Історія Шостки: путівник вулицями м. Шостка

Краєзнавчий матеріал з історії міста Шостка на Сіверщині.

foto: shostka gerb mistaПороховий завод на берегах річки Шостки з часу свого заснування 1739 року звався Шостенським з різними визначальними прикметниками – Малоросійський, Гетьманський, Михайлівський, поки не отримав 1920 року номер "9" замість слова "пороховий", та став зватися з 1930-х років Шосткинським заводом №9. Крупецька (Ямпільська, Севська) дорога, на якій розташувався завод, теж звалася по-різному – Воронізьким приїздом, Садовою вулицею, поки не з’явилися на ній у 1917 році представництво Тимчасового уряду, потім Совєт робочих и солдатських депутатів та Українська Рада...

Автор: Кириєвський В. Д.

Воронізький приїзд: вулиця Садова – Совєтська – Леніна

У 1920 році влада в Шостці остаточно дісталася Совєту, а не Раді, тож і вулиця стала офіційно зватися Совєтською, потім – Леніна, а в народі вона й досі зветься Садовою. Історія головної вулиці Шостки на воронізькій дорозі є продовженням історії заводу...

Місто Шостка веде відлік своєї історії з ХVІІ століття, коли на річці Шостці збудував свій перший млин локотський козак Степан Бугай. Так нам підказує історик Олександр Матвійович Лазаревський (1834-1902) [25, 350]. Хоча, можливо, млин збудували монахи Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря. Так нам підказує універсал гетьмана Івана Самойловича від 13 серпня 1673 року, в якому йдеться про передачу частини маєтностей Новгород-Сіверського монастиря Чернігівському монастирю, зокрема села Преображенського (нині Ображіївка) з приналежним йому "млином Локотковским" [31, 22]. Село Преображенське було засноване у 1669 році як Преображенська слобода Новгород-Сіверського монастиря. Землі слободи межували з землями локотських козаків "от урочища зверху Крупца до Локотковского пруда", як-то свідчить нам "осадний лист" архієпископа Лазаря Барановича [25, 349]. Отже, Локотський став мав тоді якусь греблю по дорозі з Новгород-Сіверського на Крупець (Ямпіль, Севськ), тому і не потребував від монахів великих зусиль на побудову млина. Якщо й справді тут проходила древня дорога на Севськ, то неподалік біля річки мало бути й якесь поселення в хату – дві за доглядом за греблею, ставом. Більшу заселеність не дозволяли "убогі грунти" та ліси по берегах, що зійшлися дуже близько гаями до річки Шостки, залишивши під заплаву метрів з триста болотистого лугу.

В часи гетьмана Самойловича (1672-1687) заповзятий козак Бугай збудував ще декілька млинів поблизу села Локотки [25, 350]. Першим таким млином, мабуть, був все ж таки млин на Локотському ставку, але як він дістався монахам – досі невідомо. В усякому разі, у 1701 році "млин на реці Шостці стоячий, о трох колах з гаем, сіножатю и иними до его приналежностями" був викуплений воронізькими міщанами у "Пелагей Демчихи мелничий Локотковской…до ратуша належних потреб" [56, 378]. Взагалі все село Локотки (біля 60 дворів) належало тоді воронізькій ратуші. Власниця млину Демчиха, можливо, була якоюсь родичкою Степана Бугая.

Воронізька ратуша користувалася шостенським млином майже чотири десятиліття, поки в 1739 році млин був узятий Малоросійською колегією на військові потреби виробництва пороху, бо ще тривала, вкрай виснажлива для України, п’ятирічна (1735-1739) війна Російської імперії з Туреччиною. Імператриця Анна (1730-1740) своїм указом від 21 травня 1739 року дозволила козакам виробляти порох "на заведенных вновь в Украйні пороховых заводах" [45, 194]. На виконання указу імператриці управляючий Малоросійською колегією генерал-майор Іван Шипов одразу віднайшов під новий пороховий завод "место и мельницу в Ніжинском малоросссійском полку: на речке Шостке", де й вирішив збудувати, доволі швидко у серпні 1739 року, "селитренный и пороховой амбары, и две светлицы для сушения пороха, и небольшой двор для бытия определенным к тому надзирателям и работникам" [45, 194].

Отже, забудова Шостки, як поселення при пороховому заводі, розпочалася з "небольшого двора". Для "смотрения" за новим заводом був призначений відставний, з 1727 року "за болезнями", майор Афанасій Постельніков, направлений в Україну Сенатським указом від 9 вересня 1737 року "для определения к разным делам" [33, 129]. Уже 22 червня 1739 року воронізький сотенний уряд передав "майору Постельникову для пороховаго завода на речке Шостке плотины с мельницею, данная будто уневерсалом гетмана Апостола на ратушу Воронежскую, о двух колах мучных и одном ступном, с имеющимися при ней поселеніями и принадлежащими весьма спустошенными гаями от приезду от Воронежа на пол версты, да за плотиною с четверть версты и сенокосом косарей на тридцать четыре человека на один день" (6-8 га, приблизно 250х350 метрів площі лугу) [61,арк.235зв.]. Вищенаведена детальна виписка з архіву Малоросійської колегії свідчить, що при млину було поселення, якийсь хутір з приналежними йому на лівому березі Шостки гаями у півверсти (25 га від річки до межі нинішньої церкви Різдва Христового). Гаї були спустошені місцевими мешканцями – хуторянами, які, мабуть, і стали першими порохнярами на заводі. Проте таких "корінних шостенців" було для заводу замало, й потрібно було додатково шукати людей, заохочувати їх пільгами до небезпечної роботи на новій козацькій порохівні. Малоросійська Генеральна Військова Канцелярія звернулася до своїх полків, зокрема до Стародубського полковника Радищева, з приписом від 22 серпня 1739 року, що "пороховщиков поступившіх в сіе званіе из козаков, мещан и посполитых, и домы в коих жительствовали, никаким общенародным повиностям, нарядам и воинским службам употребляемы небыли". Такі люди знайшлися, бо невдовзі при ратушному млину було зроблено ступник для 48 порохових ступ, які з восени видавали 20 пудів пороху на добу (6 кг на ступу). До 6 грудня 1739 року було вироблено на заводі 750 пудів пороху [45, 658]. На початку 1740 року Постельніков рапортував генералу Румянцеву, що пороховий завод спроможний виробляти вже 36 пудів пороху за добу, 14030 пудів (230 тон) за рік. Означеним порохом, "по мнению" Румянцева, мають бути забезпечені як українські, так і слобідські полки, та ще й ландмилицькі полки, які сторожували кордони від набігів татар [46, 513].

13 квітня 1742 року Генеральна військова артилерія прикупила за 16 рублів для "малоросійского порохового нового завода" в локотського козака, значкового товариша Семена Лисачевського гай "з другой (правої, у бік заводу) сторони от Новгородского шляху" загальною площею у 50 га "длиною как бы в версту и шириною полверсты" [61,арк.22]. Ці нові землі заводу додалися до півверсти (25 га) берегового гаю на південь у воронізькому та локотському напрямках й досягли "Новгородского шляху" (нині вул. Карла Маркса) та дороги "которая идет попод гаем Чернецким" (нині вул. 9-го Січня). Чернецький гай належав Гамалїївському монастирю і тягнувся він, мабуть, до Локотків (Галенківки). Отже, завод мав у квітні 1742 року на лівому березі Шостки 75 га землі, яка забезпечувала розвиток заводського поселення, його вулиць посеред гаю. Проте вже 15 жовтня того ж 1742 року імператриця Єлизавета (1741-1761) затвердила указ Сенату з рішенням "в Малороссіи особливому пороховому заводу не быти" [53, 11]. Причин для закриття було вигадано чимало, але не вказана в рішенні головна – небажання імперського уряду залишати завод у підпорядкуванні українській Генеральній військовій артилерії [34]. Згодом, 29 листопада 1748 року, імператриця Єлизавета "пожалувала" греблю й млин "о четырех жорновах" на річці Шостці коропському жителю Осипу Божку [61,арк.29зв.]. Цікаво, за які заслуги Єлизавета подарувала Божку цей мучний млин "о двух колах", що не були задіяні на пороховому заводі, заснованому поряд на третьому "ступному колі". Можливо, Божко мав якесь відношення до виробництва пороху. За даними з Сенатського архіву, віднайденими істориком О.Оглобліним, шостенський пороховий завод у 1751 році, за гетьмана Розумовського (1750-1764), знову був відкритий, "и делался порох для генеральной и полковой артилерий и для удовольства малороссийских козаков" [33, 134]. У 1752 році гетьман Розумовський підтвердив своїм універсалом від 14 березня право Божка на володіння млином. У 1757 році 30 серпня Божко продав млин глухівським козакам Василенкам Данилу та Федору. Можливо, Василенки, збільшили греблю та додали до млину ще четверо кіл. 1 квітня 1761 року глухівський козак, військовий товариш Іван Василенко (онук Данила) продав за 600 рублів "на генеральную воисковую артилерію во вічное володєніе" свою спадщину, що дісталася йому від померлого батька Івана Даниловича: четверту частину греблі, млин "в трех клітках о шести колах", сінокіс та гай по "обоим сторонам той реки Шостки" [61,арк.20].

Заразом Василенко продав двір з хатою та амбаром, що стояв на "сухом пути под борком от воронижского приезду" та двох гайків "половинную часть". Цією купівлею гетьман Кирило Розумовський повернув тимчасово втрачену власність малоросійського порохового заводу і почав його відновлення вже як Гетьманського шостенського порохового заводу. 1762 року гетьманська порохівня поширила свої землі від млина на південь, придбавши за 10 рублів 6 червня у локотської козачки Онисії Колодки "гай, состоящій по дороге локотской до Богдановки идучой между гаямы, купленимы з частью мелниці на рекы Шостки, на генеральную артилерію у Івана Василенка" [61,арк.25]. Таким чином до 75 га заводської землі на лівому березі Шостки додався Колодчин гай з її західної сторони, приблизно 30 га смуги землі довжиною від річки Шостки до Новгород-Сіверського шляху, та шириною від воронізької дороги (нині вул. Леніна) – по ярок (нині вул. Матросова). Того ж року 16 жовтня "генеральна артилерія шостянского завода" придбала за 50 рублів ще один гай з сінокосом у воронізького козака Опанаса Шкури, брат якого Григорій 28 листопада 1721 року купив за 120 золотих ці землі "в конці греблі меской (ратушной)", тобто на правому березі Шостки, у пана Якова Пискуна – "знатного сотні вороніжской товариша" [61,арк.27;арк.66]. 1763 року Генеральна артилерія викупила за 2 тисячі рублів у глухівських козаків Василенків Данила та його племінників Василя, Івана, Андрія та Опанаса, (синів Федора), останні три частини греблі "с принадлежащим строением" – млином, сінокосом та гаями "по обоим сторонам той реки Шостки" [61,арк.29].

Таким чином пороховий завод мав за гетьмана Розумовського півторакілометрову смугу гаїв для своїх потреб. Зокрема на правому березі Шостки у кінці греблі, по обидві сторони крупецької дороги, – щонайменше 600 метрів шириною, а на лівому березі річки, по обидві сторони воронізького приїзду, до перехрестя з Новгородським шляхом, – щонайменше з кілометр шириною, приблизно 100 га (від вул. 9-го Січня до вул. Матросова). Подальше поширення заводу та його розбудову призупинив горезвісний указ Сенату від 30 січня 1764 року "об уничтожениии имеющихся в Малой России пороховых заводов и о небытии в предь оного" [61,арк. 236].

В описі Шостенського порохового заводу, складеному 14 липня 1771 року на час передачі порохового заводу від Малоросійської Колегії у підпорядкування Петербурзької Канцелярії Головної Артилерії, зазначено, що першою будівлею "от приезду из села Локоток через пущу артилерийскую" (через колишній гай Лисачевського) був великий амбар 4х4 сажні, за яким стояла стара хата 2х2 сажні з сіньми, прикомірком та двома сараями. Навпроти хати – город, огорожений сосновим "ворнем". Мабуть, це і є двір з хатою та амбаром, проданий 1761 року козаком І.Василенком на "генеральную артилерію", який був розташований "на сухом пути под борком от воронижского приезду". Заразом двір був першим й від приїзду з села Локотки, тобто був у місці поєднання під’їздів до шостенської греблі. Двір був з лівої (західної) сторони дороги, за якою шумів невеликий бір на першій надзаплавній терасі. По праву сторону дороги, "на бугре", стояла велика хата 7,5х3 сажні, з двома кімнатами, з цегляною грубою "в описи палижской роботи" [61,арк.4]. У цій добротній хаті, "на дубах стоячой", вірогідно мешкав "смотритель" заводу Постельніков, або ж вона була збудована гетьманом Розумовським, який почав було розбудову заводу. По ліву сторону греблі була ще одна хата 1,5х1,5 сажні, з сіньми та городом з воринчатою огорожею. Оце і вся забудова Шостки 1771 року у три хати два двори на лівому березі річки. Можливо, що дві малі хати були тим поселенням 1739 року, згаданим при передачі ратушного млина під будівництво заводу Постельніковим. В описі 1771 року вказана довжина греблі в 29 сажнів до першого мосту – скрині (шлюзу), з лівої сторони якої був мельничий амбар 3х3 сажні, а ньому "два пола, на каждом по два жернова мучних" [61, арк..4]. Це був діючий, справний млин "о четырех жорновах", пожалуваний ще 1748 року імператрицею Єлизаветою коропському жителю Божку, а потім повернутий у 1761 році гетьманом Розумовським пороховому заводу. За скринею, довжиною 4 сажні, був другий непрацюючий мельничний амбар 3х3 сажні. Далі, за 16 сажнів, була друга скриня в 3 сажні довжиною. Біля скрині розмістився пороховий ступник 5х3 сажні з двома підлогами для 24 порохових ступ на кожній. Поряд зі ступником стояв "чулан для лощения пороха". З західної сторони ступника була порохова сушня 6х3 сажні з сіньми. Між другою і третьою скринями – гребля у 5 сажнів, та за скринею ще 28 сажнів. Разом довжина греблі зі скринями становила 89 сажнів (180 метрів). Біля греблі була винокурня значкового товариша Івана Чижевського, який наглядав майно заводу. А з другої правої сторони греблі, біля річки, була селітряна сушня 3х3 сажні. Неподалік неї – сарай та амбар 3х3 сажні, у якому літрували (очищали) селітру. Навпроти амбару був холодник 4х3 сажні. Ближче до греблі, по її лівій стороні, стояла хата 4х2 сажні, у ній – "светлица с кімнатою", піч – "кафель белый простой". Неподалік хати стояв старий амбар 2х2 сажні та погріб. Ближче до берегу стояв чулан 1х1 сажні, при чулані сарай, а далі – одна за одній –дві загороді, з сараями в кожній. На березі Шостки була "мыльня" – лазня 3х1 сажні, з сіньми. З приведеного вище опису будівель заводу 1771 року з'ясовуємо, що він був на правому березі Шостки, за першою скринею з пороховим ступником на 48 ступ. Взагалі завод мав всі будівлі, заплановані ще 1739 року генерал-майором Іваном Шиповим. За новим планом будівництва 1771 року завод позбавлявся технологічно застарілих порохових і вводив вододіючі та сухопутні фабрики, нову селітряну варницю, будівлі "розымки" та сушки пороху, деякі інші споруди, щоби забезпечити щорічне виробництво 8 тисяч пудів пороху [29, 257]. Більш детальним планом 1773 року – "Штатом малороссийским Шостенским пороховым заводам…" – передбачалися ще й "крутильная машина" та "магазейн" для зберігання сухого пороху [29, 258]. "Штат" передбачав порохнярам "мундирные вещи" з червоного сукна: каптан, камзол, також штани суконні, капелюхи, чорні галстуки та взуття.

З іншого опису "Плана Шостенского артилерийского порохового завода", складеного істориком О.Лазаревським після перегляду ним "Атласа ХVІІІ столетия", дізнаємося, що річка Шостка перетиналася прямою дорогою. У місці перетину було влаштовано два шлюзи та 5 водяних машин для вироблення пороху (там, де був з 1739 року пороховий ступник). Чотири сухопутні машини були західніше, на лівому березі Шостки. Поряд з ними були "розымная машина", магазини (склади) для сірки та матеріалів, сушильня. На правому березі, удовж дороги, з лівої сторони, "начиная от реки", були покої для проживання офіцерів та ведення письмових справ ("светлица с комнатою" з опису 1771 року), харчова лавка та квартира для проживання майстрів. Також на правому березі річки була "крутильня машиною" та пороховий магазин. На лівому березі річки теж були покої для поживання офіцерів та ведення письмових справ (велика хата "на бугре" з двох кімнат-залів – з опису 1771 року), далі – "конюшинный двор" та казарми. На південний схід від офіцерських покоїв були кузня і майстерні, а за ними – "ликарский дом и лазарет" [26, 138,139]. Як бачимо з опису плану, новий завод перейшов на лівий берег річки, залишивши на правому оновлене селітряне виробництво – варницю, амбар та сушню. На плані позначено лише два шлюзи (скрині), бо третій шлюз був відбудований, як написано у книзі "Столетие Шостенскаго пороховаго завода", після 1777 року [53, 16]. Таким чином, план, описаний Лазаревським, був складений до 1777 року. Зі згаданої вище ювілейної книги напевно знаємо, що капітальна цегляна забудова заводської вулиці уздовж воронізької дороги розпочалася зі спорудження у 1777 році двоповерхової канцелярії (Леніна,55), на першому поверсі якої знаходилася комора для зберігання грошей, а на другому – кімнати для виробництва письмових справ [53, 17]. Цеглу для будівництва будинку виготовляли безпосередньо на пороховому заводі. Канцелярія була невеликих розмірів, приблизно 10х20 метрів, відповідно до тодішніх потреб. Завершили її будівництво в 1782 році. Раніше у 1779 році на протилежній лівій стороні дороги "на бугре", поряд з офіцерськими покоями у великій двокімнатній хаті, згаданій в описі 1771 року, було закладено церкву Різдва Христового, будівництво якої завершено в 1785 році [53, 24].

Від початку на заводі у 1772 році нараховувалося разом з рекрутами 51 людина [53, 15]. У 1775 році були направлені до Шостенського заводу із Петербурзьких порохових заводів ще 153 людини [50, 16]. З 1776 року виробництвом пороху на заводі керував вільнонайманий пороховий майстер Чижевський [53, 23]. Можливо, це був той самий козак, значковий товариш Іван Чижевський, який згадується в описі заводу 1771 року як "смотритель" всього майна непрацюючого тоді заводу, окрім хіба що діючої нової винокурні цього ж козака Чижевського біля греблі з правого берега Шостки [61, арк. 5 зв.]. Цікаво, чи "курив" вино Чижевський на власній винокурні після того, як відновився завод? Знаємо з книги "100-ліття ШПЗ", що тяжка праця, нестерпні умови утримання та знущання командирів часто провокували масову втечу "питерских пороховщиков" з Шостенського заводу. Тому присилали все більше нових "пороховшиков", і в 1784 році на заводі нараховувалося вже до 360 "служащих" [53, 23]. Завод спромігся вже більш менш виконувати щорічний план-"наряд" у 8 тисяч пудів пороху [29, 259]. У 1788 році були залучені до роботи вільнонаймані люди (місцеві порохняри), а потім збільшена чисельність "казенных пороховщиков и селитрщиков – до 500 чел." [53, 28].

На плані "Шостенскаго пороховаго завода" 1793 року, фотографія якого зберігається в заводському музеї, накреслена та ж сама пряма крупецька дорога, згадана Лазаревським в описі плану 1777 року, що перетинала річку Шостку в північно-східному напрямку. З лівої сторони дороги позначено старий командирський будинок, і поряд недобудований новий – "о шести покоях".

