Приєднання українських земель до ВКЛ: історія Русі

Історія Полісся доби Середньовіччя.

Монографія українського історика Віталія Василенка "Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східно-слов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ століть..."


Автор: ВІТАЛІЙ ВАСИЛЕНКО

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Перспективним напрямом розвитку історіографічних студій є розробки в царині проблемної історіографії. Вони дозволяють встановити існуючі досягнення в сфері дослідження тих чи інших конкретно-історичних проблем, провести реконструкцію історіографічного процесу в цілому, повніше й адекватніше відтворити історію розвитку історичної науки. Особливо це стосується історії вивчення тих питань, які з певних причин були витіснені на марґінес дослідницької уваги.

Дослідження політичної історії Центральної та Східної Європи доби пізнього Середньовіччя неможливе без належної уваги до Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ) – однієї з найбільших держав реґіону, яка протягом трьох з половиною століть відігравала тут одну з ключових ролей. Важливим є її місце і в історії східнослов’янських народів. “Литовський” період в історії Білорусі та України відокремлює їхнє до певної міри спільне (разом із Росією) минуле в “імперії Рюриковичів” від доби, коли окремішність цих трьох етносів стала цілком очевидною, утворивши підґрунтя їхнього становлення як модерних націй. За ступенем зацікавлення історією ВКЛ вітчизняна, білоруська та російська історіографічні традиції поступаються (чи дорівнюють) лише литовській, польській та німецькій. Дослідниками проблем політичної історії ВКЛ не завжди рухав суто академічний інтерес: попри віддаленість у часі, литовська доба, точніше, її інтерпретації, слугувала й слугує підґрунтям для багатьох національних історичних міфологем (більшою мірою – білоруських та російських, значно меншою – українських). Ускладненість литуаністичних студій політико-ідеологічними, в першу чергу національними, чинниками визнавалася й самими істориками, зокрема тими, хто явно підпадав під їхній вплив. Тому деміфологізація вітчизняної історії та історії Центрально-Східної і Східної Європи в цілому уявляється вельми плідним полем діяльності.

Політична історія ВКЛ протягом більшої частини радянської доби не належала до проблем, дослідження яких вважалося актуальним. Тож здобутки східнослов’янської литуаністики, отримані зусиллями декількох поколінь істориків, фактично не отримали продовження. Сучасне відродження інтересу до названих студій (у Білорусі, меншою мірою – в Росії) майже не торкнулося вітчизняної історіографії. “Литовська” доба в історії України зазвичай трактується як “темні віки”, проміжний етап, який нібито не становить самостійного інтересу. Часто доводиться констатувати й побутування в наш час концепцій, що панували (або навіть відходили в минуле) приблизно століття тому. Певною мірою це пов’язано з тим, що першочергова увага приділяється колу проблем вітчизняної історії, традиційно трактованих у якості центральних; насамперед, природно, до них відносять ті, що пов’язані з держа-вотворчими процесами.

Нагальною є потреба адекватної оцінки досягнень східнослов’янської литуаністики. Це обумовлене й тим, що звернення до даного кола історичних сюжетів відіграло певну роль у процесі становлення модерних національних історіографій східнослов’янських народів. Значно більшою мірою це стосується білоруської історичної науки. Втім, до деякої міри зростання зацікавлення литуаністичними дослідженнями корелює і з процесом формування української національної самосвідомості, хоча для останнього притаманне насамперед зацікавлення “козацькою” проблематикою.

Дослідження історії ВКЛ допомагає подолати досі розповсюджену у вітчизняному історіописанні хибу: схильність розглядати історію України переважно ізольовано, а не в широкому контексті міждержавних та міжнародних контактів. Ця тенденція чітко простежується якраз щодо періоду перебування більшої частини українських етнічних територій у складі Литовсько-Руської держави. В той же час аналіз місця, яке займали українські землі в тодішній Центрально-Східній Європі, дає змогу по-новому поглянути на сучасні дискусії в суспільстві щодо бажаних (і одночасно таких, що нібито спираються на поважну історичну традицію) напрямів інтеґрації України. На сучасному етапі актуальним є осмислення вітчизняної історії в ширшому контексті – реґіональному, загальноєвропейському й світовому.

