ją taip pat stipriai veikė Lietuvos feodalų viršūnėse tada beįsigalinti lenkų kalba, kuri pamažu stūmė tradicinę slaviškąją iš viešosios vartosenos, kol 1697 m. lenkų kalba buvo juridiškai įteisinta kaip visos Žečpospolitos (Lietuvos-Lenkijos valstybės) kanceliarinė kalba. Bet senąja slaviška kalba parašytų dokumentų vienas kitas pasitaiko net iš XVIII a. antrosios pusės.

Aptartos slaviškos kanceliarinės kalbos negalima visiškai tapatinti nei su ano meto ukrainiečių, nei vėliau su gudų kalbomis. Ji iki pat pabaigos išlaikė tam tikrus atneštinės senosios slavų raštų kalbos elementus. Antai joje iki pat pabaigos iš esmės nebuvo pačių būdingiausių gudų kalbos ypatybių akavimo (аканье) ir dzūkavimo (дзеканье, цеканье), neskaitant retų atsitiktinių atvejų, rodančių, kad tada gyvojoje gudų kalboje tų ypatybių jau tikrai būta. Aiškiai skyrėsi ji ir nuo to raštų kalbos varianto, kuris buvo vartojamas Maskvos Didžiojoje Kunigaikštystėje, kur raštų kalba buvo labai atmiešta vietinės rusų (didžiarusių) kalbos elementais, kūrėsi to krašto šnekamosios kalbos pagrindu. Skyrėsi ne tik kalbinės (ypač žodyno) ypatybės, bet ir rašybos, daugiausia greitaraščio, manieros, net aktų rašymo forma bei įpročiai. Visa tai rodo, kad Lietuvos slaviškoji kanceliarinė kalba nuėjo ilgą savitą raidos kelią, formavosi skirtingai negu kitose šalyse.

Lietuvos didikai ir valstybinė aukštuomenė čia aptartą kanceliarinę kalbą ilgainiui ėmė laikyti sava. Ja buvo sukurta didžiulė raštija. Šia kalba buvo rašomos valstybės aktų knygos bei daromi įvairūs teisiniai įrašai, iš kurių ilgainiui susidarė didelis archyvas, vadinamas Lietuvos metrika. Tai labai svarbūs dokumentai ne tik etnografinės Lietuvos, bet ir Gudijos, Ukrainos praeičiai pažinti. Apima laikotarpį nuo Vytauto iki Lietuvos-Lenkijos valstybės žlugimo (vėlyvieji dokumentai rašyti lenkiškai). Deja, ne visa Lietuvos metrika išliko iki mūsų dienų.

Ji buvo saugoma Vilniuje. XVI a. pabaigoje buvo padaryti nuorašai. XVIII a. antrojoje pusėje Lietuvos metrika atsidūrė Varšuvoje, o po T. Kosciuškos sukilimo buvo išgabenta į Peterburgą. Vėliau perkelta į Maskvą, kur ir dabar tebesaugomi 622 jos tomai.

Lietuvos metrika yra gerai sutvarkytas archyvas, kokio neturėjo daugelis ano meto Europos valstybių. Juo naudojasi istorikai. Tik nedidelė dalis dokumentų paskelbta. Dabar norima paskelbti viską.

Šia raštų kalba buvo sukurtas Lietuvos valstybės teisynas, t. y. svarbiausi įstatymai, savotiška konstitucija, kur surašytos valdančiojo sluoksnio teisės ir privilegijos. Minėtinas 1468 m. Kazimiero Jogailaičio teisynas. XVI a. buvo parengtas labai svarbus šios srities veikalas - Lietuvos statutas, kurio buvo net 3 redakcijos: 1529, 1566 ir 1588 m. (dvi pirmosios funkcionavo rankraštinės, trečioji išspausdinta). Pažymėtina, kad tais laikais tik nedaugelis valstybių turėjo savo teisynus, plačiau jie ėmė rastis nuo XVIII a. antrosios pusės. Lietuvos statutas - tai didingas Lietuvos teisėtvarkos paminklas, neturėjęs sau lygių ano meto Europoje. Jis Lietuvoje galiojo iki 1840 m.

Tąja kalba buvo sukurti pirmieji istorinio pobūdžio darbai Lietuvoje - metraščiai, kuriais buvo skleidžiama Lietuvos tautinė-valstybinė ideologija. Istorikai nustatė, kad seniausi iš jų sukurti XIV a. pabaigoje, vėliau perdirbinėti, papildyti. Ilgainiui atsirado platesni jų sąvadai, skirtingos redakcijos. Išliko apie 30 nuorašų bei fragmentų. Savo turiniu ir dėstymo forma jie gerokai skiriasi nuo Maskvos Didžiojoje Kunigaikštystėje rašytų metraščių.
Į tą raštų kalbą, ypač vėlyvąjį jos variantą, pateko daug lietuviškų žodžių. Ne visi jie suregistruoti, nes nemaža dokumentų tebėra neištirta. Daugiausia lituanizmų yra iškėlęs aikštėn K. Jablonskis, parašęs specialų veikalą "Lietuviški žodžiai senosios Lietuvos raštinių kalboje" (K., 1941, d. l, tekstai). Jame suregistruoti 299 lituanizmai, tačiau esantys ne tik raštuose kanceliarine slavų kalba, bet ir lenkiškuose, net lotyniškuose, vokiškuose. Jie sukėlė nemažą mokslininkų susidomėjimą. Lituanizmų sąrašas vėliau kitų tyrėjų buvo kiek papildytas ir patikslintas. Pažymėtini A. Nepokupno, A. Bulykos, A. Vežbovskio, H. Turskos, L. Bednarčuko, Z. Ivinskio, P. Skardžiaus, J. Lingio, J. Jurginio, V. Urbučio ir kitų darbai.