На протилежній стороні вулиці позначено кам’яну церкву та дерев’яні казарми. Також на плані накреслено й другу дорогу, де був "лазарет о 8 покоях", і поряд будинок для "лекаря и аптеки". Ці дороги є майбутні вулиці Садова (1) та Госпітальна (2). Вони прокреслені на плані до південної межі тодішніх заводських земель, яка проходила Новгород-Сіверським шляхом. Шлях прокреслено на плані від яру (вул. Некрасова,20). Шлях спочатку йде посеред лісу, а за чверть версти від яру, він повертає ліворуч і виходить до пустирища та болота з озерцями, позначеними ліворуч. Тримаючись краю лісу, шлях відхиляється дещо праворуч (до "Чернецького гаю", нині територія лікарні №1) і підходить до свого локотського відтинку (приїзду до порохового заводу), де різко бере ліворуч по кривій (від вул. Короленка,19-а (Міськгаз) до вул. Карла Маркса,38, райвиконком). Потім прямий шлях мав другий воронізький відтинок (приїзд до порохового заводу, вул. Садова, нині вул. Леніна). Довжина воронізького приїзду (вул. Садова) на плані становить 1,5 версти від Новгород-Сіверського шляху (вул. Карла Маркса) до заводського ставу, річки Шостки. Довжина локотського приїзду – 1,2 версти від заводського ставу, річки Шостки до Новгород-Сіверського шляху (вул. Короленка, 19-а). Воронізький приїзд мав на плані пряме продовження за рікою по Крупецькій дорозі, уздовж якої були розташовані деякі виробничі будівлі, зокрема селітряні варниця та сушильня. Ще маємо на плані позначку крупецького млина (А), за 1,2 версти від впадіння Крупця в Шостку. За чверть версти на схід від млина, на правому березі крупецького ставу, позначено 9 хат. Можливо, на плані не вмістилися хати східної частини Крупця, бо за "Описом Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 р.р." їх в "деревне Крупець" було 11 та ще був приїжджий монастирський двір "о 4 покоях" [35, 368]. Від крупецького млина йшла дорога до галенківського млина зі ставом (В), від якого дорога йшла по кривій в обхід болота, повертаючи вліво до Новгород-Сіверського шляху (нинішнє перехрестя вул. Партизан та Некрасова). План 1793 року містить перелік з усіх 54 найменувань тодішнього нерухомого майна на території заводських земель, починаючи від порохових фабрик до "общей бани".

У 1804 році на Шостенському пороховому заводі перебував з 4 по 9 червня всесильний "Инспектор всей Артилерии" граф Олексій Андрійович Аракчеєв (1769-1834). Тоді на заводі працювало 520 людей. Усім їм граф просив у імператора Павла І надбавку в один рубель до річної зарплатні (12 руб., 1 руб. в місяць, 5 коп. в день). Надбавка мала враховувати ще й відлюдність заводського поселення: "место занимаемое заводом чрезвычайно дурно и нездорово, окружено будучи со всех сторон болотами"" [53, 33]. В дійсності завод був таким собі "острівцем московської кропиви" на Сіверщині, як його визначив воронежець Г.Сірик, бо навіть ще в 1920-х роках "навколишні селяни називали Шостку не інакше, як "московською крапивкою" [49, 50]. Називали не стільки з причини оточуючих поселення заростей болотної кропиви, а з народної пам’яті про "жагучість" перших, розміщених за парканом і бережених військом, робітників заводу – "засуджених на кару злодіїв, повій, п’яниць та різноманітних покидьків суспільства Московії й московських міст – для праці на виробнях пороху" [52, 49]. Отже, за термінологією 1930-х років, перше поселення Шостки 1770-х років було "трудоисправительным лагерем", або ще простіше – концентрак" [52, 67]. До речі, за царя та деякий час після революції заводські поселенці називали себе "шостенцями", а не "кропив’янцями" або "кропив’янками" [39, 1]. Стосовно шостенських боліт у ХVІІІ столітті, то одне з них було на сході і тягнулося ярком між гаями Лисачевського та Чернецьким, праворуч Новгородського шляху, друге – ліворуч шляху (вул. Короленка) до пустирища (нині технікум), третє – на півночі в заплаві річки Шостки, четверте – на заході по ярку за джерельною криницею (вул. Матросова). Хоча, уже за описом від 18 червня 1834 року, шостенська місцевість вважалась "частично низменною и болотистою, а частично возвышенною и сухою" [61,арк.284]. Просто Олексій Андрійович Аракчеєв невдало потрапив у Шостку, якраз у період "комариных свадеб", що припадають на початок літа. За спогадами старожилів, ще півстоліття тому "тучи" першочервневих комарів страшенно їм дошкуляли. Взагалі, за те, що пітерський граф мужньо витримав аж п’ять діб атак докучливих шосткинських комарів з кропив’яних боліт, мав би теж отримати премію до свого жалування, бо в Петербурзі, збудованому на фінських болотах, умови життя уже були кращі за тутешні. Також у 1804 році, за приписом Аракчеєва, була відкрита при заводі школа для солдатських дітей (кантоністів) [53, 49]. Тобто за три десятиліття з часу відновлення у 1771 році порохового заводу деякі солдати створили сім’ї і мали якісь кривенькі хати на отриманих земельних наділах за казарми, у березовім гаю (нині вул. К.Лібкнехта). Кантоністи після закінчення школи мали нести таку ж довгу 25-річну військову службу, як і їхні батьки. У 1807 році граф спрямував до заводу 398 рекрутів, а в наступному році прибуло сюди ще "134 ратника Рязанской милиции" [53, 48]. Відповідно до нової чисельності робітників завод у 1807 році мав виробити й більше пороху – 25 тисяч пудів [29, 259]. У 1809 році були перебудовані дерев’яні казарми, розташовані у незмінному, від початку їх появи, периметрі забору 160х40 сажнів, по правій стороні воронізької дороги від церкви. При церкві того ж 1809 року збудована дзвіниця [53, 48]. У 1810 році було дозволено збудувати при заводі лавку [53, 49]. І, як уже знаємо з лазаревського опису плану 1776 року, це був не перший торговий заклад Шостки.

Після війни з французами (1812-1815) виникла в Шостці гостра потреба в землі "для возведнія на ней служительских домов". Завод отримав перспективу свого існування. Воно й не дивно, бо ШПЗ доклав до перемоги чимало зусиль, точніше 25 тисяч пудів пороху, що був вироблений 1812 року шостенськими порохнярами за наказом свого головнокомандуючого М.І. Кутузова. У 1818 році завод прикупив у "дворянки Лавренковой" 99 десятин (100 га – 1х1 км) суміжної з поселенням землі [53, 57]. Вірогідно, було прикуплено гай по ліву сторону дороги з Глухова на Новгород-Сіверський. Наприкінці 1810-х років у поселенні – "слободе" викопано декілька колодязів [53, 56]. Першою такою "слободою", вільним поселенням, була вулиця по старій локотській дорозі (нині Короленка).
З 1819 по 1841 роки Головне управління артилерійського відомства очолював Великий князь Михайло Павлович, генерал-фельдцехмейстер, брат царя Миколи І.
"Многознаменательная" діяльність Михайла Павловича на цій посаді поклала початок розквіту заводу та поселення при ньому.

У 1820 році на заводі запрацювала цегельня [53, 56]. Розташовувалася вона на пагорбі з покладами глини (за сто метрів на північ від нинішньої першої поліклініки). У 1824 році зведено кам’яний двоповерховий будинок для командира заводу [53, 57] (нині будинок заводського профкому, вул. Леніна,53). На захід від будинку закладено великий генеральський сад та посаджено навколо нього дуби та липи. У 1825 році завод придбав для школи кантоністів дещо більший будинок, який був "перестроеный на казенный счет" [53, 57]. У 1830 році у заводській школі навчалося 25 солдатських дітей [53, 49]. У 1827 році з’явився в поселенні провіантний магазин [53, 62]. Поселення розвивалося, бо почали знову зростати "наряди" на порох, зокрема у 1827 році треба було виробити 20 тисяч пудів пороху, а зробили 18 тис пудів [29, 287]. У 1828 році збудували нове порохове виробництво – тимчасовий "городок" [53, 84]. У 1832 році на завод призначено нового командира, змосковленого німця, генерал-майора Гербеля В.В. Тоді ж запрацював на заводі архітектор, а в наступному 1833 році з’явився інженер шляхів сполучення [53, 78]. Вони разом надали новим кварталам "слободок" цивілізованого вигляду як шириною, так і прямолінійністю перших шостенських вулиць. У 1833 році була запроваджена загальна нумерація усіх належних заводу будівель та споруд [53, 74]. Збільшення числа службовців потребувало будівництва для них житла. У 1837 році збудовано для "служащих" кам’яний двоповерховий будинок [53, 79] (мабуть, саме в ньому знаходився у Шостці з 1920 року Народний дом, а з 1935 по 1971 рік – міліція біля другої прохідної заводу на початку вулиці Короленка). Для прискорення будівництва заводу була куплена в 1838 році в поміщика Забіли каменоломня разом з лісом (220 десятин) на річці Есмані (біля урочища Крутишине) [53, 74]. У 1839 році завершено будівництво нової триповерхової казарми, (Леніна,40) [53, 72]. За переказом, від казарми до заводу було прокладено підземний хід – доволі широкий для роз’їзду двох підвід цегляний тунель. Цегла позначена клеймом, царським двоголовим орлом. Її викопували під час земляних робіт, коли прокладали нові комунікації у 1960-х роках, і навіть заглядали в цей хід.

У 1839 році запрацював новий сірчаний завод [53, 71]. Знаходився він за півверсти від цегляного заводу на північ до заводського ставу. Між цегляним і сірчаним заводами була школа кантоністів, тодішнє ремісниче училище для солдатських дітей, так звана заводська школа майбутніх порохнярів. Вона значиться на плані шосткинського поселення 1897 року в його "Описи зданиям артилерийского ведомства" під №117 як "Бывшая ситная и школа". Мабуть, сита з повсті (войлоку) та волосся для просіювання пороху вже на заводі у 1897 році не виготовляли, а заводську школу зліквідували ще раніше – у 1864 році [53, 117].
У 1842 році була збудована по дорозі на завод за генеральським будинком, униз до річки, кам’яна гауптвахта. На "Плане местности Шостенскаго пороховаго завода" від 1843 року гауптвахта позначена першим будинком від річки з лівої сторони найширшої (Садової) вулиці (1) поселення (на жаль, на плані немає написів назв вулиць, тому я позначив їх числами). Другий будинок від річки стара канцелярія (1777 р., Леніна,55), а третій "L-подібний" – будинок командира заводу (1825 р., Леніна,53). У його великому дворі позначено декілька будівель, за якими вимальовано на плані алеї саду-парку до межі порохового городка, розташованого західніше над річкою. Навпроти командирського будинку – великий майдан, який звужується у вулицю (2) до лікарні. Праворуч командирського будинку, далі по вулиці (Садовій) до дороги на городи (нині вул. Совєтская), позначено дві великі садиби. Перша, за двісті метрів, з будинком та двома сараями у дворі, та друга, на межі провулку, з двома будинками і одним сараєм. У них мешкали, більш за все, помічники командира заводу, старші офіцери. Дорога за садибами вела з вулиці (Садової) на городи, що тягнулися метрів з 300 до ярку (нині вул. Матросова), за яким починався ліс. Ще маємо на лівій стороні вулиці (Садової) позначки будинків за перехрестям з другою головною вулицею (3) поселення (Новгород-Сіверський шлях, Глухівська вулиця) – одного невеликого будинку за півтори сотні метрів, та за півсотні метрів далі – трьох будинків у одному дворі. По правій стороні вулиці (Садової), починаючи від церкви праворуч у бік майстерень (кузні), позначено дві садиби.

У першій, як відомо з переказів, мешкав заводський лікар, у другій – священик, це так званий у народі "попівський дім". Уздовж правої сторони вулиці (Садової) на плані позначено три казарми. Перша – це нова кам’яна, триповерхова (1839 р.), а двоє інших – це старі дерев’яні казарми до провулка (4) (нині пров. Фридриха Енгельса). За провулком знову три будинки уздовж вулиці (Садової), а за ними до перехрестя і праворуч до другорядної вулиці (5) (нині вул. Карла Лібкнехта) позначено сад з алеями, поділяючими його навхрест. На плані 1843 року нараховується вже 11 вулиць та провулків. Остання (11) вулиця, що йде до кладовища, як бачимо з плану, ще не була повністю забудована у третьому, від головної вулиці (Садової), кварталі. Кладовищенська каплиця, (К) була збудована, як відомо, у 1825 році. За каплицею з півночі позначено кладовище, розташоване якраз на зламі межі тодішнього відводу земель поселення. Ламана лінія межі йде від кладовища до Новгород-Сіверського шляху (3) (Глухівської вулиці). Далі, через сотню сажень, межа повертала зі шляху праворуч до фурштатського двору. Згодом по цій межі пройде Госпітальний провулок (вул. 9-го Січня), але після придбання заводом нових монастирських земель та будівництва на них у 1850-х роках нового госпіталю. Старий госпіталь знаходився десь біля озерця, позначеного край яру за вулицею (2) (нині вул. Короленка). Між озерцем і терасами бачимо на карті, прокреслену двома рисками дорогу від заводу (кузні) до села Локотки.
У 1846 році ще збудовано для "служащих" заводу кам’яний одноповерховий будинок [53, 79] (мабуть, неподалік першого (1837 року) двоповерхового будинку службовців (міліція з 1935 року). У 1849 році збудована, перед генеральськими будинком, нова двоповерхова канцелярія з креслярнею (вул. Леніна,51(73) [53, 72]. У той час на заводі працювали 2 порохові команди та по одній селітряній, фурштатській, інвалідській команді, а для утримання караулів були ще дві гарнізонні роти. Цікаво, що одружені солдати селітровики (моховики) та перевізники (фурщики) заселили дві вулиці: Мохову (6) (вул. Енгельса) та Фурштатську (5) (вул. К.Лібкнехта). За переказом, солдати походили з Правобережжя, з Волині. Їх привозили до заводу поміщики як рекрутів, якім дали право обирати 25-річну службу на заводі чи у війську. У цілому за 17 років успішного командирства Василя Васильовича Гербеля (1832-1849) в поселенні "возникло около 400 домов" [37, 348]. Тобто щорік будувалося 20 хат, які утворювали кожні два роки нову вулицю – "красивую аллею, обсаженную березками и тополями".

Ще швидше ніж поселення зростали потужності шостенського порохового заводу, який у 1854 році став "самым крупным пороховым заводом в России". У 1855 році, у рік тяжких оборонних боїв за Севастополь у Криму, Шостенський завод працював цілодобово, уночі при ліхтарях. За пороховий сезон з 23 лютого по 19 листопада завод виробив рекордну кількість пороху – 134374 пуди! [29, 291]. Більш ніж у п’ять разів порівняно з ударним 1812 роком.
У 1856 році Шостенский пороховий завод оглядав аж три дні, з 28 вересня по 1 жовтня, 24-річний командуючий усієї артилерії генерал-фельдцехмейстер Великий князь Михайло, брат царя Олександра ІІ [53, 88]. Він виявив чимало недоліків у роботі заводу та в нужденному житті заводського населення. Тоді ж було вирішено обнести головне виробництво – "пороховой городок" – валом з ровом та палісадом, щоби ніхто сторонній не міг потрапити до нього. Також обмежено проїзд через завод і розпочато "устройство" дороги в об’їзд [53, 88]. Цим самим дещо змінювалася схема стародавнього транзитного руху греблею Локотського ставу по звичній прямій дорозі з Новгород-Сіверського на Ямпіль, Севськ. З причини перебування в Шостці брата царя, збереглися дані про чисельність її населення у 3360 людей [53, 91]. У власних будинках проживало 450 заводчан, усі інші робітники мешкали у великій тісноті казарм, розрахованих лише на 640 солдат. Одна зведена рота була розміщена на квартирах у Локотках та Воронежі, звідки солдати щодня пішки ходили до роботи [53, 91]. По весні 1857 року завод налічував у своєму штаті 114 феєрверкерів, 29 унтер-офіцерів, 1701 майстрових, 46 рядових інвалідів та 441 кантоністів, разом 2331 чоловіків [29, 291]. За статистичними даними 1859 року у Шостці було 526 хат, а кількість населення становила 3548 людей (2338 чоловіків та 1210 жінок) [47, 34]. З тих же статистичних даних за 1859 рік дізнаємося, що у поселенні Шостка були поштова станція та базар. Базар знаходився на майдані, за перехрестям Садової з Глухівською, ліворуч дороги на Вороніж, там, де на трьохверстовій (в одному дюймі три версти, 1:126000) карті 1863 року, нанесена позначка поштової (кінної) станції. З цієї ж карти маємо план "Шост. Порох. Завода" з усіма тодішніми вулицями поселення, на жаль, безіменними.
Найпросторіша з них є Садова, яка має на плані суцільну лінію забудови по своїй лівій (західній) стороні, починаючи від генеральського саду, з чотирма будинками в ньому, до перехрестя з Глухівською вулицею. А далі, за перехрестям, лінія забудови йде тільки до першого провулку, за яким немає ніяких будинків аж до кінця Садової, де позначено лише один будинок: мабуть, караульня Воронізької застави. По правій стороні Садової вулиці за церковним майданом зображено великий казармений квартал до провулку (нині пров. Ф. Енгельса), за яким був другий квартал – поліцейсько-поштовий. За цим кварталом позначено другий великий сад на Садовій вулиці, що поширювався до Фурштатської вулиці (вул. К. Лібкнехта), яка мала забудову тільки по своїй правій стороні. А ось наступна за нею Мохова вулиця (вул. Ф.Енгельса) була забудована з двох сторін. Отже, у 1860-х роках вона була найщільнішою, найстарішою вулицею поселення. Третя, крайня Госпітальна вулиця (вул. Короленка) мала забудову по одній, правій стороні, за якою був ще один великий сад, що починався від ділового двору, кузні і йшов за хатами до Глухівської вулиці та Госпітального провулку (вул. 9-го Січня). Перед садом на початку Госпітального провулку (12) позначено двома рисками дорогу від кузні на село Локотки, що йшла уздовж заводської території, точніше уздовж цегельного заводу, ближче до річки перетинаючи один за одним два ярки. Ніякого відтинку праворуч на "Капсуль" (Галенківку) від цієї головної дороги на плані чомусь не позначено, хоча на плані 1793 року вона є. Мабуть, "Капсуль" сполучався з Шосткою, як бачимо з плану, дещо надійнішими дорогами: крупецькою дорогою, що йшла територією заводу, та локотською дорогою, що йшла від центру села, локотської церкви по греблі великого ставу і далі вздовж винного заводу ("Винниці") та цукрового заводу до "Капсуля". Заводи були розташовані один за одним з лівої сторони дороги (нині там лісництво). Другорядна дорога на Локотки від Шостки показана на плані праворуч від перехрестя вулиць Госпітальної та Глухівської. Вона перетинала ті ж самі два ярки але вище і потім повертала ліворуч до центру села. Тобто дорога проходила так, як нині йде вулиця Онупрієнка, відгалужуючись праворуч від вулиці Карла Маркса. За другим ярком бачимо на карті суцільну двосторонню забудову села Локотки, тобто село починалося за другим від Шостки так званим Глибоким ярком (нині початок вулиці Чехова). Також від перехрестя Госпітальної з Глухівською позначена на карті другорядна дорога на Вороніж (нині на ній вулиця Короленка до автостанції, залізниці). Вона оминала яр зі сходу. А головна дорога на Вороніж йде прямо через цей яр з містком (існував до 1950-х років, де нині магазин "Прем’єра" по вул. Воронізькій). За переказом, по ліву сторону Воронізької дороги, одразу за Воронізькою заставою, відбувалися у Шостці великі базари – ярмарки. Уперше їх улаштували у 1860 році, і проводилися вони відтоді двічі на рік на Фомину неділю по весні та Дмитрів день – восени, 8 листопада [53, 116].

Порівнюючи план Шостки 1863 року з планом 1843 року, бачимо нову, 13-у з часу появи, Ярмаркову вулицю. Вона утворилася внаслідок забудови південних сторін кварталів трьох вулиць – Садової, Базарної та Офіцерської. Тому Ярмаркова вулиця, як позначено на карті, була забудована тільки з однієї, лівої (північної) сторони. Також до ярмарку, до ярмаркової площі, потяглася на плані вже з лівої сторони Садової вулиці ще одна, 14-а вулиця поселення (Міщанська вулиця). Вона була забудована поки що з однієї, лівої сторони. Вулиця виникла майже на межі заводських земель від Новгород-Сіверської до Воронізької застав. Наскільки назва вулиці відповідала її мешканцям?