Таким чином, дослідження процесу вивчення в східнослов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст. політичної історії ВКЛ є актуальною науковою проблемою, вирішення якої дозволяє вдосконалити рівень знань стосовно загального перебігу історіографічних процесів у східнослов’янських народів, ступеню розв’язання низки конкретно-історичних проблем, виокремити перспективні напрями подальших досліджень.

Метою дисертаційної праці є історіографічна реконструкція та всебічне дослідження й осмислення процесу становлення в якості однієї з пріоритетних наукових проблем широкого кола питань, пов’язаних із політичною історією ВКЛ, аналіз ідейно-теоретичних методів і засобів її вивчення та розв’язання білоруськими, російськими й українськими істориками ХІХ – першої третини ХХ ст., виявлення та узагальнення характерних особливостей даного процесу.

Задля реалізації мети дослідження визначений наступний комплекс дослідницьких завдань:
– з’ясувати стан історіографічної розробки проблеми;
– обґрунтувати методи та основні теоретико-методологічні принципи дослідження;
– сформувати та систематизувати максимально репрезентативну джерельну базу праці;
– проаналізувати існуючі в історичній науці зазначеної доби концепції з комплексу проблем політичної історії ВКЛ та їхню відповідність джерельному підґрунтю;
– дослідити маґістральні напрями еволюції дослідницьких поглядів та визначити чинники, що спричинилися до цього;
– визначити особливості в підходах окремих дослідників та їхніх груп до даної проблематики, а також причини цих розбіжностей, з’ясувати інтелектуальні орієнтири окремих істориків;
– виявити основні етапи у процесі дослідження політичної історії ВКЛ та притаманні їм особливості;
– проаналізувати існуючі досягнення і здобутки та на підставі цього визначити роль і місце даної доби в історіографічному опрацюванні проблематики;
– з’ясувати ступінь використання (як у науковому, так і в ідеологічному аспектах) здійсненого в досліджуваний період доробку наступними поколіннями істориків;
– за допомогою джерельних та історіографічних даних розробити і верифікувати авторську концепцію розвитку досліджень політичної історії ВКЛ у східнослов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст.

Об’єктом дисертаційного дослідження є білоруська, російська та українська історіографії ХІХ – першої третини ХХ ст.

Предметом дослідження є процес генези, становлення і розвитку досліджень у східнослов’янських історіографіях широкого кола проблем політичної історії ВКЛ, в контексті загального історіографічного процесу та ідеологічної й суспільно-політичної ситуації даної доби.
Методологічною основою роботи є принципи історизму та об’єктивності. Для розв’язання поставлених завдань були використані як загальнонаукові (історичний, логічний, аналіз, синтез) та загальноісторичні (проблемний, хронологічний, історико-порівняльний, історико-генетичний), так і власне історіографічні методи (історіографічний аналіз, історіографічний синтез, методи історіографічної періодизації, класифікації, проблемної хронологізації). Даний комплекс принципів і методів дослідження видається достатнім для досягнення мети і завдань дисертаційної роботи.

Хронологічні межі. Нижньою хронологічною межею в царині власне історії слугує час утворення ВКЛ – друга чверть ХІІІ ст.; з певною умовністю за таку можна прийняти 1219 р., тобто укладення угоди групою литовських князів із волинськими Романовичами. Верхньою межею є 1569 р., коли Люблінська унія поклала край реальній самостійності ВКЛ. За нижню межу досліджуваної історіографічної доби обрано злам ХVІІІ – ХІХ ст. Від часу появи “Історії держави Російської” Ніколая Карамзіна східнослов’янське історіописання дає значний матеріал для дослідження обраної проблематики. Природною верхньою межею є початок 1930-х рр., оскільки до цього часу історична наука на теренах СРСР значною мірою зберігала плюралізм ідей, підходів у царині теорії та методології. Пізніше стає очевидним процес формування провідних, а згодом монопольних концепцій під безпосереднім тиском з боку державної влади. Від цього часу майже на чверть століття литуаністичні студії в східнослов’янських історіографіях практично припинилися.