Nors tyrimas dar anaiptol nebaigtas, jau galima susidaryti apytikri vaizdą apie lietuvių kalbos įtaką tai kanceliarinei Lietuvos kalbai. Iliustracijai pateiksime keletą lituanizmų - juridinių terminų: велдомы, veldamas, t. y. 'valstietis su šeima ir turtu didžiojo kunigaikščio padovanotas bajorui ar kokiam pareigūnui', текунъ, 'kaimo pareigūnas, skelbiąs valdovo ar pono valią' (iš tekūnas: tekėti 'bėgti'), жибентаи 'toks rūmų pareigūnas, žibintų prižiūrėtojas, kūrikas' (iš žibintojas: žibinti), рыкунья 'dvaro gyvulius ar gyvulininkystės produktus tvarkanti moteris, rykūnia' (plg. rykauti 'tvarkyti, šeimininkauti, rikiuoti'), дякло 'prievolė grūdais, pyliava, duoklė' (iš dėklas: dėti, labai populiarus juridinis terminas), коиминецъ 'valstietis ar buvęs karo belaisvis, gyvenąs ne bajoro dvare, bet jo valdose tam tikromis sąlygomis, turįs savo sodybą' (plg. kaimynas), ir kt.

Nėra nė mažiausios užuominos, kad anuomet būtų buvęs keliamas reikalas padaryti valstybės rašomąja kalba gimtąją lietuvių kalbą. Mat svetimos raštų kalbos vartojimas Lietuvos aukštiesiems sluoksniams visai netrukdė likti lietuviais1, neslopino jų tautinio jausmo. Neretai istorikų (ypač lenkų) keliama tezė apie lietuvių diduomenės tariamą "surusėjimą" negali būti laikoma tikra (taip atsitiko tik su išsikėlusiais gyventi į rytines žemes). Juk tai tebuvo raštų kalba, panašiai kaip lotynų kalba Lenkijoje. Suprantama, dėl lotyniškos kanceliarijos tada Lenkijos diduomenė nesuromanėjo ar kitaip nenutauto. Taip pat ir Lietuvos didikai, nepaisydami slaviškos kanceliarijos, išliko lietuviai, didžiavosi savo kilme, aukštino Lietuvos valstybę.

Mūsų čia aptartą kanceliarinę kalbą anuomet Lietuvoje žmonės oficialiai vadino rusų kalba2, kaip ir slavų žemės, sekant senosios Kijevo Rusios tradicija, buvo vadinamos rusiškomis. Maskvos Didžiojoje Kunigaikštystėje šią kalbą vadino lietuvių kalba, laikė svetima ir iš jos vertė į savąją kalbą. Dabar mokslinėje literatūroje Lietuvos kanceliarijų kalbai pavadinti vartojami įvairūs terminai, pvz., vakarinių rusų, senoji gudų (baltarusių), lietuvių-rusų, LDK slavų kanceliarinė ir kt. Tai rodo, jog ją tiksliai pavadinti iš tikrųjų gana keblu. Mums reikia tokio termino, kuris apimtų visas Lietuvos valstybėje vartotos slavų kanceliarinės kalbos raidos fazes. Todėl bene tiksliausiai jos prigimtį bei funkcijas nusako terminas Lietuvos valstybės (= Lietuvos Didžiosios Kunigaikštystės) kanceliarinė slavų kalba, nes juk ši raštų kalba buvo sukurta tos valstybės kanceliarijai ir išnyko tada, kai kanceliarijai jos nebereikėjo, kai ji buvo pakeista lenkų kalba.