Стосовно самої території заводу, то на плані 1863 року теж маємо відповідні нові уточнюючі написи та трикутні позначки заводів: порохового, сірчаного (1839 р.) та цегельного (1820 р.). Є ще один напис "Московский городок", це не що інше, як новий пороховий завод по правому березі Шостки, який виник ще в 1828 році як тимчасовий "пороховой городок" [53, 84]. Чому він став зватися "Московським"? Чи то за свою віддаленість і місце розташування на північному сході, за винокурнею 1771 року, чи то він так був названий з прицілом взагалі перейменувати увесь завод на Московський Шостенський пороховий завод (МШПЗ).
Внаслідок відвідування в 1856 році ШПЗ великим князем Михайлом на місці старих дерев’яних казарм постала в 1860-х роках друга кам’яна триповерхова військова будівля (буд.№36) [53, 92]. На тогочасній фотографії бачимо обидві кам’яні казарми в одному дворі, огородженому парканом. Ніяких споруд, окрім бесідки, між казармами з боку Садової вулиці тоді ще не було. Праворуч першої, дальньої на плані, казарми з’явилися в 1860-х роках нові кам’яні пожежні конюшні та сарай.

У 1863 році наказом міністра скасовано на ШПЗ інвалідну команду і замість ослаблених хворобою солдат набирались до роботи місцеві селяни [53, 95]. Інші чотири команди (1200 чол.) поділено на 10 майстрових рот. Загалом на заводі, разом з двома гарнізонами та тимчасовою інвалідною командою, нараховувалося близько півтори тисячі військовослужбовців.

У 1864 році закрито заводську школу кантоністів, у якій тоді навчалося вже 100 дітей [13, 364]. Тому тодішній протоієрей заводської церкви Дем’ян Борщ вирішив відкрити свою приватну школу.

У 1871 році протоієрей навчав "до 80 воспитанников от 10-16 лет" [53, 117]. Знаходилася школа, мабуть, при церкві у будинку священика до відкриття у 1881 році народної школи на Базарній площі по вулиці Садовій.
У 1865 році на заводі відкрито поштову контору 4 класу, яка приймала всілякого роду кореспонденцію, а поштова станція мала вже 6 коней [50, 116].
У 1865 році при заводі проживала 3901 людина (237 офіцерів, 2842 нижчих чинів, 518 відставників, 304 удів з дітьми), і було вже 550 хат та 40 будинків з квартирами для службовців та офіцерів [13, 364]. Зрозуміло, що відставники мали свої хати, отже, ставали корінними шостенцями. Таким чином, за дев’ять повоєнних років після Кримської війни 1855 року в Шостці відбувався тільки природний приріст населення – 60 людей на рік. За висновком сучасників, офіцерів Генерального штабу, які на чолі з полковником Миколою Домонтовичем склали у 1865 році "Військово-статистичний опис Чернігівської губернії", поселення при Шостенському пороховому заводі було одним з найкращих поселень губернії, бо мало на той час значне число кам’яних будівель, широкі, прямі та чепурні вулиці з алеями, чистенькі хати обивателів та достатньо гарну церкву [13, 364].

У 1866 році поряд з гауптвахтою було відкрито відділення казначейства [53, 116].
У 1867 році дві гарнізонні (караульні) роти перейменували у Шостенську місцеву артилерійську команду, що перебувала відтоді водночас і у віденні начальника артилерії Харківського округу, і в безпосередньому підпорядкуванні командиру заводу [53, 95].
У 1868 році на базарній площі висвятили каплицю в пам’ять чудесного спасіння імператора Олександра ІІ 25 травня 1867 року від невдалого вбивчого акту терориста Березовського.

У 1871 році заводчани відсвяткували 100-ліття "Шостенскаго артилерийскаго пороховаго завода", з 17 серпня перейменованого у Михайлівський Шостенський артилерійський пороховий завод (МШПЗ) на честь Великих князів Михайла Павловича та Михайла Миколайовича, генерал-фельдцехмейстерів, колишнього і діючого командуючих всієї артилерії імперії, які приклали чимало зусиль до розбудови Шостенського заводу. В пам'ять сотої річниці з часу заснування заводу становили біля церкви на майдані бронзове погруддя імператора Олександра ІІ [22, 200].

Як бачимо з малюнку, "Памятник столетия завода" мав невисокий квадратний постамент з чотирма барельєфами на кожній стороні, що зображували усіх попередніх до Олександра ІІ правителів імперії, його кровних родичів: Катерину ІІ (1762-1796), Павла І (1796-1801), Олександра І (1801-1825) та Миколу І (1825-1856). По обидві сторони пам’ятника встановили дві гармати на лафетах, а посеред їх, ніби на згадку, що завод виник не на пустому місці, поклали жорновий камінь з шостенського млина, що дав першу силу ще нашій козацькій виробні пороху. Як бачимо з тогочасного малюнка, за пам’ятником був розташований, за пірамідальними тополями, двоповерховий будинок командира заводу.

Цікаво, що на постаменті пам’ятника немає барельєфа Петру І, який, за місцевими вигадками, є засновником порохового заводу на річці Шостці. З історії відомо, що Петро І заснував лише два казенні порохові заводи і то під своїм Петербургом – на річках Охті та Сестрі [29, 549]. Взагалі, за часів Петра І існувало 8 порохових заводів, тобто крім 2 казенних було ще шість приватних – і всі під Москвою на річці Клязьмі [16, 164]. Також вигадують, що Петро І, перебуваючи в листопаді 1708 року у Воронежі, відкрив у Шостці пункт прийому селітри. А чому не у Воронежі або інших селах, де він перебував? Чому саме в Шостці, посеред лісу? Можливо, ще до появи Петра І десь тут діяла козацька порохівня, яку так вперто хочуть "віддати" московському царю як засновнику Шостки. Інакше для чого тут мав бути селітряний пункт? У кого приймати селітру? Мабуть, у зайців та лисиць. Де той указ Петра І зі згадкою Шостки, і де та калійна селітра на наших злиденних пісках? А ось наявність на Садовій вулиці пам’ятника та каплиці, присвячених Олександру ІІ, давало підставу називати її в народі Імператорською. Каплиця позначена під №13 на "Плане Шостенскаго пороховаго завода" 1871 року, а під №14 значиться "Памятник столетия завода".

Навпроти, під №15 значиться "Дом командира завода", ліворуч якого під №16 позначена "Канцелярія завода", а за нею у дворі намальовано прямокутник цегляного будинку без номера і пояснень. За будинком командира заводу позначено на плані генеральський сад. Сад доволі великий – у 250 метрів шириною, і на стільки ж метрів він тягнувся углиб від вулиці Садової по південній межі городів. З північної сторони сад межував з "пороховим городком" (нині всю територію саду займає військова частина). Головне, на плані вперше показано розташування п’ятьох воріт (застав), запроваджених з указівки великого князя Михайла: "Крупецкія ворота, Воронежскія ворота, Новгород-Сіверскія ворота, Глуховскія ворота та Госпитальныя ворота". При кожній заставі була "караульня при шлагбаумах". По ліву сторону Воронізької застави, позначено дві вулиці. Перша вулиця нам знайома з плану 1863 року як 14-а (Міщанська) вулиця, що йшла по межі земель від Новгород-Сіверської до Воронізької застав. Друга – зовсім нова 15-а вулиця Шостки (Знаменська вулиця), що виникла посеред між Міщанською та Садовою вулицями. Вона дещо вужча за Міщанську вулицю, яка в свою ширину на плані ще вдвічі менша за будь яку з "гербелівських" вулиць Шостки 1840-х років (Офіцерської, Воскресенської, Базарної та Кладбищенської).
З 1872 року "выделка" пороху на заводі, у відповідності з наказом від 20 березня, мала відбуватися "посредством вольнонаемных мастеровых и робочих" [15, 14]. Отже, праця солдат ("нижних чинов") Шостенської місцевої артилерійської команди замінялася роботою вільнонайманих селян. Ще наказом військового міністра від 23 грудня 1863 року вперше солдат допоміжної інвалідної команди при заводі почали заміняти "вольнонаемные люди по штату" [53, 95]. Наймали до роботи селян з навколишніх сіл, які згодом перевозили до Шостки і свої родини, хати. Відповідно ущільнилася забудова існуючих вулиць, кількість яких, як бачимо з "Плана Михайловскаго Шостенскаго пороховаго завода съ поселеніями Шостки и Капсюльной слободки 1897 года", не збільшилася, і становить 15, так само як і на плані 1871 року.

Бачимо таку ж саму кількість цегляних будинків, позначених червоним кольором як і на плані 1871 року. Отже, за останню чверть ХІХ століття капітальне будівництво в поселенні порохового заводу не велось, а територіальні можливості поселення ще дозволяли будувати приватні дерев’яні хати, ущільнюючи забудову старих вулиць, які, до речі, нарешті мають на плані написи своїх назв. По правій стороні Садової вулиці під №1 позначено "Церков во имя Рождества Христова, построен в 1786 году на доброхотныя пожертвования". Вище вказана дата не збігається на один рік (1785) з наведеною в книзі "Столетіе Шостенскаго порохового завода" 1871 року видання [53, 24]. По лівій стороні Садової вулиці під №3 позначена "Часовня пороховаго городка 1856 года". Біля неї, ліворуч, позначено №223 великий "Н-образний" дерев’яний “Сборный и персональный покой для робочих у главных ворот". Ближче до церкви по лівій стороні Садової вулиці позначена під №101 "Гауптвахта у главных ворот пороховаго городка (1842 г.)", хоча в тій же книзі до 100-ліття ШПЗ вказано 1845 рік її побудови (нині Леніна,57). Чим пояснити такі розбіжності у датах, як не використанням різних і, на жаль, не вказаних джерел інформації для складання книги 1871 року та плану 1897 року. Далі по Садовій позначено, вдвічі меншим ніж гауптвахта, червоним прямокутником під №6 "Дом занимаемый казначейством 1782 года (первый каменный дом съ основания завода)". Проте таким першим цегляним будинком, як написано в книзі "100-ліття ШПЗ", була двоповерхова канцелярія 1777 року (Леніна,55) [53, 17]. Саме цей будинок канцелярії й віддали казначейству під "расходное" відділення, що було відкрито в Шостці 1866 року за розпорядженням міністерства фінансів [53, 116]. За казначейством під №7 по лівій стороні Садової вулиці позначено "L-образний" будинок начальника заводу (на плані 1871 року він під №15, Леніна,53). У описі вказано, що будинок триповерховий, а судячи з кольорів – жовтого та червоного, що навпіл поділяють його зображення, він був як кам’яним, так і дерев’яним. Мабуть, третій поверх був дерев’яним і невисоким, як бачимо з фотографії 1884 року командирського будинку за пірамідальними тополями.

На плані 1897 року позначено територію Генеральського парку (саду). За споминами старожилів, навколо саду з яблунями, грушами, теплицями росли великі дуби та липи. За парком нанесено на плані дорогу на так званий "новий завод", бо старий пороховий городок уже не працював, і на плані він розташований праворуч генеральського саду з написом: "Бывшие конно и вододействующие фабрики" (колишні "сухопутне машины" 1776 року). Дорога в лузі, за генеральським садом, йде уздовж рову з земляним валом навколо "палисаду порохового городка" і перетинає річку Шостку по дерев’яному мосту (№202). Цей міст відомий у народі як "Горбатий", бо в дійсності був таки добре вигнутим дерев’яним, з поручнями мостом. Через нього й річка Шостка стала зватися шостенцями Горбаткою. До речі, на плані 1897 року вказана довжина палісаду 5 верст 74 сажні. Отже, рів з валом, впроваджений після відвідування заводу великим князем Михайлом у 1856 році, оточив за сорок років величезну територію майже всіх виробництв. Ліворуч будинку начальника заводу значиться на плані під №17 двоповерховий будинок Помічника Начальника заводу (Леніа,51(73). Оце і є будинок колишньої канцелярії 1849 року, яку переобладнали під квартиру помічника начальника заводу вже після того, як перевели канцелярію у другу казарму, де влаштували у 1870-х роках управління заводу (Леніна,36). У дворі будинку помічника позначено колодязь під №142. Усього на плані 1897 року позначено два десятки колодязів (№№140-159), що були на той час викопані й доглянуті заводом як штучні джерела водопостачання. Водогону, колонок на плані в позначеннях немає. Ще між будинками командира та його помічника значиться на плані під №8 будинок з двома квартирами для чиновників. Він розташований у дворі командирського будинку, осторонь Садової вулиці. За переказом, будинок згодом було добудовано під жандармерію – політичну поліцію. Далі по лівій стороні вулиці, від будинку помічника до провулку (дороги на городи), позначено п’ять садиб. Одразу за будинком помічника вказано під №499 – "дом занимаемый одной офицерской квартирой". Судячи з останнього числа нумерації, що завершує загальний перелік належних заводу будівель та споруд, цей будинок було збудовано за рік чи два до складання плану. За ним розташований під №19 – будинок для однієї офіцерської квартири, далі – безномерна садиба з доволі великим будинком. Потім під №492 – будинок з двома офіцерськими квартирами.

Останній кутовий над провулком під №24 (Леніна,39) теж значиться як будинок з двома офіцерськими квартирами. Перші дві садиби, починаючи від канцелярії (Леніна,51(73), до нашого часу не збереглися. Креслення будинків у забудові 4-тої садиби та 5-тої кутової садиби на перехресті збігається з сучасним планом розташування будинків №№ 43 (492), 41 та 39 (24), які дійсно ще донедавна були датовані у житлово-комунальному відділі (ЖКВ) 1875 роком побудови (дата сумнівна, бо будинки №39 та №41 є на плані 1843 року). Сучасна конфігурація будинку №45 значно більша, ніж будинок безномерної садиби на плані 1897 року, нині в ньому знаходиться (з 1980-х років) контора "Міськсвітло", а раніше, у 1960-х роках, там був військкомат, а ще раніше, після війни, – лікувальний заклад, заводський нічний туберкульозний санаторій. За переказом, тут до революції "жил батюшка", ось чому на плані 1897 року цей приватний будинок священика немає майнового номера приналежності заводу. Отже, ця частина Садової вулиці була до революції офіцерським кварталом з 6-ма квартирами. Загалом у описі значиться 19 офіцерських та 7 чиновницьких квартир у всьому поселені. Далі за провулком (дорогою на городи) нараховуємо на плані 1897 року 16 садиб до перехрестя вулиць Садової з Глухівською (нині Леніна з Карла Маркса). Вони значно менші за розміром будинків і городів при них, ніж ті, що намальовані у першій п’ятірці садиб на Садовій, проте мають значно більші надвірні будівлі – сараї. Це вже міщанський квартал Садової вулиці без будь-яких позначок наявних тоді на ній адміністративних будівель.

Права сторона Садової вулиці на плані починається з Церковної площі, ліворуч від якої замальовані жовтим великі будинки двох садиб. Перший будинок під літерою "С" значиться як "квартира старшого врача" (Леніна,48), другий за ним йде під №56 як будинок священика (Леніна,44, п’ятиквартирний будинок, датований ЖКВ 1805 роком. На ньому ще проглядається замальована зеленою фарбою маятна металева табличка "1805 г.". Цей будинок є найстарішим дерев’яним будинком Шостки). У центрі на площі позначено №5 "Памятник Столетия завода 1871 год", згаданий нами раніше пам’ятник усім чотирьом царям та одній цариці за столітній період історії заводу. Він стояв посеред скверу (80х40 метрів), що закінчувався якраз по східній межі садиби священика або ж по нинішній будівлі пожежної вежі та недіючого фонтану біля неї.

На плані 1897 року навпроти пам’ятника нанесено на плані довгий кам’яний пожежний сарай (№66) та не менш довгий будинок (№213) з однією офіцерською квартирою у колишній "Главной чертежной завода" (донедавна ЖКВ). До речі, цей існуючий шестикімнатний кам’яний будинок по вулиці Карла Лібкнехта, 49, датується ЖКВ 1848 роком. Далі по самій Садовій вулиці нанесено за Церковною площею великий червоний прямокутник позначений літерою "А" – "Казарма местной артилерийской команды" (Леніна,40). Другий великий прямокутник позначений №60 "Дом 3-х этажный занимаемый Военным Собранием, Управлением завода и 4 квартирами для чиновников".

За управлінням заводу проходив безіменний провулок, за яким позначені по Садовій вулиці три великі садиби з дерев’яними будинками, у першій з них під №33, як вказано в описі, була квартира чиновника. Раніше на плані 1871 року там знаходилася поліція (17). У другій садибі по Садовій знаходилася під №36 Поштово-телеграфна контора з однією офіцерською квартирою (нині оглядова поліклініка). Цікаво, що перша у Шостці телефонна станція була не на пошті, а в заводоуправлінні з 1893 року, і мала вона двадцять проводів для передачі розпоряджень начальства підлеглим [22, 200]. Третя садиба (№39) за поштою була з двома офіцерськими квартирами, а далі йшов сад до Фурштатської та до Глухівської вулиць. За останньою якою була "Базарная площадь" з незмінною, як і на плані 1871 року, позначкою каплиці, зведеної 1868 року. А ось новоселом у торговому ряді будинків праворуч каплиці вказана під №441 поліція: "Полицейский дом и карцер" (нині на цьому місці друга торгова двоповерхівка, навпроти фонтану). Ліворуч каплиці, у північну сторону до Глухівської вулиці, позначено єдиний на площі цегляний будинок, так званий в народі "офіцерський магазин" ("Гастроном №1"). На іншому, південному краю площі позначено довгу будівлю під №426 "Деревяный корпус лавок на базарной площади". Ліворуч нього, ближче до торгового ряду, позначено колодязь (№150). Також колодязі позначені на Міщанській вулиці №157 (нині двір будинку №3-Б по вул. Комуністичній) та на Знаменській вулиці №159 (нині двір будинку №5 по вул. Комуністичній).

На лівій (західній) стороні базарної площі позначено літерою "А" забудову кутка вулиці на перехресті з Глухівською (вул. К.Марка,26, перукарня). Отже, на Садовій було два місця розташування казарм, та що у церкви і друга на кутку Садової. Від цієї кутової казарми йшли приватні будинки до Воронізьких воріт, тільки посеред між двома провулками Міщанським і Знаменським позначено 444 номером Народну школу.

У кінці Садової вулиці позначено малими квадратами червоного кольору два стовпи Воронізьких воріт (застави) та невеликий жовтий квадрат під №107 "Упраздненная караульня". Тобто, караульні при шлагбаумах на заставах вже були "упразднены" і застави виконували декоративну функцію. За споминами старожилів справді, біля кожної застави колись був сторожовий будинок (караульня) з ганком на вулицю [23]. Що є ще на плані, так це численні містки по вулиці Садової через штучні водовідвідні канави та природні ручаї, що збігали ще тоді, сто років тому, до річки Шостки. На всій Садовій вулиці позначено номерами основні 18 містків (11 кам’яних та 7 дерев’яних), а це майже половина із усіх 44 (№№160-203) невеликих мостів (труб) зазначених в описі. За Воронізькою заставою ніякої забудови на плані не відображено. Лише в статистичних даних про населення Чернігівської губернії 1901 року маємо запис про новий хутір Воронізької волості – "Оборки (Петуховка)" [46, 116] (Див. далі 5. Хутір Петухівка – Артема). За цими ж даними у "пос. Шостка (пороховой завод)" проживало 5685 осіб (2895 жінок та 2790 чоловіків) [48, 183]. Як бачимо, у Шостці вперше встановилася природна пропорція у 101 відсоток, кількість жінок стала переважати кількість чоловіків. Це й не дивно, бо з 1895 року було дозволено працювати на заводі жінкам [15, 14]. Порівняно з попередніми статистичними даними 1859 року населення Шостки збільшилося на 2367 осіб, а з урахуванням заміни солдат селянами Шостка збільшилася майже на 4 тисячі переселенців з навколишніх сіл (70%). На іншому, дореволюційному, плані Шостки 1912 року чітко вимальовано на Садовій вулиці ті ж самі, що і на плані 1897 року, зображення великих будинків та садиб. Проте за Воронізькою заставою, по лівій стороні Ярмаркової вулиці, позначено чотирикутник подвір’я з "Т-образним" контуром будинку і написом: "4-х классное Городское училище". Відомо, що училище запрацювало з 1904 року у двоповерховій будівлі, призначеній раніше під готель. Будівля існує й досі, хоча за століття вона добудовувалася і значно подовшала зі східного причілку. Побудова училища за непорушною протягом ХІХ століття межею Воронізької застави стала початком наступу Шостки на піщане пустирище у ХХ столітті. До речі, цей пустир люди знали, мабуть, ще в сиву давнину неоліту або ж ранньої бронзової доби. Про це свідчать знахідки уламків необробленого кременю на його пісках, зокрема підняті мною на початку 1990-х років у відвалах котловану під фундамент міліцейської п’ятиповерхівки біля залізниці, наприкінці вулиці Миру (буд. №18). Можливо, колись віднайдеться й оброблений кремінь, щоби впевнено стверджувати про давню заселеність пустирища між озерцем (вул. Героїв Хасана) та заліницею. Ще сто років тому шостенці пам’ятали, що за пустирищем було непрохідне болото, де "тонули люди й коні", за яким згодом розмістилася Петухівка [23]. Справді, хутір Петухівка виник наприкінці ХІХ століття на витоках ручаю з цього болота, на родючих землях з його південної сторони. У 1893 році за пустирищем проклали вузькоколійку з Конотопа на Пирогівку. Виникла ще одна, хоч і штучна, межа між хутором Петухівка і поселенням Шостка. Навпроти Петухівки вузькоколійка мала з 1893 року відгалуження – "конножелезную дорогу", збудовану заводом, довжиною в 1 версту 125 сажнів (1,25 км) [22, 200]. Кінна вагонка проходила Офіцерською вулицею, де повертала спочатку праворуч на Глухівську вулицю, потім – ліворуч на Госпітальний провулок і далі – територією заводу. Там, як бачимо з плану 1897 року, на заводі існував "косой железнодорожный мост через отводной канал" (№446). Цією залізницею тягали кіньми невеликі вагони з вугіллям до парових машин головної котельної, а від неї розвозили вугілля підводами до котелень заводів: піроксилинового, сірчаного, ефірного, цегельного та порохового. Кожна з котелень мала свій гудок з деякими відмінностями "голосу", добре знаного робітниками кожного заводу, які й працювали "від гудка до гудка" [24]. Уперше гудки загули під час реконструкції заводу у 1884-1889 років, а саме у 1886 році, коли завод перейшов на цілорічну роботу без перерви на три зимові місяці. Найгучніший гудок з’явився в 1895 році на новозбудованому виробництві бездимного піроксилинового пороху, по народному – переху.