Наукова новизна даної дисертаційної роботи полягає в наступному:
– історія дослідження політичної історії ВКЛ доби його самостійності у східнослов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст. вперше стала предметом спеціальних студій як самостійна і цілісна наукова проблема;
– вперше здійснено комплексне вивчення широкого спектру дослідницьких поглядів і на цій основі проведена історіографічна реконструкція, що дозволяє максимально повно відтворити даний етап досліджень зазначеної проблематики;
– виділені окремі періоди історіографічного процесу досліджуваної доби та з’ясована їхня специфіка;
– підведений підсумок вивчення зазначеного кола проблем, зведено воєдино існуючі досягнення та лакуни в цій царині, а також вказані перспективи розвитку відповідних студій;
– зазначена історіографічна реконструкція створює додаткові можливості для поглибленого вивчення загальних процесів, що відбувалися в білоруській, російській та українській історіографіях відповідної доби;
– за допомогою комплексного використання джерел та існуючих історіографічних напрацювань вдалося додатково арґументувати твердження про суттєвий вплив на становлення й розвиток литуаністичних досліджень в східнослов’янських історіографіях інтелектуальних (насамперед ідеологічних) “викликів” з польського боку;
– певною мірою побічним результатом дослідження стала низка запропонованих уточнень до реконструкції окремих подій та процесів політичної історії ВКЛ другої половини ХІV ст.

Практичне значення. Основні результати дослідження використані в монографії “Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст.” (Д., 2006), в наукових статтях, матеріалах і тезах міжнародних та всеукраїнських наукових конференцій і читань. Вони застосовуються при викладанні курсу “Політична історія України” в Національному гірничому університеті. Отримані результати можуть бути використані при створенні синтетичних праць, підручників, навчальних посібників з історії білоруської, української та російської історичних наук, історіографії історії ВКЛ і суміжних держав, Литви, Білорусі, України, Польщі, Росії, історії середніх віків, викладанні відповідних загальних і спеціальних курсів. Стає можливим переосмислення деяких стереотипів стосовно політичної історії ВКЛ та загальних історіографічних процесів досліджуваної доби.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідалися на ІХ Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи” (Дніпропетровськ, вересень 1999), І Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії” (Луганськ, лютий 2001), Міжнародному круглому столі “Гісторыя вывучэння Вялікага княства Літоўскага ў 1991-2003 гг.” (Ґродно, Республіка Білорусь, травень 2003), Міжнародній науковій конференції “Історична та суспільна думка Російської імперії другої половини ХІХ – початку ХХ століття” (Дніпропетровськ, жовтень 2003), ІІ Міжнародній науково-теоретичній конференції “Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті” (Ніжин, листопад 2004), ІV Реґіональній краєзнавчій науково-практичній конференції “Придніпров’я давнє і сучасне: невідомі та маловідомі сторінки історії і культури” (Дніпропетровськ, березень 2005), наукових читаннях з політичної історії України та Росії, присвячених пам’яті проф. А.М.Черненка (Дніпропетровськ, квітень 2006). Робота обговорена на засіданні кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету.

Публікації. Основні результати дослідження відображені в 1 монографії, 22 статтях у фахових виданнях та інших наукових публікаціях (загальний обсяг – близько 80 др. арк.).
Структура дисертаційної роботи орієнтована на досягнення мети й реалізацію завдань дослідження. Праця складається із вступу, шести розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел і літератури. Критерієм виділення розділів та параграфів є проблемно-хронологічний принцип. Загальний обсяг дисертації становить 616 с., з них основний текст – 410 с., додатки – 17 с., список використаних джерел і літератури – 186 с. (2249 бібліографічних позицій).


ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовуються вибір теми дисертації, її актуальність, сформульовані об’єкт і предмет дослідження, визначені його мета і дослідницькі завдання, хронологічні межі, новизна і практичне значення роботи.

Розділ перший – “Історіографічні, теоретико-методологічні та джерелознавчі проблеми дослідження” – складається з 3 параграфів. У параграфі 1.1 – “Ступінь наукової розробки проблеми” – проаналізовано дотеперішній історіографічний доробок з даної проблеми. Історіографія не тільки політичної історії ВКЛ у цілому, а й окремих її періодів чи проблем довго практично не піддавалася спеціальному вивченню. Починаючи від 1880-х рр. (праці М.Дашкевича, А.Барбашева), з’явилися короткі огляди, які стосувалися, однак, литуаністики в цілому; про політичну історію ішлося лише побіжно. До того ж ці нариси важко назвати дійсно історіографічними; маємо справу швидше зі звичайною бібліографією. Окрім названих авторів, це стосується С.Платонова, Й.Малиновського, І.Лаппа, В.Пічети, Д.Дорошенка . Чи не найширший огляд знаходимо в праці І.Лаппа, яка побачила світ у 1924 р.; проте вищеназвані особливості притаманні і йому . До подібних спроб вдавалися польські й радянські автори . Короткий огляд і характеристику “дворянсько-буржуазної” історіографії суспільно-політичної історії ВКЛ до 1569 р. містить стаття Є.Карпачова .