Išnašos

1 Kadangi anuomet visus Lietuvos valstybės gyventojus vadino lietuviais (nepaisant jų tautybės ir religijos), tai, siaurėjant teritorijai, su ja kito ir oficiali "lietuvio" sąvoka. Tačiau plačiuosiuose gyventojų sluoksniuose dar ilgai išliko senasis pavadinimas, pvz., ne tik Polocko, Vitebsko, Mogiliovo, Kijevo, bet ir Smolensko sričių gyventojai sakydavosi esą "lietuviai". Šiaurėje ir rytuose vartotas terminas литовцы, pietvakariuose, ypač į vakarus nuo Gorinės upės, литвины arba литваки. Tokio pavadinimo atgarsių išliko ilgai, vietomis net iki mūsų laikų. Rusijoje XVIII a. литвин reiškė ne tik lietuvį, bet ir baltarusį, A. Puškinui - dar ir lenką. Rytų Ukrainoje (pvz., apie Poltavą) "litvinais" vadindavo gyventojus anapus Desnos, kalbančius baltarusiškai. A. Nepokupnas 1967 m. Šeipičiuose (Шейпичи, Pružanų raj., Bresto sr.) užrašė žmonių tvirtinimą, jog "litvinai" gyveną apie Volkovyską, Slanimą, Baranovičius, Gardiną (Непокупный А. П. Балто-северославянские язьковне связи. Киев, 1976, с. 154).
2 Tai dabar sudaro terminologinę painiavą, nes ją reikia skirti nuo tikrosios rusų (didžiarusių) kalbos, kuri tada formavosi Maskvos Didžiojoje Kunigaikštystėje, pamažu atsikratydama nuo senosios (bažnytinės) slavų kalbos įtakos. G. Chaburgajevas dėl terminų rusas ir rusų kalba rašo: "История этнонима русский указывает на то, что одно и то же обозначение в разные периоды истории восточных славян связано с разными обозначениями: русский до XIV в. и русский после XIV в. - зто наименование разных народов (и языков), связанных между собой исторической преемственностью, но ни в коем случае не представляющих один народ (или язык) на разных зтапах развития" (Entonimo rusas istorija rodo, kad tas pats terminas skirtingais rytų slavų istorijos laikotarpiais reiškė ne tą patį: rusas iki XIV a. ir rusas po XIV a. - tai pavadinimas skirtingų tautų (ir kalbų), tarpusavyje susietų istorinio perimamumo, bet jokiu būdu nereiškiančių tos pačios tautos (ar kalbos) skirtingais raidos etapais, Хабургаев Г. А. Становление русского языка, М., 1980, с. 15).

Autorius: VU profesorius Zigmas Zinkevičius, viduramziu.istorija.net, tarptautinės konferencijos "Lietuva - Ukraina: istorija, politologija, kultūrologija" medžiaga.


:: Чтобы получить информацию по-русски, ищите – официальный язык Великого княжества Литовского, канцелярский язык Статутов и документов ВКЛ, языки Полесья в 14-17 вв. - старославянский (руський, литвинский), старобелорусский, староукраинский, литовский, польский, латинский.
:: To get more information in English please ask or google for – official language of the Great Duty of Lithuania, Polessian languages in 14-17 c.
:: Каб атрымаць інфармацыю па-беларуску, шукайце - афіцыйная мова Вялікага княства Літоўскага, канцылярская мова Статутаў і дакументаў ВКЛ, мовы Палесся ў 14-17 ст. - cтараславянская (руская, літвінская), старабеларуская, староукраінская, літоўская, польская, лацінская.
:: Aby dowiedzieć się więcej w języku polskim zapytaj lub szukaj w internecie na temat – język urzędowy Wielkiego Księstwa Litewskiego.

ЗНАЙТИ ЧИ СКАЧАТЬ ПОДІБНУ ІНФОРМАЦІЮ, ФОТО:



1 comments:

Анонім сказав...

Резюме: Во времена Великого Княжества Литовского территория Беларуси называлась Литвой. События, последовавшие после трех поделов Речи Посполитой, привели к тому, что этноним Литва был взят вышедшим на историческую арену летувисским этносом. Большая часть территория Литвы стала называться Беларусью. Таких примеров использования чужих этнонимов история знает множество.
http://veras.jivebelarus.net/sodyerzhaniye/ehtnonimy-prisvoyennyye-druhimi-etnosami

Дописати коментар

 
 
 

Як називають Полісся?

Поліщуки часто кажуть Полісьсе чи Палесьсе, східні слов'яни та казахи звуть Палессе, Полесье. Словаки та норвежці називають Polesie, чехи - Polesí, південні слов'яни - Polissja чи Полесие, Полесия. Литовці іменують Polesė. Німці й шведи звуть Polesien, голандці - Polesië, французи - Polésie. Англійці, італійці, іспанці, фіни - Polesia, рідше Polissia. Норвежці та естонці кажуть Polesje, деякі євреї - פּאָלעסיע, тайці โปเลเซีย, японці ポリーシャ, корейці 폴레시아, ті, кого найбільше звуть 中文, а турки як завжди - Polesiye.

Екскурсійні тури

Праліси Поліського заповідника | Містичне Камінне село | Чернігів незвичайний | Поліська вузькоколійка "Кукушка"

ВАШІ СТАТТІ

Ви живете на Поліссі чи маєте цікаві матеріали з історії поліського краю? ІЦ Полісся шукає регіональних дописувачів: студентів і журналістів, краєзнавців, істориків, усіх, хто бажає опублікувати свої авторські матеріали - новини, розвідки, дослідження. Особливо розшукуються небайдужі автори у містах: Рівне, Чернігів, Малин, Сарни, Ковель, Ніжин. Зголошуйтесь: icpolissya@gmail.com
 
Copyright © 2009-2014 ІЦ Полісся
Zhytomyr, Rivne, Chernihiv, Kyiv, Lutsk | Інформація | Співпраця