Напередодні І Світової війни поселення Шостка перетворилося у селище (посьолок), де нараховувалося 645 дворів з населенням більше семи тисяч осіб [21, 585]. Отже, за півстоліття, починаючи з останніх даних про кількість дворів за 1865 рік, Шостка зросла майже на сто дворів і на три тисячі людей, або ж кожного року будувалося дві хати та приростало населення на 60-70 осіб. І, як бачимо з плану Шостки 1912 року, кількість її вулиць та провулків збільшилася удвічі (з 15 до 31) порівняно з планом 1897 року. Нові вулиці потяглися у Новгород-Сіверському напрямку (Див. далі 4. Новгород-Сіверський шлях – вул. Киснемського – Шевченка).

З газетних публікацій старожилів знаємо, що з 1914 року почала діяти приватна жіноча гімназія [7]. Розміщувалася вона в трьох будинках на перехресті Садової та Глухівської вулиць (колишня казарма, нині на її місці перукарня, будинок №26 по вул. Карла Маркса). Бачимо з планів 1897 та 1912 років, що головний корпус казарми був кутовим. За спогадами старожилів, гімназія знаходилася в одноповерховому дерев’яному будинку з додатковими двоповерховими будинками – напівкам’яним по Глухівській та дерев’яним у дворі гімназії.
Старожили ще запам’ятали так званий Робітничий парк (Літній сад), що був за Генеральським парком-садом з північної сторони і наближався до річки (заводу). Робітничий парк відкрили у 1913 році з нагоди 300-річчя царської династії Романових [7]. Тобто колишній палісад старого "порохового городка" поширили від другої нової прохідної біля Горбатого мосту до першої прохідної біля головних воріт. Вхід у Літній сад знаходився поблизу головного входу, майже навпроти церковного двору [39, 5].

У Робітничому парку серед молодих дерев, неподалік басейну з фонтанами, стояв Літній театр, де під музику вручну крутили німе кіно. На межі саду, біля джерела криниці, стояли альтанка та дерев’яна гірка для зимових розваг. У кам’яному приміщенні колишньої гауптвахти (буд.№55) діяла бібліотека для робітників та їхніх дітей. Ще одна дерев’яна театральна споруда, дещо схожа з Літнім театром, була у невеликому Панському парку – від початку вулиці Госпітальної до церковної площі. Театр разом зі старим Панським парком звався у народі Ротондою [6;39, 4]. У пам’яті старожилів Садова вулиця залишилася затишним, охайним, добре доглянутим Садовим бульваром, "окаймленным кустарником", з рядами лавок уздовж доріжок, посипаних піском. Була й окрема велосипедна доріжка, якою користувалися шостенські "аристократи", що мали велосипед [24]. Тоді ще, до революції, велосипед не був "доступнен простому люду". Зимою бульвар ставав проспектом, куди з’їжджалися "извозчики" і за певну плату катали шостенців по вулицях. Було за що жити й простим робітникам заводу, які отримували зарплатню на руки по 5-10 золотих [7]. Шостка у війну розквітла, ремонтувалися та добудовувалися будинки, у магазинах було повно продуктів та й базар дорожче не став.

З дуже цікавих споминів корінного шостенця Приходька Анатолія Йосиповича (1908-1991), що зберігаються у музеї заводу "Зірка", дізнаємося, що будинок командира заводу Киснемського будувався напередодні революції [39, 2]. Насправді будинок перебудовувався і став знову двоповерховим, зрозуміло, зовсім не таким, яким вперше постав у 1825 році.
Зі збережених шостенцями дореволюційних довідок – атестатів про термін їхньої праці на заводі бачимо, що змінилося у 1910-х роках написання слова "пороховаго" на "порохового", тоді як написання слова "шостенскаго" не змінилося.

На плані 1912 року відсутній автогараж заводу (буд.№38), бо він з’явився на території казарм у 1917 році [15, 93].

Друга цегляна триповерхова казарма (буд.№36) прокреслена на плані 1912 року теж довгим прямокутником і має поруч надпис "Упр.завода". Зал третього поверху заводоуправління призначався для офіцерських зібрань. Там діяла ще й платна бібліотека для офіцерів, чиновників та почесних громадян поселення. Останніх, з часу запровадження в 1906 році звання для кращих шостенців, було, мабуть, ще зовсім мало, як і в наш час, сто років по тому.

За спогадами старожилів, у Шостці в 1916 році стало тісно жити, не вистачало землі під будівництво нових хат [7]. Поселенню надали землі на південь від Садової вулиці за залізницею навколо хутора Петухівки (Див. далі 5. Хутір Петухівка – Артема). Невдовзі там з’явилися нові вулиці робітників порохового заводу. Зростання Шостки підтверджують дані перепису 1917 року, за якими у поселенні було 1082 двори ("владения") з 1328 квартирами, де проживало 9319 осіб [49, 69]. Отже, за три роки І Світової війни чисельність дворів та населення Шостки зросла у півтори рази, з 645 дворів до 1082 двора та з 7 тисяч до 9,3 тисячі осіб.

Лютневу революцію 1917 року Шостка привітала мітингом на базарній площі 22 березня [8]. Праворуч (південніше) каплиці у лютому 1917 року встановили на майдані дерев’яну революційну трибуну – якраз навпроти поліції, поряд з двоповерховим цегляним купецьким будинком. За спогадами старожилів, у той час на базарній площі за купецьким будинком, у бік Глухівської вулиці, знаходилася "аптека, аптекаря Лапа, за ней постоялый двор Иванова, далее кирпичный (офицерский) магазин, а на углу дом Чувашиных" [39, 3].

У заводоуправлінні з’явився комісар – представник Тимчасового уряду. У фойє управління щодня вивішувалися тексти телеграм з повідомленнями по події на фронтах [лар]. Улітку 1917 року в Шостці відбулися вибори депутатів в Установчі Збори за списками партій. Перемогли соціал-демократи (меншовики), які йшли за виборчим списком №1, та соціал-революціонери (есери) – за списком №2, а більшовики зі своїм списком №9 зайняли в перегонах, мабуть, таке ж саме місце. Хоча їхній осередок утворився в поселенні так само, як і в інших партій, в березні 1917 року [55]. Тієї теплої революційної весни та дуже посушливого літа шостенцям найбільше запам’ятався численними виступами на базарній площі полум’яний агітатор списку №9, дивакуватий студент в окулярах на прізвисько П’єр [62]. Меншовики та есери очолили шостенський Совєт робочих і солдатських депутатів. Ще в поселенні діяла з весни Українська Рада – представницький орган на місцях від центральної української влади – Центральної Ради. Вулиця Садова стала провладною і Тимчасовоурядовою, і Совєтською, і Радянською.

Про більшовицький переворот Шостка теж дізналася на мітингу, що відбувся 8 листопада спочатку біля будинку командира заводу, потім на базарній площі [27]. А 22 листопада почула Шостка і про 3-ій Універсал, проголошений головою Центральної Ради Михайлом Грушевським від імені двох фракцій – соціал-демократичної та соціал-революційної.

Універсал проголошував усьому світові нову Українську Народну Республіку. Невдовзі, 26 грудня, у Шостці відбулося засідання президії усіх місцевих осередків політичних, профспілкових, економічних та громадських організацій. З 95 присутніх тільки 11 більшовиків виступили проти Центральної Ради як єдиної законодавчої влади в Україні [55]. На поміч більшовикам прийшли революційні загони – озброєні робітники Москви та матроси Петрограду. 14 січня 1918 року влада в усьому Глухівському повіті, у тому числі й у Шостці, перейшла вперше до Совєтов. Вулиця Садова стала єдиновладною – Совєтською. Поліція була роззброєна. Бронзове погруддя імператору Олександру І у сквері на Церковній площі більшовики відразу завалили і затягли в підвал, що був у дворі генеральського будинку [39, 4]. Здавалося, замість пам’ятника імператора треба було ставити пам’ятник хороброму революціонеру Миколі Кибальчичу, нашому подеснянському (з Коропу) земляку, який вбив цього тирана Олександра І. Проте не поставили нічого, а ось замість бронзових барельєфів царів на постаменті пам’ятника було встановлено дерев’яні витвори із зображеннями Леніна, Карла Маркса, Енгельса. Їх на швидку руку зробив майбутній головний архітектор Москви Дмитро Чечулін (1901-1981). Жорновий камінь відтягли до паркану садиби священика (буд.№44), нині "кам’яна святиня" – кварцитовий, молочного кольору, жорновий камінь двометрового діаметру – тримає хреста біля церкви Різдва Христового.

9 лютого 1918 року Центральна Рада підписала Брестський мирний договір, що визначив кордони України, а за додатковими угодами молодій країні надавалася збройна допомога в боротьбі з більшовиками. Шостенські більшовики на чолі з комісаром Д. Моргуном, присланим на їхнє прохання з Новгород-Сіверського, розпочали разом з кількома червоногвардійцями готувати до евакуації на Москву цінне заводське устаткування: платинові апарати для згущення сірчаної кислоти чи то "платиновые испарители" [15, 24]. Комісар мешкав у хаті П’єра (Петра Федоровича Безкровного) на Петухівці (вулиця Артема,24) [62].У заводоуправлінні почав підпільно діяти на підтримку Центральної Ради штаб меншовиків та есерів. 20 березня 1918 року в дворі казарми відбувся солдатський мітинг, організований меншовиками та есерами, які закликали до зброї та вигнання московських евакуаторів – грабіжників заводу. 26-річний комісар Дмитро Моргун, уродженець подеснянського села Журавка, був убитий за намагання перешкодити солдатам оволодіти зброєю зі складу [42; 43; 57]. Повстанці розігнали Совєт, обстріляли трьохсотенний загін "красних" Особливої армії Опанаса Ремньова, що стояв у вагонах на залізничній станції, після чого той залишив Шостку [42]. Через кілька днів, на початку квітня, у Шостку ввійшли німці та гайдамаки. Шостенські більшовики пішли в партизани. У серпні 1918 року вони запалили заводський склад бездимного пороху, пожежу було видно навіть з навколишніх сіл. У разі поширення вогню на розташований поряд склад чорного пороху могло дуже потерпіти від страшенного вибуху шостенське поселення. Німці зігнали людей засипати палаючий склад землею та заливати його водою [39, 6]. У грудні кайзерівські війська залишили Шостку, поїхали чи то гасити, чи то роздмухувати свою революцію в Німеччині. 18 грудня 1918 року в Шостку ввійшли червоні партизани на чолі з 27-річним командиром загону Тимофієм Черняком, уродженцем села Вороб’ївка Новгород-Сіверського повіту [59]. Більшовики одразу утворили ревком у будинку помічника начальника заводу, тобто в приміщенні колишньої заводської канцелярії (Леніна,51(73). Першим секретарем РКП(б) у Шостці був обраний Петро Безкровний (П’єр), недавній евакуатор заводу. Старший брат Петра, Михайло, був відомий у Шостці та в її околицях під прізвищем Курило, або ж Куриленко, як жорстокий бандит-убивця 1908 року, за що був, за вироком військово-польового суду, повішений [62]. Шостенський ревком за наказом Леніна організовував у навколишні села "хрестові походи по хліб" для голодуючої Москви. Селяни віддавали хліб, допоки самі не стали голодувати.

У лютому 1919 року вибухнуло антикомуністичне повстання, утворилася Глухівська повстанська республіка.

Ревком спрямував до Глухова щойно утворений загін міліції, підсилений червоноармійцями [63, 155]. У Шостці був створений концентраційний табір для утримання повстанців з навколишніх сіл. Називався концентрак Будинком громадсько-примусових робіт, а знаходився він неподалік Садової вулиці у колишньому таборі місцевої артилерійської команди (нині СЮН). Щоденна смертність у більшовицькому концентраку досягала від 5 до 10 чоловік [19, 53]. Десь там повинен бути й цвинтар, щонайменше на кілька сот померлих повстанців.

У середині вересня 1919 року до Шостки наблизилися білі – денікінці. Червоні, що відступали від Полтави, зайняли оборону на підходах до Шостки. Робітники заводу зробили барикади з повалених дерев по вулицях Садовій та Госпітальній, щоби перешкодити денікінцям дістатися пороху [2]. Вересневої ночі біля села Локотки стався бій білих з червоними. Загиблих під Локотками 14 піхотинців 7-го Сумського полку Червоної Армії згодом поховали в братській могилі на шостенському кладовищі (нині парк Карла Маркса) [41]. Денікінські добровольці виловили в Шостці як більшовиків, так і щирих українців. Наприкінці листопада знову повернулися до Шостки червоні. Церковна площа відтоді стала зватися площею Красної Армії. Ревком відновив свою роботу в тому ж будинку по Садовій (№51(73). Він доволі швидко, у лютому 1920 року, організував виборні зібрання до в "Поселковый Совет робочих и красноармейских депутатов що мав втілювати у повсякденне життя людей диктатуру шостенського пролетаріату в країні суцільної диктатури пролетаріату. За цієї, уже другої, "Советской власти" вулиця Садова офіційно стала зватися Совєтською, а в народі вона й досі залишилася Садовою. Несподівано заможну Міщанську вулицю перейменували у Пролетарську, мабуть, міщани стали враз пролетаріями, чи то їх виселили з вулиці і заселили в їхні хати пролетарів. Також Поссовєт перейменував інші вулиці Шостки, зокрема ті, що виходили на Совєтськую вулицю, стали зватися Краснознаменною (колишня Знаменська), Толстого (колишня Базарна), Марата (колишня Ярмаркова). Єдиною не перейменованою вулицею залишилася Кладбищенська, що була між вулицями Толстого та Марата. Другим Народним Домом, замість знищеного поліцією у першу революцію 23 грудня 1905 року Народного Дому у Госпітальному провулку (Див. 2. Вул. Госпітальна), став двоповерховий будинок колишнього (до 1860 року) офіцерського зібрання на початку Госпітальної вулиці, що стала зватися вулицею Троцького (нині Короленка). Пороховий завод став офіційно зватися Шостенським заводом №9, без вказівки, що він є пороховим, а просто за номером проігнорованого шостенцями більшовицького виборчого списку 1917 року депутатів Установчих Зборів. "Дев’ятка" у 1920 році ледь працювала. Пролетарі голодували, виробляючи в майстернях усілякий "ширпотреб", здебільше продукуючи алюмінієвий дріб’язок виделки, ложки, для обміну їх на харчі. Вхід на територію заводу був вільний, але проїзд приватним підводам заборонявся. Шостенці випасали худобу навколо заводського ставу та ходили рибалити до нього стежкою у обхід головних воріт, за будинком священика, болотистою низиною (терасами) вільшаника [39, 7]. У ці страхітливі роки громадянської війни працював на Червону армію лише Капсульний заклад (завод), за що й отримав 25 квітня 1921 року орден Трудового Червоного Прапора від Президії ВЦИК (Всероссийского центрального исполнительного комитета): більшовики вчасно отримали патрони під час загрози захоплення Тули Денікіним.

У серпні 1920 року створено Шостенський повіт, до якого увійшли п’ять волостей та містечко Вороніж зі складу колишніх сусідніх повітів. Зокрема з Новгород-Сіверського – Івотська волость, з Кролевецького повіту – Клишківська та Чапліївська волості, з Глухівського – Локотська та Ямпільська волості. 5 жовтня 1920 року відбувся перший Шостенський повітовий з’їзд Совєтов, де обрано виконком з 15 чоловік, з яких 8 були більшовиками. Головою повіту став Гапоненко Г.С., а завідуючим народною освітою – А.Кузьмін, присланий ЦК ВКП(б) у листопаді 1919 року на допомогу шостенським більшовикам. При ревкомі діяла "Чрезвычайная Комиссия" (ЧК) та "Чрезвычайный штаб" (ЧШ). Керував чекістами більшовик І.Клімов [64, 45]. У листопаді 1920 року всі комуністи та комсомольці Шостки отримали зброю і переселилися до казарми. Утворено батальйон частин особливого призначення (ЧОН) під командуванням І.І.Пересипкіна для боротьби з селянськими повстанськими загонами у Шостенському повіті, які перешкоджали реквізиції прихованого селянами хліба [64, 46]. Насправді селяни захищалися від воєнного комунізму, його насильницької політики більшовицького, з револьвером напоготові, грабежу українців під виглядом збору харчів для все ще голодної Москви. Штаб ЧОН знаходився по Совєтській (нині Леніна,37).

7 листопада 1920 року до 3-тьої річниці ВОСР (Великой Октябрьской Социалистической Революции) вийшов перший номер газети Шостенського виконкому "Последний бой". Редакція знаходилася в колишньому ревкомі, першими редакторами були Ушаков, Петруненко Г., Кустов А. [64, 46]. Також у цьому будинку (№51(73) на першому поверсі розмістився повітком комсомолу, а на другому – повітком РКП(б). У 1921-1923 роках секретарем РКП(б) Шостенського повіту працював червоний партизан Дем’ян Коротченко (1894-1969), уродженець села Погрібки. Партизан-більшовик "Дьома" восени 1918 року винищував панів, палив панські будинки не тільки по Івотці, а й за Десною, зокрема в селі Дробишеві [14, 57]. До речі, пам’ятник партизанові Коротченку в кашкеті, на облупленому постаменті, зберігся в хащах порохового заводу.

1920 року в Шостці було створено відділення ВУКОПМІСу – Всеукраїнського комітету охорони пам’ятників мистецтва і старовини. Цікаво, що один з членів шостенського відділення Верховець вивчив чимало документів порохового заводу і зробив спробу написати історію заводу та Шостки. Рукопис придбав за гроші шостенський УПОЛІТОС (управління політичної освіти), але не для того, щоб надрукувати, а для того, аби звинуватити автора у вихвалянні дореволюційних благодійників, попів та генералів, і засадити Верхівця до чернігівської в’язниці [11, 47]. Зрозуміло, що за більшовиків дореволюційна історія Шостки мала бути чорною, тому й не маємо ні історії Верхівця, ні жодної згадки про шостенський районний музей, що "найактивніше охороняв пам’ятки у середині 1920-х років" [11, 44]. Навіть не знаємо імені Верхівця, немає його і на тих документах з його прізвищем, що зберігаються в державному архіві Чернігівської області, до якого я письмово звертався. Можливо, у когось з шосткинців є рукопис Верхівця з історії Шостки, згаданий у газетній публікації 1989 року старожилом Шостки Приходьком А. Й. [36]. Він у 1920 -1922 роках навчався в останніх класах шостенської семирічки і мав гарний почерк, тому переписував папери Верхівця, який, мабуть, тоді був його вчителем. Інший старожил, Квашин, у своїх споминах опублікованих у 1990 році, пригадує, що у 1920-х роках він знав двох шосткинських краєзнавців, прізвища яких зітерлися часом, як і їх записки з історії Шостки досі ніким, на превеликий жаль, не віднайдені [23]. Де поділися ці краєзнавці в 30-ті роки разом з їхніми ніколи не друкованими працями?