Пізніше в працях окремих литуаністів з’являються тематичні історіографічні огляди. Як правило, вони присвячені вивченню доволі вузьких проблем і відігравали явно допоміжну роль, бувши додатком до конкретно-історичних досліджень чи вступом до них. Протягом аналізованої історіографічної доби такі спроби не були численними. Стислий огляд літератури боротьби ВКЛ за галицько-волинську спадщину зробив І. Філевич ; погляди щодо змови 1440 р., внаслідок якої загинув Жиґімантас І, проаналізував Б. Барвінський . До історіографії Люблінської унії (насамперед спектру поглядів щодо її історико-юридичної кваліфікації) неодноразово зверталися І. Лаппо та В. Пічета . Крім того, останній присвятив велику статтю історії вивчення цілої низки проблем: складання території ВКЛ, етноконфесійних взаємин, співвідношення влади великого і обласних князів, еволюції таких інституцій, як сейм і Пани-рада .

Особливо відзначу низку оглядів літератури з численних проблем політичної історії ВКЛ, вміщену М.Грушевським у примітках до ІІІ, ІV та V томів “Історії України-Руси” . (Перша відповідна спроба здійснена ним у “Нарисі історії Київської землі” ). Як і у випадку з викладом історії Литовсько-Руської держави, вчений не обмежився сюжетами, які безпосередньо стосувалися минулого українських земель. Тож, попри природну фраґментарність і лаконічність, яка витікала з самого характеру цих заміток, вони досі лишаються найповнішою зі спроб подібного роду.

Від середини 1910-х рр. окремі огляди східнослов’янської литуаністики зустрічаємо і в працях польських істориків. К. Ходиницький двічі звертався до історіографії національно-релігійних стосунків . Доволі повний аналіз літератури приєднання Литвою Поділля здійснив С.-М. Кучиньський ; С.Краковський обмежився проблемою Синьоводської битви . Певну увагу було приділено й литовсько-московській угоді 1449 р.

За радянської доби справа з дослідженням даної проблематики не покращилася. Окремі зауваги знаходимо в “Нарисах історії історичної науки в СРСР” . Єдиний значний за обсягом історіографічний екскурс (присвячений генезі литовської державності) здійснив В.Пашуто . Короткі огляди літератури гаданого походу Ґедімінаса на Волинь і Київщину та встановлення литовської зверхності над Поділлям зробив Ф.Шабульдо . Деякі зауваги містяться в нарисі історіографії “феодальної” доби історії Білорусі ; характеру приєднання Литвою руських земель торкнулася С.Бєляєва .

Майже аналогічну картину спостерігаємо в українській та білоруській нерадянській літературі. Варто згадати хіба що огляд історіографії “татарської” політики Вітаутаса М. Ждана та окремі думки, висловлені Я. Запрудником при аналізі радянських концепцій історії ВКЛ .

Істотно не поліпшилася справа й останнім часом. У вітчизняній історичній літературі варті згадки історіографічні нариси Ф. Шабульдо і О. Русиної стосовно встановлення зверхності Литви над Південною Руссю. В монографії О. Музичка, присвяченій Ф. Леонтовичу, аналізу литуаністичних студій вченого відведено окремий (найбільший за обсягом) розділ. Літературу деяких проблем політичної історії останньої третини ХV ст. розглянув В.Ульяновський . В дисертаціях О. Шами та Б. Черкаса дано стислі огляди історіографії інкорпорації українських земель Польщею 1569 р. і Люблінської унії та литовсько-кримських взаємин першої половини ХVІ ст. Російська литуаністика в особі М. Крома дала екскурси в історію дослідження литовсько-московських взаємин кінця ХV – першої третини ХVІ ст., становища православного населення в цю добу та характеру повстання Михайла Глинського . Аналогічну спробу щодо громадянської війни 1430-х рр. здійснив Д. Володіхін . Її важко назвати вдалою; суттєві прогалини в джерельній базі зумовили низку сумнівних або відверто хибних тверджень. Доволі поверховим є історіографічний огляд А. Дворніченка, що слугує вступом до перевидання праці М. Любавського. Нарешті, й серед білоруських дослідників, які значно активніше за своїх колеґ досліджують литовсько-руську історію, мало хто звертається до історіографічних студій. Огляд літератури утворення ВКЛ, слідом за Пашутом (але з цілком відмінних позицій), здійснив А. Кравцевич . З’являються нариси, присвячені окремим дослідникам (М.Любавському, М. Довнару-Запольському) .