У 1921 році в будинку дореволюційної поштової контори (Леніна,30) відкрився робфак з "контингентом учащихся до 300 чел" [28]. Там навчалися діти робочих та селян-незаможників, направлені від підприємств, профспілок, більшовицької партії та її виконавчих (совєтських) органів з метою якнайскорішої підготовки середньотехнічних кадрів пролетарської інтелігенції, яка мала замінити "чужих враждебно настроенных специалистов, оставшихся у технического руководства весьма важного оборонного завода" [32, 111]. По трьох роках навчання на денному відділенні (4-х на – вечірньому), випускники отримували середню освіту та ставали пролетарськими студентами політехнікуму (інституту), що запрацював теж в 1921 році в приміщенні колишнього чотирикласного училища (нині Шосткинська гімназія). Керівником закладу був позапартійний інженер Машкін Олександр Миколайович, що працював на заводі з 1909 року. 200 студентів політехнікуму навчалися на трьох факультетах – хімічному, механічному та будівельному – за програмою ВТУЗів з підготовки інженерів вузьких спеціальностей [64, 53]. Зрозуміло, що найпрестижніше було отримати по закінченні політехнікуму звання інженера-хіміка з виробництва пороху та вибухових речовин, а вже потім йшли ще вужчі спеціалісти: хіміки-аналітики, механіки хімапаратури та спеціалісти з виробництва паперу [39, 9]. Перший випуск 30-ти інженерів відбувся в 1923 році. Мабуть, тоді вже діяла в піроксилиновому цеху паперова фабрика, що виробляла папір з соломи та картон з макулатури. На території заводу збереглася будівля фабрики – піроксилинова цитадель, справжній військовий замок.
У 1921 році запрацював учбовий клуб у колишньому "Сборному и персональному покою для рабочих" – спареному дерев’яному сараї за головними воротами праворуч. Завідувач учклубом був Чечулін [39, 9]. У наступному році замість учклубу в сараї запрацювала семирічна школа. Загалом у 1922 році в поселенні діяло шість повних і неповних середніх шкіл, де 66 вчителів навчали 1219 дітей [64, 53]. Також була створена мережа вечірніх шкіл та шкіл-лікбезів з учителями з числа письменних робітників та службовців. Ще в 1922 році в поселенні відкрилася профтехшкола (57 чол.) з дворічним терміном підготовки слюсарів, електромонтерів та лаборантів за програмою технікуму, тобто набиралися до навчання учні, які вже закінчили семирічку [39, 9]. Профтехшкола (ПТШ) перебувала два роки в старій ЦПШ – церковноприходській школі (№1) по вулиці Совєтській. Мабуть, тоді ж, у 1922 році, відкрилася й школа фабзавуча – фабрично-заводського учнівства ("Ф.З.У."). У школу набирали підлітків з три-чотирикласною освітою. Знаходилася вона в одноповерховій дерев’яній будівлі перед головним входом у завод, потім там, до побудови у 1950-х роках нової першої прохідної, було бюро перепусток, згодом до 1960-х років – велогараж [20]. У заводоуправлінні, на третьому поверсі та у надбудові четвертого поверху ("хорах") колишнього офіцерського зібрання, почав діяти робочий клуб. Там була центральна бібліотека, три більярдні столи, кімнати для різних ігор та буфет. Спектаклі та кіно дивилися влітку в Літньому театрі в Робітничому саду, а взимку – у Зимовому театрі, що був у довгому цегляному сараї поряд з головним входом до заводу [39, 5]. Панська Ротонда у панському парку стала комсомольською, її зайняв клуб "К.С.М." Отже, у 1920-ті роки вулиця Совєтська була школярською, учнівською, студентською вулицею – центром культурної революції, більшовицької модернізації освіти в Шостці.

У тифозному 1922 році територію заводу оточили колючим дротом і взяли під охорону солдати військової частини Червоної армії, що розмістилися в казармі, яка відтоді стала зватися Красною казармою. Прохід через територію заводу залишався ще вільним, а проїзд кіньми шостенцям суворо заборонявся [39, 7]. Тому до діючих на греблі двох заводських млинів з водяними турбінами шостенцям приходилося підвозити зерно саморобними візками [23]. Незабаром семирічна школа перейшла зі збірного сараю, за першою прохідною, у приміщення пожежної частини.

Нова економічна політика (НЕП), запроваджена Леніним з 1922 року значно послабила гайки воєнного комунізму. Пожвавішала роздрібна торгівлю на базарній площі Шостки. З її центру знесли каплицю, не стільки з причини поширення території під торгівлю з возів, а за те що вона була в хрестах і двоголових орлах – "символах двох сил, що гнітили разом народ: царя і церкви" [67]. На місці революційної трибуни закрутилися, наче двигун навколишньої торгівлі, розмальовані каруселі. Запрацювали нові магазини на східній та південній (лівій) стороні базарної площі – крамниця тканин Горбаня (нині "Плюс"), промтоварний магазин Зайковського, взуттєва лавка Альтшулера, комора з госптоварами Медведєва [51]. Крамниця Горбаня була цегляною одноповерховою, інші троє торгували в дерев’яних хатах серед таких же непманських яток з усіляким промисловим та кустарним ширвжитком, але найбільше на площі було яток з булками, бубликами та "конфетками", які випікали та виробляли непмани Биховський, Моринець, Авілова [2]. Єдиний у торговому ряду вулиці кам’яний магазин робочої кооперації (дореволюційний офіцерський) аж ніяк не був конкурентом для шостенської "непманської буржуазії". На правій (західній) стороні базарної площі між двома школами, великою та малою, знаходилися численні майстерні. У поселенні працювали два книжкові магазини та дві аптеки: одна – на базарній площі, друга – у лікарні в Госпітальному провулку. Хворих шостенців лікували 38 лікарів та сестер середнього медперсоналу [64, 55]. Офіцерський магазин дістався робітничій кооперації. Державна торгівля мала в Шостці тільки два магазини.

18 лютого 1923 року вийшов перший номер заводського "Факела рабкора" – першої газети "Рабочих и служащих Шостенского Завода №9". Друкувалася вона в заводській типографії на двох аркушах формату А-2, які розвішувалися на стінах Красних кутків кожного цеху. Як бачимо з заголовку, сталися зміни в написанні слова "Шостенского" через "о", а не так, як раніше до революції, через "а" – "Шостенскаго". Українізація, що розпочалася з проголошення на квітневому ХІІ з’їзді ВКП(б) політики коренізаціїї партії, держапарату шляхом використання службовцями місцевих мов, зовсім не зачепила найменування заводу. А ось мешканці Шостки – шостенці почали зватися хіба що в навчальних закладах по українськи шісткенцями, як то бачимо з написання в документах назви інституту (технікуму) "Шісткенський хімічний інститут" [32, 115]. Такий український варіант (Шістка) написання є природним, звичним за своїм походженням від найменування в подеснянських селах Шостки – Шісткою. Хоча в першій документальній згадці нашої річки вона названа не Шісткою, а Шосткою. Так це ж у грамоті 1551 року на земельні володіння Новгород-Сіверського монастиря, яка затверджувалася у Москві Іваном Грозним. Отже, вона є документом московського походження. До речі, останніми роками один шосткинський краєзнавець з Підмосков’я пропагує свій варіант назви Шостки як Шустці, тоді, мабуть, й шосткинців треба перейменувати у шустенців. Чи звикнуть до цього найменування шосткинці, які, мабуть, років з тридцять після революції вчилися називати себе по-українськи шосткинцями.

З 7-го березня 1923 року було скасовано поділ Чернігівської губернії на повіти та волості, замість яких утворили округи (з 2-3-х повітів) та райони (з кількох волостей) [54, 261]. Шостенський повіт перейменовано в Шостенський район. Водночас він зменшився на три волості – Клишківську, Чапліївську та Ямпільську, які стали двома окремими районами – Клишківським (з Чапліївською волостю) та Ямпільським. У нашому районі залишилося три волості – Воронізька, Івотська та Локотська, 27 січня 1924 року на мітингу з причини смерті Леніна, що відбувався біля прохідної заводу, було закладено мармурову та мідну плити з написами намірів встановити пам’ятник вождю якраз на місці зруйнованого пам’ятника 100-ліття заводу. Гроші на пам’ятник збирали з присутніх на мітингу, потім з робітників заводу з відповідним записом у розрахунковій книжці. Також збирали гроші й по селах повіту.

У 1924 році пороховий завод підпорядковано ВХТ НКТП ( Вохимтресту Наркомата тяжпрома). Чи не з цієї вагомої причини селище Шостка отримало того ж року статус міста з населенням, за даними Чернігівського статистичного бюро, 8828 чоловік [49, 84]. Селищний "Поселковый Совет" став міським "Городским Советом". Також у цьому офіційному статистичному виданні є дані і про "Шостенський район". У ньому проживало 39265 чол. (це в 11 селах та містечку Вороніж). Разом з Шосткою 48083 чол., але слід враховувати, що тодішній Шосткинський район був удвічі менший за сучасний. Новоутворений 1924 року Клишківський район з селами Чапліївкою, Лушниками, Погорілівкою, Тиманівкою, Собичами та найближчими хуторами мав населення в 15307 чоловік. Отже, навколишні села мали чималий резерв людності в разі відновлення заводу та розвитку маленької Шостки, а поки що відтік людності відбувався у зворотному напрямку із заводу до сіл, інакше чим можна пояснити зменшення населення Шостки на півтисячі осіб за шість років починаючи з революційного 1917 року.

Зі статистичних даних дізнаємося, що в райцентрі Шостка в 1924 році проводилися, так само як і до революції, 2 ярмарки у 4 дні та 8 одноденних базарів. У Шостці діяли лісний та механічний заводи, працювало 4 школи, 1 дитячий будинок ("детдом"), 1 технікум, 1 профтехшкола, 4 бібліотеки, 1 профсільгосп школа, 1 фабзавуч, 1 робітничий клуб, 1 театр та 1 клуб комсомолу ("К.С.М."). Була поштово-телеграфна контора, залізнична станція Шостка на Московсько-Київській залізниці ("М.К.В. ж.д."), за чверть версти від міста [49, 84].
У 1924 році профтехшколу переведено з приміщення церковноприходської школи (великої базарної школи) у приміщення колишньої приватної жіночої гімназії (малої базарної школи), яка стала зватися Індустріальною профтехшколою (ІПТШ).

У 1925 році учительський персонал фабзавуча з 8 осіб навчав 49 учнів – "фабзайчат" [28]. Наступного року було вже 90 учнів або ж три групи по 30 "фабзайчат". За три роки навчання підлітки отримували семирічну освіту і професії апаратників, хіміків-технологів і майстрів-токарів. Учні були активними дописувачами до заводської стінної російськомовної газети "Факел рабкора", де в численних замітках щодо процесу їхнього навчання – гасання по всіх цехах на території заводу – називали себе "фабзайчатами".
1925 року у технікумі (приміщення колишнього міського училища) вже навчалося 256 учнів та працювало 20 вчителів Укрпрофоса Главпрофобра НКО (Народного комісаріату освіти). Ще у молодому місті працювали трудова школа (№1) з 34 вчителями і 1157 учнями та три навчальні школи з 3 вчителями та 83 учнями [28].

З 19 серпня 1925 року Шосткинський район став підпорядковуватися Глухову, куди був перенесений з Новгород-Сіверського центр округи, віднині Глухівської, в межах 11 районів Чернігівської губернії [54, 266].

1926 року в Шостці, за даними всесоюзного перепису населення, проживало 8541 чол. [36, 36]. У порівнянні зі статистичними даними 1924 року (8828 чол.), населення молодого міста зменшилося на 287 осіб. Мабуть, за НЕПу в селі стало жити краще, й припливу нових людей до Шостки не відбувалося.

У квітневі дні 1926 року відкрито пам’ятник Леніну на Совєтській вулиці навпроти гомінкої базарної площі [9]. За спогадами сучасних шосткинців, праворуч високого постаменту з вождем, вдягненим у пальто, стояв "мужик з фонарем" ("с лампочкою Иллича"), а ліворуч – "мужик з серпом". Скульптор І. Кавалерідзе мав достатньо зібраних з людей коштів, щоби до цієї трійки скульптур бетонного комплексу з кіоском, радіорубкою додати ще кінобудку. Тобто відтворити на краю саду, перед базарною площею Шостки, увесь тодішній комплекс ЗМІ: друк, кіно й радіо, якими комуністи мали здійснювати культурну революцію заради створення нової комуністичної людини, зокрема й нового совєтського шосткинця. З кінобудки показували кіно на екран-стіну кіоску.
Незабаром праворуч пам’ятника спорудили ще й дерев’яний кіно-сарай, точніше Літній театр, який перенесли з Робітничого парку [23].

Більшовицька влада з кінця 1920-х років розпочала проводити в життя шосткинців нове гасло "Детям – Леніну": все, що зробимо дітям, – зробимо майбутній комуністичній державі. У кожній організації міста створювали "ячейку" під назвою "Друг детей" для збору коштів на одяг та взуття дітям з украй бідних пролетарських родин. У 1928 році по вулиці Совєтській (нині Леніна,37) запрацювали дитячі ясла – перший дошкільний заклад Шостки з комуністичного виховання юних ленінців з нових садиб, що пішли рости по дорозі від заводоуправління до "Лагеря местной артилерийской команды", як написано на плані 1897 року (нині на території "лагеря" розташована школа №10). Ця піщана дорога стала вулицею Ворошилова. Інші вулиці теж розташувалися по старих дорогах між городів та навколо них – Набережна, Пушкіна, Крилова, Фрунзе, Молотова та Сталіна. Тоді ж виник новий кінний двір на пустирищі, ліворуч дороги до Горбатого мосту, до другого входу на завод. За спогадами старожилів, неподалік кінного двору, біля ярку та джерельної криниці була так звана "шведська могила", до 5 метрів у діаметрі та в метр заввишки. А якщо цій могилі тисяча років? Взагалі таких могил-курганів мало бути тут, у важкодоступному, захищеному болотами місці, декілька. На жаль, і та єдина, що залишалася ще якось помітною, потрапила наприкінці 1960-х років на територію Шосткинського філіалу Казанського науково-дослідного інституту хімічних продуктів (КНДІХП). Погодьтеся, "шведська могила" могла бути найкращим свідченням давності заселення нинішньої території Шостки. До речі, за споминами старожилів з вулиці Набережної, що мешкають у якихось ста метрах від "шведської могили", на їхніх городах у довоєнні роки були повсюди великі трухляві соснові пні. Цікаво, що під час корчування пнів знаходили під ними в землі товстезні, у два обхвати, смолисті стовбури сіверських пралісів. Здається, такі ж самі за товщиною колоди неподалік, у лузі за криницею, вивернули з торфу солдати військової частини, коли копали у 2002 році канаву по межі своєї території між колишніми мостами через річку Шостку – Горбатим та Залізничним. У час існування цих довоєнних мостів луг був у суцільних кар’єрах та заростях [39, 2]. На плані 1897 року вказано ліворуч (західніше) Горбатого мосту торф’яне болото, на якому прокреслено лінії канав меліорації до лівого берега річки, що ділять всю приналежну заводу площу лугу, у 300 метрів довжиною, на прямокутники. Мабуть, це ї є ті кар’єри з видобутку торфу, згадувані старожилами. Можливо, у цих місцях і знаходили шосткинці кістки мамонта, що зберігаються у міському краєзнавчому музеї.

У 1928 році на Совєтській вулиці в приміщенні Держбанку відкрили першу в місті "Гострудсберкассу". Уся відповідальність за збереженість та цілість вкладів покладалася виключно на державу. Ощадкаса працювала щодня під гаслами на стінах приміщення: "Береги трудовую копейку", "Ни одного трудящегося без сберкнижки", "Сберкнижка – свидетельство участия в строительстве социализма". Не залишилася осторонь "сберкассовой" агітації й шосткинська молодь. Фабзайчата вивісили свій повчальний плакат – "Старшего слушай умную речь – деньги в сберкассе надо беречь". Вкладникам ощадкаси виплачували 8% річних по звичайних вкладах, а по вкладах на строк більше 8 місяців – 9% річних. Слід врахувати, що середня заробітна плата робітника на заводі не перевищувала тоді й 100 рублів, з яких треба було обов’язково перерахувати внески своїй пролетарській державі на індустріалізацію, потім МОПРу – "Межнародной организации помощи революціонерам Запада и Востока" та ще деяким фондам-займам, що виникали з якоїсь ще вагомішої причини.

У 1928 році церкву Різдва Христового, край дороги до заводу, закрили, дзвіницю знесли, а газету "Факел рабкора", яка з часу заснування в 1923 році боролася з релігійними пережитками та "антисоветскими" настроями заводчан, перейменували з 27 травня 1928 року в "Путь рабочего": зрозуміло, робочий мав іти широкою дорогою до комунізму без церкви на путі. Ця оновлена "стенная газета рабочих и служащих Шостенского завода №9" виходила вже двічі на місяць, а не як раніше – раз у два місяці. Вона, як будь-яка стінна газета, була сповнена сатиричних малюнків, віршів, тобто призначалася для публічного читання та тривалого висіння на видних місцях цехів. Наклад – 250 примірників російською мовою. З газети за 31 грудня 1928 року маємо інформацію про перебування на заводі Всеукраїнського старости Г.І. Петровського [15, 176]. Він приїздив напередодні виборів до Совєтів, що відбулися в лютому місяці 1929 року. За спогадами старожилів, зима була сувора, температура повітря упродовж двох місяців коливалася в межах 20-30 градусів мороза. На передвиборних зібраннях теж було холодно, та й вибирати було ні з кого. Єдиний кандидат по одномандатному округу був вже зарані визначений ДПУ (ГПУ – Главное политическое управление), і ніхто зіхнути не смів проти. Загалом вибори проходили під гаслами – "Избирай до Советов! Советы – основа пролетарской диктатуры" та "Хай живе ДПУ – вартовий диктатури пролетаріату". Зрозуміло, кандидат затверджений ДПУ набирав 100% голосів виборців.

З 1929 року газета "Путь рабочего" стала звичайною чотиристорінковою (формату Ф-3) газетою – "органом бюро Партколлектива и Завкома Шостенского завода №9". Більшість її публікацій було присвячено боротьбі пролетарів з "наследиями старого времени", які відбиваються на продуктивності праці: пиятикою, хуліганством, антисемітизмом, а випадки останнього почали проявлялися у ті роки на заводі доволі відкрито [1]. Заводська спілка (союз) хіміків (ЗСХ) рішуче, "на основе постановлений высших партийных организаций", підійшла до справи викорінення антисемітизму "занимающему большое место в нашей действительности". Спілка встановлювала "факты", тобто виявляла антисемітів, виключала їх зі своїх членів і передавала справу до прокуратури. Старожили пам’ятають показові суди 1930-х років над тими, хто вживав у своїх висловлюваннях слово "жид" замість "єврей". Вони були засуджені на три роки виправних робіт. З того часу шосткинці стали тихіше вимовляти публічно це надзвичайно образливе слово "жид", щоб, бува, випадково не почули його "агенти Кагановича". Проте продовжували вживати "не наказуемые", хоча не менш образливі слова "хохол" та "кацап". Газету "Путь рабочего" друкували так само у заводській типографії без вказівки накладу, а замість редактора вказана редколегія, немає й прізвища цензора – відповідального за випуск, без підпису якого газета ніколи не друкувалася. Виносити газету з території заводу було суворо заборонено.

1929 року відкрилася, чи не з нагоди 50-річчя генсека Сталіна, дореволюційна заводська лазня на річці Шостці за цегляним заводом, далеку дорогу до неї від вулиці Совєтської пролетарська Шостка не забула, як і її жагучу "парилку".

Наприкінці 1929 року індустріальну профтехшколу (на розі вул. Совєтської та Карла Маркса) перейменували в технікум, а індустріальний політехнікум – в інститут [23]. "Технар" і "політех" перейшли 1930 року у нові навчальні корпуси студентського містечка з гуртожитком, збудованого за дореволюційним училищем далі по вулиці Совєтській на пустирищі, що розділяло Петухівку і Шостку. Ясна річ, будівля інституту мала більші вікна й постала на дещо вищому місці, що помітно й нині. В архівному документі, доповіді 1930 року тодішнього директора інституту Шекери, вказується про "наявність в Шісткенському хімічному інституті хіміко-механічного відділу…" [32, 115]. Отже, інститут звався "Шісткенським" хімічним і мав два факультети – хіміко-технологічний та механічний, де разом навчалося 800 студентів [64, 54]. Водночас перейменували вулицю Марата (колишню Ярмаркову) у вулицю Інститутську, а Кладбищенську назвали вулицею Марата.
З березня 1930 року школа ФЗУ набрала нових "фабзайчат" зі 130 комсомольців для підготовки кадрів для нової фабрики кіноплівки [64, 47]. Учні водночас вчились і працювали на "малій плівці", тобто упродовж дня перебували і в школі, і на фабриці.

У березні Шостка дізналася з газет про суд над СВУ – "Спілкою визволення України", яка нібито "готувала повалення Радвлади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури". Спілка налічувала 45 чоловік української інтелігенції, серед яких був і уродженець Шостки Іваниця Григорій Микитович, 1892 року народження, професор Київського інституту народної освіти (КІНО), науковий співробітник, секретар Комісії історико-філологічного відділу ВУАН (Всеукраїнської академії наук), співредактор журналу "Радянська освіта", автор наукових праць та підручників з української мови та літератури. Його засудили на шість років ув’язнення, потім у 1938 році ще дали 10 років позбавлення волі. Помер Григорій Микитович у Північно-Східному таборі Магаданської області [4, 98]. З травня 1930 року почалась зачистка української інтелігенції від "севеушників". Місцеві органи ДПУ вигадували у себе осередки СВУ, до яких відносили в першу чергу вчителів української мови, які були невдоволені совєтською дійсністю, тобто мали свої переконання. Можливо, ДПУ встановило зв'язок Іваниці з вчителями Шостки, і були заведені справи, потім складалися списки "ворожих елементів", що спрямовувалися до вироку "трійки" – секретаря Чернігівського губкому КП(б)У, начальника ДПУ та спецпрокурора.

З 2 вересня 1930 року Шостка (міськрада) була безпосередньо підпорядкована Києву, бо по всій Україні скасовувалися округи та губернії [54, 268]. Також 1930 року було скасовано НЕП по всій "стране есесесерії". У Шостці одразу щезли у магазинах товари, і з’явилися черги за хлібом, на який ввели заборчі книжки. Робітник отримував по ній півтори фунта хліба на добу, студент – півфунта, а нетрудовий елемент – нічого. Для партійців впроваджено спецпайки та матеріальну допомогу. У народі казали: "хто комуніст, той і їсть" або ж "не журися Хайка, ми ж бо комуністи, буде нам що їсти".

За статистичними даними 1931 року, у Шостці проживало 12 999 чоловік [36, 37]. Наступного року населення ще збільшилося і становило 13,4 тис. [12, 7]. Отже, за вісім минулих років як Шостка стала містом, її населення збільшилося на половину (+56%), точніше почало збільшуватися з початком індустріалізації міста від 1928 року, а потім – з початком колективізації району. У районі, станом на 1 січня 1932 року, проживало 127,3 тисячі чоловік [12, 7]. Слід врахувати, що територія Шосткинського району (44 сільради) збільшилася з 1 тис. кв. км (1924 р.) до 2,0 тис кв. км (1932 р.) внаслідок приєднання до нього Клишківського району(1925 р.), частини Хильчанського (1930 р.) та Ямпільського районів (1931 р.). До речі, в офіційних статистичних виданнях Харкова 1931 та 1933 років, звідки взята ця інформація про населення, Шосткинський район усе ще зветься "Шостенський": мабуть, уже після передачі 24 червня 1934 року функцій столиці України від Харкова Києву він почне зватися по-українськи – Шосткинським. Хоча, як бачимо з документа – майнового свідоцтва 1935 року, збереженого старожилом Троценком, видано воно було "Нарсудом Шостенського району", а зареєстровано в книзі "Нота ділок по Шостенському Горсовету". Тож бо наш район ще в 1935 році звався Шостенським, а Совет не був Радою, як і вулиця Совєтськая, мабуть, ніколи не була Радянською.

1931 року українізація на дев’ятому році своєї ходи Шосткою охопила заводську газету "Путь рабочего", яка з 6 січня (№129) почала виходити українською мовою як орган ЗПК та ЗСХ заводу №9.

У 1931 році Совєтська вулиця втратила на своєму південному кінці ще одну дореволюційну прикрасу – Воронізьку заставу, у вигляді двох кам’яних тумб з пірамідальними шпилями до 5 метрів висотою, що сиротіло бовваніли при дорозі після 1917 року без імперських орлів на верхівках.

З 9-го лютого 1932 року Шостка та район ввійшли до складу новоутвореної Київської області, а з 15 жовтня того ж року були перепідпорядковані новоутвореній Чернігівській області [54, 280].

У 1932 році на Совєтській вулиці заборонили будь-яку торгівлю селян з возів на базарній площі [2]. На ній розбили міський парк у два гектари з фонтаном на місці каруселі та каплиці. Згодом на другій піщаній площі біля роздоріжжя дореволюційних генеральських вулиць Киснемської (Шевченка) та Симбірської (Інтернаціональної, Кожедуба, К.Маркса) відкрили Колгоспний ринок, що працював по неділях.

У 1932 році збудували, ліворуч церкви, перший на Совєтській вулиці житловий цегляний двоповерховий восьмиквартирний будинок для пожежників заводу, якраз на місці дореволюційного лікарського сараю та священицького двору (Леніна,46). У 1933 році за казначейством (1782 р.) та гауптвахтою (1845 р.), побудували, на колишній території Робітничого парку, житловий двоповерховий дерев’яний будинок (Леніна,57) для вільнонайманих охоронців заводу, потім ще один – одноповерховий дерев’яний будинок (Леніна, 79).

Голодомор у Шостці

За спогадами старожилів, на кутку Советскої вулиці з Глухівською стояла хлібна лавка. Голодної осені 1932 року "біля неї лежали пухлі з голоду люди, тому, що хліба в лавці не було" [40]. А якщо хліб з’являвся, то була страшенна давка, хто мав сили, ходив за хлібом по головах. Щодня біля лавки товклося чимало селян з району та приїжджих з інших місць України, найбільше з Миколаївщини. Вони і конали з голоду та холоду в опалому листі дерев у канавах по Совєтській та Глухівській вулицях, де й знаходили їхні трупи – "слонів" (розпухлих з голоду) або "скелетів" (висушених голодом).

З нового 1933 року було відкрито паспортний стіл при шосткінській міліції (НКВС), у відповідності до запровадженої в СРСР з 31 грудня 1932 року паспортної системи "з метою очищення певних місцевостей від соціально-небезпечних елементів". Утримувачам паспортів заборонялося змінювати свої прізвища та імена, за них це робили малограмотні паспортисти, перекручуючи українські прізвища в російські фамілії. Усі власники радіоприймачів мали обов’язково зареєструвати їх у НКВС.

У самі "жнива" голодомору по весні 1933 року відкрили в Шостці крамницю для "торговли с иностранцами" – "Торгсин", де можна було придбати за золото харчі та різний крам. Знаходився "Торгсин" у якихось двох сотнях метрів від вулиці Совєтської в дерев’яному будинку по вулиці Толстого,10 (нині на цьому місці дев’ятиповерхівка, Леніна,10). Городяни, та й селяни, несли до крамниці золоті речі, здебільше обручки та червінці – золоті монети "царського карбування". Приймали їх по цінах золотого брухту: 1 грам – 1 "совзнак" ("рубль", карбованець). Приносили золото вдвічі менше, ніж планувалося Чернігівською конторою "Торгсину" – 3 кг золота на місяць. Як свідчать акти перевірок роботи шосткинської крамниці "Торгсин", за здане золото можна було отримати пшеничне борошно, гречану крупу, рис, рибу (оселедці), консерви, сир "Ементаль", цукор, пряники, цукерки-драже, фісташки, гірчицю в пачках, сіль в пачках, оцет, цигарки "Тройка" та "Москва", панчохи жіночі, хутра. Очікуваної більшовиками золотої лихоманки у Шостці не сталося. Свій план "Торгсин" у Шостці "валив" щомісяця, поки його не закрили 1 травня 1935 року [10].

У 1930-х роках по Совєтській вулиці посеред базарних шкіл, де нині дитячий майданчик, працювала в цегляному одноповерховому будинку міська друкарня. У ній довгий час друкувалася газета "Зоря" – паперовий "орган РПК, РВК та райпрофради" (районного партійного комітету та районного виконавчого комітету).

За споминами старожилів, у 1933 році в Шостці перебував краєзнавець з Ленінграда, який до цього працював у заводоуправлінні "дев’ятки", де віднайшов у архівах чимало документів з історії заводу. Він так захопився їх дослідженням, що вирішив вести подальший пошук історичної правди про Шостенський пороховий завод в архівах Ленінграда [22]. Краєзнавець читав лекції в Літньому театрі біля пам’ятника Леніну. Він стверджував, що Шостка заснована за поляків у 1633 році, отже, вона має право святкувати у 1933 році своє 300-річчя. Справді, село Локотки, як і село Крупець на річці Шостці, виникли за поляків (1618-1648 р.р.) і, як пише дослідник архівів польський історик Яблоновський, належали новгород-сіверському старості Олександру Пісочинському [66, 376]. Назва Крупець, за переказом, означає, за місцевими легендами, порох – "крупку", яку виробляли на пороховому заводі, що діяв нібито біля млину, розташованого на річці Крупець (за версту до її впадіння в Шостку). Мабуть, було замало доказів у краєзнавця з Ленінграду, бо шосткинські більшовики не наважилися визнати засновниками Шостки козаків за польських часів, тому вирішили святкувати не 300-річчя від 1633 року, а 200-річчя міста від гетьманських часів – 1739 року. Усе ж крупецький млин заслуговує ретельного вивчення, а то й увічнення цього пустельного місця на території заводу, яка підлягає передачі місту під зону відпочинку та екскурсій.

Після Голодомору крамниці на базарній площі остаточно перебудували на соціалістичний лад. Відповідно до гасла боротьби зі "споживацькими настроями" із "двох-трьох крамниць зробили одну та збільшили вивіску над нею" [52, 66]. До речі, усі вивіски магазинів, за спогадами старожилів, були українською мовою. Навіть перукарня, за часів Сталіна, аж ніяк не була "парикмахерской". Міліція разом з карцером перебралася з базарної площі поближче до заводу в двоповерховий будинок колишнього (до 1860 року) офіцерського зібрання, осторонь вулиці Госпітальної (нині вул. Короленка). У звільненому двоповерховому будинку міліції на базарній площі була відкритий готель.

У 1934 році збудували, на місці літнього кінотеатру біля монументу Леніну, двоповерховий цегляний 8-ми квартирний будинок (нині Леніна,26). Це вже був другий післяреволюційний житловий будинок по Совєтській вулиці. Усі квартири трикімнатні, у кожній кімнаті по одній совєтській сім’ї, велика кухня з піччю та маленький туалет.

У 1935 році закрили робфак (буд.№30), а приміщення переобладнали під палати лікарні №2 та кабінети лікарів поліклініки №2. У сквері лікарні, заради оздоровлення хворих, збудували фонтан з артезіанською водою. Також цього року дореволюційний будинок міського училища передали від хімічного інституту під школу №3 [3, 15].

У 1937 році у Шостці уже працювало шість шкіл: 2 – середні (десятирічки), 4 – семирічки [28]. Школа №1 (чоловіча) переїхала з дореволюційної жіночої гімназії у нове червоно-цегляне триповерхове приміщення з фасадом, прикрашеним скульптурними фігурами піонерів, і стала там зватися першою зразковою чоловічою школою (нині шк. №2).
З 1937 року розпочалася реконструкція "дев’ятки". Було залучено 17 підрядних і субпідрядних організацій. Ударне будівництво нових цехів вибухівки розпочалося з 1939 року, коли будівельники перейшли на 10-ти годинний робочий день [15, 30]. Відповідно велося й будівництво на Совєтьской вулиці. 1938 року школа ФЗУ отримала нове чотириповерхове приміщення [20]. Збудоване воно було уздовж садиби священика на місці дореволюційної офіцерської садиби №19, а неподалік на іншій офіцерській садибі №499 розпочали будівництво триповерхового будинку з квартирами для вчителів ФЗУ та гуртожитком для учнів (Леніна,49). Тимчасовим гуртожитком слугували дерев’яно-шлакові барачні будівлі: 12-кімнатний барак для вчителів (Леніна, 49/1) та 24-кімнатний для учнів (Леніна,49/2). Десь поряд з ФЗУ мало бути й нове "здание мастеров курсов соцтруда" [15, 30]. Уже у новому приміщенні школу ФЗУ перейменували в ремісниче училище №1 з тим самим дворічним терміном навчання [20]. РУ-1 підпорядковувалося обласному управлінню трудових резервів Ради Народних Комісарів Головного управління трудових резервів. Усім учням надавалася безкоштовно гарна, як у льотчиків, з блискучими ґудзиками чорна форма, ладно зшита із надзвичайно міцної тонкої тканини.

У чотириповерховому приміщенні РУ-1 знаходилися й початкові класи російськомовної змішаної (хлопчики й дівчатка) школи №2, старші класи якої були в кутовому будинку колишньої жіночої гімназії., звідки у 1937 році переїхала українська школа №1.
Також у 1938 році по вулиці Совєтській відкрили школу ФЗН-1 для підготовки висококваліфікованих робітників. Знаходилася вона у двоповерховій будівлі 1860-х років, у дворі заводоуправління ліворуч (нині територія гаража, Леніна,38). Учні мали чорну суконну форму. Навчалися вони як у майстернях – токарній, столярній, електро – так і в цехах заводу [20]. Учні так само, як фабзайчата, висвітлювали свої проблеми з навчання в заводській газеті "Путь рабочего", яка знову стала російськомовною і виходила через день обсягом двох сторінок формату А-3. Вартість примірника 5 копійок, а ось передплатна ціна на один місяць становила 75 копійок. У 1937 році відзначили вихід тисячного номера заводської газети. Адреса редакції була все в тому ж старому командирському будинку по вулиці Совєтській, де був і завком, і партком – засновники газети, до речі, останній засновник змінив у 1930-х роках своє найменування з партколективу на парткомітет.
У 1938 році майстерні та неохайні забігайлівки на місці "старорежимних шинків" на перехресті з Пролетарським провулком знесла культурна революція своєю фабрикою-кухнею з їдальнею на першому поверсі та рестораном на другому.

10 січня 1939 року Шостка та район були перепідпорядковані з Чернігівської області новоутвореній Сумській області [54, 282].

На вулиці Інститутській відкрилася у 1939 році нова двоповерхова школа №5. Шостою школою у Шостці стала зватися колишня церковноприходська школа в селі Локотки, яке увійшло в межі міста як шостий мікрорайон з 7-а вулицями та 4-а провулками. Разом у Шостці до війни вже нараховувалося 99 вулиць та 39 провулків. Отже, кількість вулиць у Шостці зросла від початку ХХ століття втричі.

1939 року Шостка готувалася і до війни і до свого 200-річчя. Повсюдно у місті "в клубах, красных уголках читались лекции и доклады, посвященные этой торжественной дате" [18]. Проте самі заводчани не мали офіційного дозволу на святкування двохсотої річниці заводу, незважаючи на звернення керівництва "дев’ятки" до свого начальства у Москві.
До 60-річчя з дня народження Сталіна у грудні 1939 року заселили чотириповерховий будинок (Леніна,23) з різноманітними балконами, відповідно до заводської посади новоселів з трудової інтелігенції. Будинок інженерно-технічних працівників заводу мав індивідуальну котельню, яка окрім опалення взимку регулярно раз на тиждень протягом року подавала своїм мешканцям гарячу воду. На першому поверсі була "ітеерівська" їдальня (нині кафе "Тет а тет"). Це був вісімнадцятий заводський житловий будинок, зведений в міжвоєнний період починаючи з 1928 року. Тобто кожного року завод мав два будинки, і напередодні війни їх було вже 19, зокрема на Совєтській вулиці – 1 будинок, на Карла Маркса – 4, на Короленка – 3, на провулку Короленка – 6, на Хрущова (Привокзальна) – 4, на Сталіна (Матросова) – 1. Можливо, й планувалася подальша забудова Совєтьскої вулиці, та вдалося звести до 1941 року лише два поверхи будинку, що навпроти казарми (нині Леніна,49).
У 1940 році вийшла з друку в Москві книга професора Казанського хімічного інституту Л.І. Захарова "Физико-химические свойства порохов". У ній міститься цікава сторінка з історії Шостенського порохового заводу, який нібито був заснований поляками у 1632 році і перебував у віданні українських гетьманів [17, 9]. Захаров посилається на загадкову "Краткую историю завода", складену 1832 року, та на дослідження Я.Д Верхівця у архівах Артилерійського музею (Петербург), за якими дата сторіччя, відсвяткованого у 1871 році, неточна. Виявляється, Лев Іванович Захаров – наш земляк, шосткинець, який у 1939 році переїхав разом з Шосткинським хімічним інститутом у Казань. З останніх досліджень історії ШХТІ глухівського науковця Мошика І.В. дізнаємося про Захарова, що він народився 1901 року, за соціальним походженням робітник, член ВКП(б), у середині 1920-х років лаборант заводу Лев Захаров був призначений деканом робфаку, а 1929 року був включений до списку кандидатів в аспірантуру інституту [32, 116,118]. Уже в Казані Захаров став Заслуженим діячем науки і техніки.

Напередодні війни завод завершив наймасштабнішу за всю свою історію реконструкцію. Були введені в експлуатацію всі потужності з виробництва вибухівки. Завод щодня нарощував обсяги виробництва і потребував усе більше робочої сили, ударної сили стахановців, число яких сягало в цехах 80% штату. Стахановським методам праці спеціально навчали стаханівські школи, зокрема в 1940 році, за повідомленням газети "Путь рабочего" від 20 квітня, на заводі було організовано 21 школу. Заняття в них починалися з уроку вивчення "Краткого курсу ВКП(б)", а закінчувалися новими зобов’язаннями стахановців у соцзмаганні імені Третьої Сталінської п’ятирічки (1938-1943). Регулярно проводилися зльоти стахановців у БК ім. Карла Маркса. Майже всі робітники та службовці заводу були охоплені членством ОСОАВИАХИМу ("Общество содействия обороне, авации и химическому строительству"), тобто вони навчались у гуртках кулеметників, хіміків (ПВХО – "Противовоздушная, противохимическая оборона"), санітарів (ГСО – "Готов к санитарной обороне"). Гуртківці здавали норми на оборонні значки ПВХО – 1 ступені та ГСО – 2 ступені.