Здійснений аналіз вповноважує на висновок, що історія становлення та дослідження зазначеної проблематики знаходила досі фраґментарне відображення. Спеціальні історіографічні праці практично відсутні; дослідники, як правило, обмежуються стислими бібліографічними оглядами чи конспективним викладом концепцій опонентів та однодумців у межах наукових дискусій. Нерівномірна увага до окремих проблем обумовила відповідні особливості проблемно-історіографічних досліджень; помітні також несистемність викладу, обмеження колом найвизначніших дослідників.

Таким чином, ніхто досі не здійснив аналізу (підґрунтям якого слугувала б репрезентативна джерельна база) історії вивчення в білоруській, російській та українській історіографіях усього комплексу проблем політичної історії ВКЛ. Між тим відсутність подібної праці істотно ускладнює розвиток литуаністики – зокрема, східнослов’янської – в цілому; в таких умовах значно важче виокремити перспективні напрями досліджень, а також уникнути “дублювань” уже висловлених раніше поглядів. Тож вибір теми даної дисертаційної роботи вважаю цілком виправданим.

У параграфі 1.2 – “Методологічні засади та методи дослідження” – розкрито використання в дослідженні, згідно зі специфікою об’єкту і предмету, методологічних ідей та настанов вітчизняних і зарубіжних дослідників стосовно особливостей становлення білоруської, російської та української національних свідомостей, взаємозв’язку між цими процесами та виокремленням трьох східнослов’янських історіографій, співвідношення між історичною та суспільно-політичною думками в Білорусі, Росії та Україні.

Насамперед постає проблема національної ідентифікації того чи іншого історика. Багатьох репрезентантів східнослов’янської литуаністики ХІХ – початку ХХ ст. важко однозначно віднести до тієї чи іншої національної історіографії. Етнічна приналежність, мова, місце народження чи проживання далеко не завжди відіграють вирішальну роль. Не випадково з цього приводу зустрічаємо взаємовиключні твердження. Так, Т. Нарбута В. Пічета, Д.Дорошенко та ін. зараховували до польських істориків , В. Пашуто – до литовських; відніс його, І. Даниловича та Ю. Ярошевича до числа своїх співвітчизників один із фундаторів білоруської історіографії М. Довнар-Запольський. М.Коялович обмежився твердженням, згідно з яким ці вільнюські історики не вважали себе поляками .

Сам Коялович був білорусом за походженням (і, називаючи себе “литовцем” , не мав на увазі етнічну приналежність). Однак зараховувати його до білоруської історіографії, гадаю, є цілком помилковим; дивно, коли це робить такий кваліфікований дослідник, як Д. Карєв . Це ж стосується і його аналогічного твердження щодо І. Лаппа . Останній визначав співвітчизників як “білоруську гілку руського народу” , відроджуючи в первісному вигляді тези Кояловича. На подібності їхніх концепцій наголошували й польські автори . Тож, вважаю, є всі підстави віднести обох до російської історіографічної традиції. У випадку з Лаппом так чинила й чинить низка білоруських істориків.

Непорозумінням є іменування “польським” істориком І. Шараневича чи “білоруськими” – М. Любавського і Я.Якубовського. Поширену оцінку Д. Бантиша-Каменського як “українського” історика спростовує В. Кравченко. Навряд чи можна обґрунтувати “українську” приналежність Ф. Леонтовича, С. ершадського, М. Владимирського-Буданова, а тим більше – І. Линниченка . Те ж стосується твердження про Довнара-Запольського як “українсько-білоруського” історика . Важкою є однозначна ідентифікація у випадку М. Дашкевича.