Населення Шостки протягом двох довоєнних років суттєво зросло з 28,5 тисяч до 34 тисяч, тобто щороку населення збільшувалося на 3 тисячі осіб! За даними старожила А.Полякова, у цей час у Шостці було додатково розміщено в адміністративному порядку в приватних хатах по 3-4 чоловіки на кімнату. Таким чином ще 18 тисяч селян були задіяні на військових заводах Шостки [38]. До речі, кількість інженерно-технічних робітників у Шостці на початок 1941 року становила 1226 чоловік, і майже всі вони були новими вирішальними кадрами сталінських п’ятирічок, тобто здобули радянську освіту саме у перші сталінські п’ятирічки [30]. Більшість з них отримала з перших днів війни в червні 1941 року броню, тобто не підлягала мобілізації. З 16 серпня розпочалася евакуація заводу в Сибір до Кемерова (завод №392). 26 серпня о 18 годині Шостка була обстріляна німцями з Собичів, як тільки їхні танкові частини захопили з боями це понаддеснянське село. 27 серпня вранці, ще до приходу німців у місто, "зам.наркома Бушмелев" встиг запалити будинок заводоуправління [38]. Також енкведисти спалили чотириповерхове ремісниче училище №1 та школу №2 при ньому. Увечері штаб німецьких танкістів розмістився в будинку №23 по вулиці Совєтськой. "Ітеерівська" їдальня стала німецькою. У пожежній частині німці тримали легкопоранених червоноармійців, а важко поранених відвезли в Новгород-Сіверський монастир [65]. Було введено комендантську годину, та не для тих, хто хотів видати німцям комуністів, депутатів, стахановців та різних активістів соціалізму. Розстрілювали активістів на заводських терасах біля цеху металістів (ливарників), майже там, де був закопаний заводський пам’ятник Леніну. Ще розстрілювали шосткинців на Горбатому мосту до "нового" заводу [36; 65]. Своїх же загиблих протягом війни німці ховали на тимчасовому кладовищі в сквері проти пожежної частини. У казармі німці розмістили загін вільного козацтва [65]. У бараці гуртожитку РУ-1 розташувалися мадяри. Завод у війну не працював. Біржа труда розмістилася в "ітеерівському" будинку (Леніна,23). Навпроти в двоповерховому будинку (Леніна,26) розташувалася німецька комендатура. Двір оточили колючим дротом під концтабір. Ще одна комендатура була в гуртожитку технікуму (нині музей ім. І.Кожедуба). У технікумі велося навчання, а в приміщені інституту відкрилися двері для шосткинської молоді, яку збирала там біржа труда перед відправкою її до Німеччини. Працювала на Совєтській вулиця фабрика-кухня. Там обідали шосткинські діти, які отримали в бургомістра талони на безкоштовне харчування. Вулиця Совєтська знову стала Садовою.

По звільненню Шостки від німців було повішено солдатами Смершу начальника біржі Бабака, якого спіймали шосткинські жінки. Повішено під годинником на чотиристовповій опорі ЛЕП у залишків постаменту пам’ятника Леніну. Потім відкопано заводський пам’ятник Леніну, він виявився без руки, зробили нову і встановили на відновленому постаменті. Вулицю Садову назвали вулицею Леніна, але не всю, а тільки від заводу до перехрестя з вулицею Карла Маркса. А за перехрестям відрізок вулиці Садової став зватися так само, як і до війни, – Совєтською вулицею. У жовтні 1943 року навпроти пам’ятника Леніну, на краю парку з боку вулиці Карла Маркса, поховали останки 7 партизан Харківських двох загонів та одного партизана Шосткинського загону, які загинули в бою з німцями в Слоутському лісі 21 листопада 1941 року. Також встановили біля братської могили пам’ятник партизанам.
З листопада 1943 року почалися навчання в першій українській школі (колишній базарній). З вересня 1944 року першу школу перевели в колишню гімназію. З вересня 1945 року запрацювала третя українська школа в своєму довоєнному приміщені.

1945 року міський парк перетворили в сквер. Його обнесли парканом, і, як дізнаємося з тодішніх газетних публікацій "Зорі" 1946 року, він швидко порідшав, у дірки вільно пролазили кози та свині, які паслися та рилися того засушливого літа в усіх кутках скверу. Мабуть, після голодної зими 1947 року в сквері ніяка тварина вже повесні не рилася. За спогадами старожилів, вартість буханки хліба на базарі сягнула за 200 рублів, продавали хліб скибками. Хліб по картам отримували у "Воєнторзі". Улітку 1947 року на фабриці-кухні запрацювала єдина в місті їдальня громадського харчування, водночас були відкриті Шосторгом три чайні. За фабрикою-кухнею, на Пролетарському провулку, запрацював на радість дітям сітроцех.

Наприкінці 1947 року, 16 грудня, відбулася в СРСР грошова реформа. Міняли 10 рублів старих на 1 новий, а за 5 нових – 1 долар США, але обмін останньго можна було зробити тільки в Москві. Також у грудні скасували картки на продовольчі (хліб, крупа, макарони) та промислові товари. У магазинах з’явився у вільному продажу хліб по 3 рублі новими за кілограм та камса по 1 руб. 95 коп. за кг. (до речі, тоді на колгоспному ринку сало коштувало 60 руб. новими за кг). У 1948 році міський сквер облаштували доволі грубими лавами, через що не один з відпочиваючих порвав на них одяг. З метою наведення чистоти та порядку у сквері та й у центрі міста запровадили в 1948 році службу двірників при жеках (ЖКВ), з щоденним навантаженням 1300 кв. м. на мітлу. За спогадами старожилів, до зачистки міста від сміття залучали німецьких військовополонених. Вони своїми руками викопували мерців на німецькому кладовищі на площі біля заводської церкви і вивозили в скотомогильник біля залізниці на Вороніж. Діти війни запам’ятали, як німці викопували свого офіцера з нагородами та двома артилерійськими снарядами, що лежали по обидві сторони могили.

У 1949 році Совєтську вулицю перейменували у вулицю Леніна, а до 80-ої річниці з дня народження вождя встановили новий пам’ятник (старий пам’ятник Леніну знаходиться нині на території заводу "Імпульс"). Отже, вся дореволюційна Садова стала зватися вулицею Леніна. Совєтським залишився лише коротенький провулок, за першою школою праворуч до Червонопрапорної вулиці (дореволюційної Знаменської), що йшла західніше, паралельно колишній Совєтській вулиці. Тоді ж змінив назву й Пролетарський провулок, що став зватися Гвардійським. Також паралельна Червонопрапорній Пролетарська вулиця (дореволюційна Міщанська) була перейменована у Космодем’янську, хоча її звали в народі Ковбасною, бо на ній діяла ковбасна коптильня. Перейменованим був й провулок Толстого (дореволюційний Базарний) у вулицю Гастелло, на протилежній правій стороні Совєтської вулиці якраз навпроти провулків Пролетарського та Совєтського.

Життя в Шостці трохи погладшало після першої весняної 1949 року сталінської знижки цін на харчі до 30%. У міському бюджеті знайшлися в тому ж році й кошти на цегляну огорожу міського скверу по всьому периметру в 468 метрів, і на улаштування центральної шлакової доріжки та квітників уздовж неї. Не вистачило грошей тільки на хвіртки, тому знову потяглися у сквер кози на запашні квіти та буйне листя кущів. Головна подія сталася восени 1949 року, коли в сквері за фонтаном праворуч (південніше), майже на одній алеї з пам’ятником Леніна встановили монумент товаришу Сталіну з нагоди його 70-річчя, яке Шостка святкувала аж три дні – 19,20,21 грудня. Біля монумента вождя у довгій шинелі вперше встановили міську новорічну ялинку, яка до того встановлювалася під часами біля пам’ятника Леніну. На Новий рік урочисто відкрили в переобладнаній фабриці-кухні кінотеатр на 450 глядацьких місць, з великим вестибюлем, просторим фойє з буфетом на другому поверсі та потрясаючою, наче землетрус, від мала до велика шосткинця перед кожним сеансом репродукцією картини Брюллова "Загибель Помпеї". Вона була дуже вміло виписана київськими художниками на стіні фойє серед інших копій світових шедеврів. Останній сеанс був о 22.45. квиток на нього коштував на 10 копійок дорожче, бо у фойє грали музиканти Хібарного. Це були так звані вечори відпочинку молоді з 21.00 до 22.45. Старожили пам’ятають, що Хібарний Олексій Олексійович грав на кларнеті, Микола Чепела на контрабасі, інші баянисти – вчителі музики з ремісничих училищ.

По війні першим на вулиці Леніна відновили згорілий будинок заводоуправління, проте без "хорів" – надбудови четвертого поверху. 1948 року школа ФЗН-1 переїхала з вулиці Леніна у напівзруйнований довоєнний двоповерховий чоловічий гуртожиток другого робітничого селища (з 1951 року вул. Робітнича, Робоча) і стало там зватися ремісничим училищем №9 (РУ-9), підпорядкованим так само Міністерству трудових резервів. На новому місці училище вже не готувало, як раніше, з листопада 1943 року, в основному робітників будівничих спеціальностей для відбудови заводу та міста, а перейшло на свою довоєнну спеціалізацію. За два роки навчання учні РУ-9 отримували робітничу спеціальність: токаря по металу, слюсаря по ремонту промислового устаткування та столяра-білодеревця, проте кожен з них мав по закінченню навчання вміти виготовити з колоди табуретку. Старе приміщення училища, відновлене самотужки учнями з руїн від німецьких бомбардувань Шостки, відійшло під механізовану базу будівельників (Леніна,47). У 1951 році відновили чотириповерховий монументальний будинок (Леніна,23), і відкрили в ньому (в довоєнній "ітеерівській" їдальні) на першому поверсі дитячу бібліотеку ім. Горького з 13 тисячами книжок. У 1952 році добудували триповерховий будинок (Леніна,49), а в глибині, на колишніх городах офіцерських садиб, оновили два дерев’яно-шлакові бараки для сімейних робітників заводу: 12-кімнатний (№49/1) та 24-кімнатний (№49/2), зі спільною водорозбірною колонкою біля першого бараку.

30 грудня 1953 року у фабриці-кухні знову запрацював довоєнний ресторан ІІ класу "Десна". У ньому завжди була чорна та червона ікра з "Гастроному №1", розташованого навпроти у дореволюційному офіцерському магазині.

Гастроном звався у народі "горячим", за прізвищем його директора. Справді, у його вітринах лежала у великих тарелях і по великих цінах чорна та червона ікра. Дешевими були оселедці в діжках, а зовсім безплатним був риб’ячий жир, але це в їдальні фабрики-кухні, де він стояв у графінах на кожному столі, і бувало шосткинці випадково уносили їх з собою аж ніяк не за їх "жирное содержимое". Також з діжок продавали недорого в гастрономі справжній мед.

З 1954 року охорону заводу почали здійснювати солдати новоприбулого в Шостку з міста Стрий Львівської області загону МВС СРСР. На деякий час цих червонопогонників розмістили в почорнілих бараках на кінному дворі, допоки не була облаштована нинішня територія на місці Генеральського саду з двоповерховими кам’яними будинками –канцелярією 1849 року та жандармерією 1860-х років. Також казармі добудували четвертий поверх.

1954 року відкрилася в місті музична школа у колишньому приміщені школи №7 (дореволюційної жіночої прогімназії). Вартість навчання становила 10 карбованців у місяць.
У 1955 році вперше в місті зробили по вулиці Леніна асфальтний тротуар по лівій (непарній) стороні від першої прохідної до перехрестя з вулицею Карла Маркса. Асфальт виробляли на заводі, на змонтованій у 1954 році ремонтно-будівельним цехом (РБЦ) асфальтній установці. Стара вузька дорога, вимощена ще до революції білим камінням з кар’єрів Крутишина, поки що задовольняла транспортні потреби заводу. Також РБЦ почав виробляти для заводу тротуарну плитку (0,5х0,5 м) [15, 78], яка невдовзі піде на благоустрій центральних вулиць Шостки.

Осінньої ночі 1956 року зняли з постаменту скульптуру Сталіну, що стояла неподалік від фонтана біля ресторану "Десна". Уранці погрузили на підводу і відвезли до підвалу БК ім.Жданова. Також у 1956 році потрапив під знос Гвардійський провулок від монумента Сталіну до вулиці Карла Маркса. Його хати та городи з правої сторони стали територією дворів нових будинків №22 та №24 по вулиці Карла Маркса, потім, у 1959 році, й ліва сторона відійшла під скверик та Держбанк (нині приватний банк). Забудова та реконструкція старих вулиць Шостки велась уже на підставі Генплану, розробленого в 1956 – 1959 роках Київським інститутом проектування міст [60].

У другій половині 1950-х років на вулиці Гастелло відкрили в дерев’яній хаті під височезними пірамідальними тополями, на розі з вулицею Толстого (дореволюційна Базарна), автостанцію з подвір’ям і двома ворітьми для в’їзду і виїзду автобусів (нині там молоді каштани скверу міськвиконкому, праворуч від провулку по колишній вулиці Гастелло. Згодом для сервісу подорожуючих збудували неподалік, на розі вулиці Гастелло і міського скверу, пивний павільйон "Вєтєрок" – це майже навпроти тодішнього меблевого магазину, що відкрився у колишньому книжковому магазині, який перебрався на вулицю Карла Маркса,35 (нині турбюро). Сусідній з меблевим, довгий цегляний "Воєнторг", став тоді шанованим у Шостці торговельним закладом завдяки своїм дефіцитним промтоварам. Наприкінці 1950-х років Меблевий магазин поступово задовольняв зростаючі потреби шосткинців спочатку в етажерках, потім у кушетках і, нарешті, у розкішних на виплату (розстрочку- кредит) – диван-ліжках і трельяжах.

У 1950-х роках будівельна дільниця УНР-464, що займалася відбудовою заводу, дивним чином закріпила за собою територію бази відділу капітального будівництва, розташованого з довоєнних років у приміщені колишнього казначейства (Леніна,55) та Робітничого парку. У 1960 році УНР-464, як і інші будівельні організації, що знаходилися з 1950-х років неподалік на вулиці Леніна (навпроти гаража), стали підрозділами новоствореного тресту "Шостхімбуд", а саме будівельним управлінням "Хімбуд-3", "Спецбуд" та УМР (управління механізованих робіт). Управління "Хімбуд-3" значно перебудувало казначейство під потреби своєї контори. Не змінилися хіба що дуже міцні стіни завтовшки з метр, у три цеглини (28х14х5 см) на вапняному розчині, першого напівпідвального поверху, де була з 1782 року комора для зберігання грошей. По них можна визначити розмір першого цегляного будинку Шостки: близько 20 сажнів уздовж вулиці та в попереку 10. Бажано віднайти фотографії, малюнки цього найстарішого будинку Шостки та встановити меморіальну дошку. Також відкрити доступ екскурсіям до збереженої надзвичайно міцними зводами стін напівпідвальної комори. На сьогодні в приміщенні другого поверху старовинного будинку з 2000 року правлять служби адвентисти.

1960 року міська пошта перебралася зі свого приміщення (Леніна,23-а) в новий будинок по вулиці Карла Маркса,24. У колишній пошті розмістили музичну школу, знесену під будівництво п’ятиповерхівки (вул. Карла Маркса,26).

З 1960 року відновилася в місті назва Совєтської вулиці замість вулиці маршала Ворошилова по старій дорозі від Садової (Леніна) до кінного двору. Сучасна вулиця значно довша – до самої Депутатської вулиці. На її старих хатах зберігаються незмінними й досі таблички "Советская", бо й справді "Радянської" вулиці ніколи в Шостці не було.

Напередодні Жовтневих свят 1960 року запрацював, за сто метрів від діючого кінотеатру, просторий широкоекранний кінотеатр "Родина" на 517 місць. Отже, відбулася найзначніша культурна подія, що затьмарила колишню обіцянку міської влади, оприлюднену в "Зорі" 1947 року, щодо побудови приміщення на 800 місць для безпритульного народного театру, мабуть, на цьому ж місці, де й з’явилася через 13 років "Родина". До речі, наш кінотеатр є найвдалішим, за місцем розташування, втіленням цього типового проекту на території області.

Перший фільм у новому кінотеатрі був про кукурудзу та Микиту Хрущова, потім про "чудо" комунізму – від "лапотной Рассеї" до "космічної есесесерії" ім’я якої Комунізм. Згодом з’явилися на екрані й цікаві іноземні фільми – "Хрестоносці", "Мушкетери" "Монте Кристо", за квиток на які треба було годинами товктися в довжелезній черзі до каси кінотеатру. Старий кінотеатр у фабриці-кухні ще кілька років був малим залом великої "Родини".
1 січня 1961 року гроші СРСР змінили свій масштаб, укрупнилися в десять разів, а розміром стали менші і міцніші. В обігу з’явилися гарні державні білети номіналом 1,3,5 карбованців та банківські білети номіналом 10, 25, 50 та 100 карбованців. Монета теж змінила свій склад металу. У перші дні обміну грошей у Шостці були черги до ощадкас, проте старих грошей виявилося мало, а нових завезли достатньо для трьох місяців реформи.

1 січня 1962 року на всій території СРСР було знижено на 18% державні роздрібні ціни на ручні, кишенькові й настільні годинники. Влітку ручні годинники з жовтими корпусами з’явилися у шосткинському універмазі (у дореволюційному двоповерховому будинку купця Пєчонки на базарній площі). Була величезна черга бажаючих "жить по часам", що з кожним днем наближають до комунізму. Уже не мрією, не казкою, а реальністю поставав у Шостці комунізм. З 1959 року все частіше на продаж до універмагу надходили добротні меблі з мебльового цеху "дев’ятки": кухонні столики, буфети, м’які дивани, розсувні обідні столи, етажерки. Інший цех заводу постачав до універмагу галантерейні вироби з високоякісного целулоїду – кілька сортів чоловічих і п’ять сортів жіночих гребінців, дорожні і господарчі мильниці, футляри до окулярів і зубної щітки та пасти, фішки для лото. Загалом у 1960 році целулоїдний цех виробив 2,5 мільйона штук галантерейних товарів. Для школярів у книжному відділі універмагу були целулоїдні трикутники та транспортири. Не забули в цеху і про маленьких дітей. У планах семирічки "девятка" мала зробити цяцьку кожній дитині в СРСР. Розпочали 1959 року з видувної збірної кукурудзи та целулоїдної ляльки трьох розмірів, потім наважилися виробляти музичні ляльки-неваляшки та різноманітні погремушки. У 1960 році додалися нові дитячі іграшки: лялька в купальнику, лялька в кільці, лялька голиш, мишка на спортролері, шарнірний заєць, великий заєць, ведмедик, лошатко, папуга, слон, кіт в чоботях, Чіполіно, Буратіно, футболіст, лижник. Кожного року надходило з цеху до дітей 3 мільйони цяцьок. До речі, іграшки виробляли ударниці комуністичної праці, які завоювали у соцзмаганні право працювати у червоних хусточках. Мабуть, ударники чоловіки, працювали в цеху в червоних капелюхах. Постійно зростаючий попит в універмазі був на грамплатівки. Найбільше полюбляли шосткинці пісню про черемшину, а потім закохалися в "ландыши", можливо, з тої підсвідомої причини, що стара назва "ландышу" – шестка так схоже за вимовою на шостку.

У розпал розбудови Великої хімії в Шостці всеохоплюючим народним рухом за комуністичну ударну працю у роки хрущовської семирічки (1959-1965) пішла рости від вулиці Карла Маркса до вулиці Леніна нова вулиця Комуністична, що перетнула навпіл вулиці: Космодем’янську (довоєнну Пролетарську, дореволюційну Міщанську) та Червонопрапорну (дореволюційну Знаменську). Цей прямий шлях по хатах до хімзаводу №3 зроблено у відповідності з новими корективами Генплану, внесеними Харківським Укрдержбудтехпроектом. Віднині Шостка в наступні 15-20 років, аж до побудови комунізму, мала забудовуватися на підставі принципу мікрорайонування. Тобто запроектовані раніше малі квартали на місці вулиці Космодем’нської ставали великими під номерами 22 з лівого та 38 з правого боку нової Комуністичної вулиці. За проектом, великі квартали-мікрорайони без будь-яких сараїв та парканів перетворювалися в суцільне "царство пішоходів". Посеред 38-го мікрорайону передбачили два дитсадки, а ось магазини запроектували тільки в трьох будинках на чотирьох вулицях, що обходять перші два великі мікрорайони міста зовні, – Комуністичній, Леніна, Героїв Хасана та Горького. Також Генпланом передбачалася побудова на вулиці Леніна триповерхового міського вузла зв’язку, а на початку Комуністичної планувалося збудувати готель на 100 місць, що мав вдало увійти в загальний ансамбль нової площі міста [60]. Заради покращення майбутнього обличчя міста проект передбачав зростання Шостки у висоту досить виразними вкрапленнями башт дев’ятиповерхівок. Прикрашати "хрущовки" мають самі власники балконів, висаджуючи в "цветочниках вьющиеся растения".

Уперше в Шостці з’явилися на вулиці Комуністичній найсучасніші два крупнопанельні будинки для працівників хімзаводу №3. Панелі вироблялися за типовим проектом на домобудівельних комбінатах, які, на думку Хрущова, мали швидко вирішити житлову проблему усіх радянських людей ще до перемоги комунізму. Проте монтувалися вони на будівельній площадці вкрай мляво, аж ніяк не 40 нормативних діб, а 40 місяців. За цей час цегляні силікатні п’ятиповерхівки "девятки" та тресту "Шостхімбуд" встигли зайняти майже всі вільні місця на Комуністичній вулиці. До 50-річчя Жовтня вулиця новоселів з суцільних ударників компраці отримала перші в місті дві роздільні смуги руху. Нова малолюдна вулиця заманювала шосткинців новими магазинами: технічної книги "Наука" (буд№1), "Галантерея" й "Культтовари" (буд. №6). Останній торгував телевізорами "Березка", "Весна", "Рекорд" і радіолами "Латвія" та "Рига", яких у вжитку ставало з кожним роком все більше, зокрема в 1966 році майже 3,5 тисячі родин шосткинців уже мали телевізори. Взагалі в Шостці щорік відкривали 2-3 магазини Міськторгу, і в 1966 році нараховувалося сім десятків закладів торгівлі. Якщо раніше їх знали за номерами, то тепер вони отримали привабливі назви – "Изумруд", "Сапфир", "Мелодия". Комуністична вулиця залишила на деякий час зліва і справа від себе розірвані паркани та сади приречених на знесення окрайців старих вулиць Міщанської (Космодем’янська, Пролетарська), Краснознаменної (Знаменська) та Гвардійського провулка. Забудова останнього призупинилася відразу як комендатура Шосткинського гарнізону зайняла у 1964 році на його лівій стороні новий двоповерховий цегляний будинок з непомірно великими вікнами і доточила до вулиці Леніна (№15-а, нині гуртожиток міськвиконкому).

З нагоди святкування 50-річчя Совєтської влади в 1967 році міський сквер зазнав революційних змін. Геть усі дерева американського клена викорчували та висадили київські каштани. Сам сквер обнесли невисоким чавунним парканом, а в новій братській могилі, зліва від пам’ятника партизанам, поховали в травні того ж року останки ще 14 загиблих у бою з денікінцями вересневої ночі 1919 року під Локотками червоноармійців, які були до цього поховані на старому міському кладовищі (нині парк ім. Карла Маркса) [41]. На братських могилах встановлено клиноподібний обеліск Слави (6,5 м заввишки) з барельєфами на революційну (зліва) і воєнну теми (справа) й написом з лицьової сторони: "Вам, завоевавшим власть Советов, и Вам, отстоявшим ее", а внизу запалено вогонь Вічної слави (автор ідеї проекту Пустовойтов В.Ф., а виконавець завдань міськкому партії – завод "Зірка"). Для святкування ювілею Жовтня зроблено реконструкцію фойє кінотеатру у довоєнній фабриці-кухні Там, на другому поверсі, замість буфету і фойє влаштували ресторан "Юбилейный", з довгим балконом для паління. Старий ресторан "Десна" відновився назвою та рибними стравами в новому приміщені на першому поверсі збудованого на площі 50-річчя Великого Жовтня чотириповерхового готелю "Октябрь" (нині податкова інспекція). Новий, найбільший у Шостці, асфальтований майдан біля готелю, майже в гектар прямокутної площі, став культурним осередком для всіляких масових заходів, перших виступів на сцені-помості міських ВІА. Навіть новорічна ялинка знаходила собі два десятиліття місце у правому (південному) кутку площі, неподалік встановленої в 1972 році цільнобетонної скульптури "Родина-мать". Шосткинці й досі кажуть, що ця струнка, легко вдягнена і легко озброєна мушкетом проти непривітного північного вітру скульптура зовні схожа з тодішньою секретаркою міськкому компартії.
У 1967 році в парку, навпроти музичної школи, споруджено меморіал 20 робітникам порохового заводу, які загинули у винищувальному батальйоні під час боротьби з німецькими парашутистами-диверсантами в серпні 1941 року. Тривалий час на вулиці перебував райвиконком, поки теж не переїхав у 1970-х роках у чотириповерховий адміністративний будинок (вул. Карла Маркса,56), залишивши старий, міцно поставлений на високий фундамент будинок з ялиною, під районний відділ освіти (Леніна,29). Також у 70-х роках переїхав далі по вулиці до кінотеатру "Родина" державний банк з кутового будинку №34 (поліція на плані 1871 року), що невдовзі був знесений. Взагалі, згідно з Генпланом забудови Шостки 1960-х років, усі ці дерев’яні будинки по вулиці Леніна і навкруги мали бути поступово знесені під створювану зелену санітарну зону навколо заводу [5]. Тут мав бути великий сад від вул. Депутатської до вул. Короленка. А насправді вже в 1970 році почалося будівництво на колишньому кінному дворі (наприкінці вулиці Матросова праворуч) капітальних приміщень для новоствореного Шосткинського філіалу Казанського науково-дослідного інституту хімічних продуктів (КНДІХП).

У 1968 році запрацював новий шосткинський Головпоштамт, ліворуч колишнього Совєтського провулку, а праворуч ще роком раніше відкрився на місці колишньої першої школи Палац піонерів імені Кості Яніна з пам’ятником "Ленін з дітьми" поблизу, під "плакучими ивами".

У 1971 році біля заводоуправління встановили стелу до 200-річчя заводу. На верхівці стели розмістили зображення ордена Жовтневої революції, який отримав завод згідно з указом Президії Верховного Совєта СРСР від 22 березня 1971 року.

До 60-річчя Жовтня остаточно щезли старі магазини торгового ряду базарної площі, забудованої трьома дев’ятиповерхівками з двоповерховими прибудовами між ними, де розмістилися магазин "Одежда", фотоательє та ательє з ремонту телевізорів, аптека та ощадкаса. До речі, під час зносу "Воєнторгу" у 1960-ті роки знайшли, якщо вірити чуткам, під підлогою магазину горщик зі скарбом, ще десь, у хаті, знайшли срібні монети у сволоку стелі. У 1970-ті роки на місці автостанції з’явився 4-поверховий (з великим актовим залом) Дом Совєтов, знаний у місті як "горисполком". З 1978 року колишня Совєтська вулиця стала пішохідною, її проїзну функцію перебрала Комуністична. Роздільну смугу вулиці засадили трояндами. Взагалі життя шосткинців у Х п’ятирічці "ефективності та якості" не було "чудачеством", а боротьбою за "качество".

У 1979 році на основі заводу "Зірка" утворено виробниче об’єднання "Десна", до складу якого увійшов Шосткинський філіал КНДІХП.

У 1982 році поліклініка №2 перейшла з вулиці Леніна в нове, спільне з Будбанком двоповерхове білоцегляне приміщення по вулиці Комуністичній. Лікарню закрили, а в ній організували оглядову поліклініку. У 1984 році музична школа теж перебралася південніше – у новий триповерховий будинок з концертним залом по вулиці Кірова. У звільненому будинку (№23-а) розташувався відділ кадрів заводу разом з редакцією своєї малотиражки "Заводське життя".

На початку 1980-х років у міському сквері реконструйовано старий фонтан (автор Ковальов Віктор Миколайович). До 60-річчя смерті Леніна в 1984 році встановлено в Шостці біля Дома Совєтов шостий, найбільший з усіх існуючих у місті, дев’ятиметровий монумент вождю, вагою 18 тонн металевого сплаву, вартістю 123 тисячі рублів, тобто по 7 рублів за кілограм, це при вартості тоді буханки круглого хліба 26 копійок. Кажуть, що за нечемне встановлення пам’ятника (петлею за шию) було суворо покарано по партійній лінії керівника комунального відділу виконкому Безноскова М.П. Тоді ж прибрано пам’ятник "Ленін з дітьми", що виявився якраз навпроти нового монумента вождю. Старий пам’ятник Леніну, що був навпроти Вічного вогню, встановили на території ВО "Десна", одразу за прохідною, де й урочисто його відкрили 22 квітня 1985 року [15, 45].

З 1985 року змінився повоєнний традиційний маршрут щорічних демонстрацій трудящих Шостки на 1.05 та 7.11, які проходили вже повз нове місце встановлення трибуни перед новим монументальним пам’ятником Леніну.

У 1985 році оновлено до 40-річчя Перемоги меморіал усім відомим на той час 414 загиблим на війні заводчанам.

Також у 1985 році відкрито, неподалік довоєнної чотириповерхівки (№23), новий чотириповерховий заводський профілакторій. Тим самим було остаточно порушено мораторій на капітальну забудову цієї старої призаводської Садової вулиці.
До 70-річчя Жовтня навпроти монумента Леніну, за Палацом піонерів, виросла, прикрашена балконами, білоцегляна струнка 14-поверхова висотка, подовжена двома 9-поверхівками на флангах, тобто на колишніх хатах і городах Знаменської вулиці, якою по суті й мала б зватися Комуністична, що поглинула урочисту Знаменську.

1989 року Шостка наважилася відсвяткувати своє 250 річчя на стадіоні ВО "Свема". Шосткинці не забули це свято міста, проте не знайшлося грошей на будь-який пам’ятний знак, а ті кошти, що були, мабуть, пішли на встановлення пам’ятника подіям революцій 1905 та 1917 років, відкритого у 1989 році на місці старого (до 1984 року) пам’ятника Леніну.

З дня проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року вся влада у місті перейшла у Дом Совєтов, що став зватися Шосткинською міською радою та її виконавчим комітетом. Новітні мітинги й демонстрації не оминають з усіма своїми бідами старий "горисполком". Усе ж перші демонстрації трудящих у Шостці століття тому проходили по вулиці Госпітальній (Молотова, Короленка), а не по вул. Карла Маркса (Глухівській).

На другий рік Незалежності, тобто у 1993 році, частина приміщення військового клубу в колишній церкві Різдва Христового перейшла віруючим Московського патріархату. А на п’ятий рік Незалежності церква остаточно витіснила клуб з-під свого даху, який переробили під купол, добудували дзвіницю та урочисто відкрили в 2000 році як відроджений у роки незалежності України перший найстаріший храм Шостки. У 1999 році потрапив під знесення будинок №37 на розі вулиць Леніна і Совєтської, відомий тим, що в ньому 1920 року знаходився штаб ЧОН. Досить довго в будинку перебував підрозділ позавідомчої охорони міліції, поки не переїхав у нове приміщення далі по вул. Совєтській. У 1999 році будинок придбав шахрайський "Інваспорт" під будівництво свого офісу, але не встиг прикрасити ним вулицю Леніна, залишивши шосткинцям руїну на місці розібраного будинку.

У 2003 році розпочато оновлення обеліску Слави. Біля Вічного вогню встановлено мармурові плити з прізвищами загиблих у боях за Шостку та й усіх шосткинців, загиблих у війну 1941-1945 років. Останніми роками на розі вулиць Леніна і Карла Маркса, на місці стенду з портретами Героїв Радянського Союзу – уродженців Шосткинщини, збудовано офіс закордонного банку з магазинами, якраз навпроти пам’ятника ще незабутих революцій.
(Далі буде. 2. Локотський приїзд: вулиця Госпітальна)

Джерела та література:
1. Азаров На борьбу с анисемитизмом и склокой // Путь рабочего, Шостка. – 1929. – 7 марта.
2. Антощенко Н.П. Шостка: взгяд в прошлое // Советское Полесье, Шостка. – 2004. – 3 вересня.
3. Болабольченко А. СВУ – суд над переконаннями. – К.,1994.
4. Білясник М.Д. Деякі штрихи до мовного питання у місті, школі №3, гімназії // Спадщина Сіверщини. Збірник історико-краєзнавчих праць. – Шостка 2010.
5. Бугримов В. Наш город в будущем // Советское Полесье, Шостка. – 1969. – 22 июля.
6. Верижникова И. А я помню город таким // Советское Полесье, Шостка. – 1990. – 10 сентября.
7. Верижникова И. Таким я помню наш город // Советское Полесье, Шостка. – 1990. – 14 октября.
8. Гончаров О. Жовтень в Шостці // Зоря, Шостка. – 1957. – 22 грудня.
9. Гончаров А., Іванов Ю., Беляев М. Памятник вождю // Советское Полесье, Шостка. – 1967. – 22 апреля.
10. Горох М.В. Шосткинська крамниця "Торгсин" (1933-1935) // Сіверщина в історії України. Збірник наукових праць. Вип. №3. – Глухів, 2010.
11. Дмитренко Н. Пам’ятко-охорона робота окружних музеїв Чернігівщини у 20-х роках ХХ сторіччя // Сіверянський літопис. – 2006. – №4.
12. Довідник з основних статистично-економічних показників господарства районів Чернігівської області УСРР – Харків, 1933.
13. Домонтович М. Материалы для географи и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Черниговская губерния. – СПб.,1865.
14. Домоцький Б. Подорож Новгород-Сіверським Подесенням. – Шостка, 2009.
15. Завод и его люди (страницы истории). Шосткинское проиводственное обьединение "Десна". – Шостка, 1991.
16. Заозерская В.И. Мануфактура при Петре І. – М., Л. , 1947.
17. Захаров Л.И. Физико-химические свойства порохов. – М., 1940.
18.Иванов Ю. Народные промыслы // Советское Полесье, Шостка. – 1987. – 30 декабря.
19. Ісаков П. М. Деякі аспекти селянського повстанського антикомуністичного руху на Шосткинщині в 1919-1921 роках…// Спадщина Сіверщини. Збірник історико-краєзнавчих праць. – Шостка 2010.
20. Історія Шосткинського професійного ліцею // Рукопис. Шостка. – 2010.
21. История городов и сел УССР. Сумская область. УРЕ. – К., 1980.
22. К 125-летию Шостенскаго пороховаго завода (1771-1796г.г.) // Календарь Черниговской губернии на 1896 год. – Чернишов, 1895.
23. Квашин Е. Еще раз о Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1990. – 28 августа, 8 сентября.
24. Комарницкий В. Это было недавно // Советское Полесье, Шостка. – 1989. – 5 сентября.
25. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. – К.,1893. – Т.ІІ (полк Нежинский).
26.Лазаревський А. План Шостенскому артиллерийскому пороховому заводу // Киевская старина. – 1890. – №4
27. Ларіна А. Незабутній 1917-ий… // За доблесну працю, Шостка. – 1964. – 6 листопада.
28. Лещенко М. Шостка в период социалистического строительства (1921 – 1939 г.г.) // Советское Полесье, Шостка. – 1966. – 20 мая.
29. Лукьянов П.М. История химических промыслов и химической промышлености России до конца ХІХ века. – М, 1961. – Т.5.
30. Мирошниченко М. Шостка накануне и в период Великой Отечественной войны // Советское Полесье, Шостка. – 1966. – 8, 10, 11, 17 июня.
31. Мицик Ю. З документів українських гетьманів // Сіверянський літопис. – 1999. – №3.
32. Мошик І.В. Роль Шосткинського хіміко-технологічного інституту (технікуму) у формуванні української інтелігенції у 20-30-ті роки ХХ ст. // Спадщина Сіверщини. Збірник історико-краєзнавчих праць. – Шостка 2010.
33. Огоблин О.П. Очерк истории украинской фабрики: мануфактура в Гетьманщине / О.П.Оглоблин. – [Б.м.]: Гос. Узд-во Украины, 1925.
34. Олефиренко В. …И завод был посторен // Советское Полесье, Шостка, – 1990. – 19 сентября.
35. Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 р.р. – К., 1931.
36. Підсумки обліку міської людності УСРР 1931 року. – Харків, 1933.
37. Полевой П. Гимназия высших наук и лицей князя Безбородько. – СПб,1881.
38. Поляков А. Вторжение // Советское Полесье, Шостка. – 2004. – 22 червня, 2, 16, 23 липня
39. Приходько А.И. Вопоминания // Рукопись, Шостка. – 1990.
40. Приходько А.И. Мы многое могли бы узнать // Советское Полесье, Шостка. – 1989. – 11 августа.
41. Пустовойтов В. Великий Октябрь в Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1987. – 27 ноября.
42. Ромченко М. Броня из песка // Советское Полесье, Шостка. – 1966. – 21, 25 января.
43. Ромченко М. Первый военный комиссар Шостки // Советское Полесье, Шостка. – 1966. – 23 марта.
44. Рябуха Я. Растут новые кадры // Путь рабочего, Шостка, – 1940. – 20 апреля.
45. Сборник императорского русского исторического общества. – Юрьев, 1909. – т.130.
46. Сборник императорского русского исторического общества. – 1912. – т.138.
47. Список населенных мест по сведениям 1859. – СПб., 1866.
48. Список населенных мест Черниговской губернии имеющих не менее 10 жителей за 1901 год. – Чернигов, 1902.
49.Список селений и городов Черниговской губернии по уездам и волостям. – изд.2-е. – Чернигов, 1919.
50. Список населенных мест Черниговской губернии 1924 г. – Чернигов, 1924.
51. Секрет А. Какой запомнилась мне Шостка 20-х годов // Советское Полесье, Шостка. – 1989. – 14 июля.
52. Сірик Г. Вороніж та його околиці. – Торонто,1989. – 140с.
53. Столетие Шостенского порохового завода. (1771-1871). – Санкт-Петербург: тип. Майкова, 1871.
54. Сумщина від давнини до сьогодення. – Суми, 2000.
55. Сушко Л. Борьба за установление Советской власти в Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1965. –17 декабря..
56. Універсали Івана Мазепи. 1687 – 1709 / Упорядник І.Бутич. – Київ – Львів, -- 2002. – 757 с.
57. Успенський П. Шляхом історії нашого краю // Маяк Комунізму, Кролевець. – 1964. – 25 лютого.
58. Успенский П. Шосткинщина в годы гражданской войны и иностранной военной интервенции // Советское Полесье, Шостка. – 1966. – 5 января.
59. Успенский П. Герой гражданской войны // Советское Полесье, Шостка. – 1966. – 2 февраля.
60. Харламов И. Шостка в будущем // Советское Полесье, Шостка. – 1965. – 25 июня.
61. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. – Ф.580. – Оп.1. – Спр. 2082.
62. Цирльов А. Сім’я Безкровних // Зоря, Шостка. – 1962. – 18 вересня.
63. Шишков С.А. Шосткинська міліція під час боротьби з бандитизмом // Спадщина Сіверщини. Збірник історико-краєзнавчих праць. – Шостка 2010.
64. Шостка. Историко-краеведческий очерк. – Харьков, 1970.
65. Шостка 1941-1942 // Советское Полесье, Шостка. – 1983. – 5 августа.
66. Яблоновский А. Левобережная Украина в ХV – ХVІІ ст. Очерк колонизации // Киевская старина. – 1896. – №6.
67. Якунін Б., Ялишев М. Вулиця, на якій ми живемо // Зоря, Шостка. – 1962. – 7 листопада.

Тема: історія Шостки, Сіверщини

ЗНАЙТИ ЧИ СКАЧАТЬ ПОДІБНУ ІНФОРМАЦІЮ, ФОТО:



0 comments:

Дописати коментар

 
 
 

Як називають Полісся?

Поліщуки часто кажуть Полісьсе чи Палесьсе, східні слов'яни та казахи звуть Палессе, Полесье. Словаки та норвежці називають Polesie, чехи - Polesí, південні слов'яни - Polissja чи Полесие, Полесия. Литовці іменують Polesė. Німці й шведи звуть Polesien, голандці - Polesië, французи - Polésie. Англійці, італійці, іспанці, фіни - Polesia, рідше Polissia. Норвежці та естонці кажуть Polesje, деякі євреї - פּאָלעסיע, тайці โปเลเซีย, японці ポリーシャ, корейці 폴레시아, ті, кого найбільше звуть 中文, а турки як завжди - Polesiye.

Екскурсійні тури

Праліси Поліського заповідника | Містичне Камінне село | Чернігів незвичайний | Поліська вузькоколійка "Кукушка"

ВАШІ СТАТТІ

Ви живете на Поліссі чи маєте цікаві матеріали з історії поліського краю? ІЦ Полісся шукає регіональних дописувачів: студентів і журналістів, краєзнавців, істориків, усіх, хто бажає опублікувати свої авторські матеріали - новини, розвідки, дослідження. Особливо розшукуються небайдужі автори у містах: Рівне, Чернігів, Малин, Сарни, Ковель, Ніжин. Зголошуйтесь: icpolissya@gmail.com
 
Copyright © 2009-2014 ІЦ Полісся
Zhytomyr, Rivne, Chernihiv, Kyiv, Lutsk | Інформація | Співпраця