Видається, має рацію А.Кравцевич, стверджуючи, що “за найбільш виразний, хоч і не цілком безперечний, критерій може бути прийнята патріотична позиція того чи іншого дослідника” . Додам також, що необхідно враховувати існування виокремлених П. Магочієм двох типів національної свідомості народів у поліетнічних державних утвореннях: ієрархії численних лояльностей та принципу взаємовиключних свідомостей (в нашому випадку це стосується і дослідницького середовища ХІХ-ХХ ст., і литовсько-руського суспільства долюблінської доби) .

Дійсно, українське та білоруське історіописання протягом значної (в другому випадку – більшої) частини ХІХ ст. існували як складові російської історичної науки, її проблемні галузі; лише поступово відбувається їхнє самовизначення як окремих історіографій, відповідно до кристалізації національної ідентичності. Це супроводжується формуванням власних історіософських засад, ориґінального бачення ключових проблем вітчизняної історії, відмінного від поглядів уже не лише польських, а й російських дослідників. Був наявний і зворотній зв’язок. З одного боку, дослідження історії ВКЛ, зокрема політичної, фіксуючи наявні розбіжності в концепціях, ініціювало процес формування білоруської і (значно меншою мірою) української національних історіографій. З іншого, зага-льні процеси білоруського та українського національного становлення та оформлення відповідних історичних наук закономірним чином підвищували увагу до цих досліджень.

Специфіка дисертаційної праці обумовила застосування відповідного комплексу методологічних принципів дослідження. Серед загальнофілософських має бути найперш названий принцип історизму. Він вимагає критичного використання максимально репрезентативного кола джерел, з урахуванням обставин їхнього створення, розгляду реконструйованих історичних фактів у їхньому взаємному зв’язку і причинно-наслідковій обумовленості, вивчення подій, явищ і процесів у розвитку, зосередження при реконструкції реалій минулого на розумінні досліджуваної епохи та людей в тогочасних культурних категоріях . Принцип об’єктивності передбачає врахування складності й суперечливості цих подій і процесів, уни-каючи упередженого ставлення дослідника до них. Природно, походження, національна та релігійна приналежність, політичні вподобання, особливості освіти, виховання, зрештою, психології накладають неминучий відбиток на творчість кожного історика. Тож абсолютна об’єктивність дослідника неможлива; проте його обов’язком є усвідомлення цього, шляхом відповідних рефлексій, і уникнення на даній підставі проявів тенденційності й заанґажованості. Можна цілком погодитись із зауваженням, згідно з яким “сам історик зі своїми вподобаннями має бути об’єктом власного аналізу. Треба частіше ставити собі питання, як моє становище в часі, просторі, суспільстві впливає на мою дослідницьку стратегію” .


Серед загальнонаукових методів використані насамперед історичний і логічний, а також методи аналізу й синтезу. Пріоритет у дослідженні надається проблемному методу в поєднанні з хронологічним, зокрема, в процесі систематизації матеріалів та результатів дослідження. Знайшли використання також історико-порівняльний та історико-генетичний методи . Застосування першого дозволило, наприклад, співставити специфіку окремих етапів розвитку східнослов’янської литуаністики; другого – виявити внутрішній зв’язок між ними. Що до власне історіографічних методів, то йдеться про історіографічний аналіз та історіографічний синтез. Першим із чинників історіографічного аналізу є аналіз соціокультурних передумов стану і розвитку історичної науки певної доби. Наступний стосується характеру проблематики історичних досліджень, яка певною мірою пов’язана з соціокультурними умовами існування історичної науки. Проблематика ж обумовлює обсяг та рівні джерельної бази дослідження, методику та принципи джерелознавчого аналізу. Найважливішим чинником є характеристика методологічних принципів історичного дослідження. Кінцевою метою історіографічного аналізу є дослідження історичних концепцій та теорій.

Історіографічний синтез передбачає комбінацію трьох методів. Класовий розглядає історіографічний процес як історію боротьби ідей та течій у науці; для культурологічного історіографія виступає як складова історії культури; сцієнтистський спрямований на усвідомлення внутрішньої логіки розвитку науки . Історіографічний аналіз і синтез доповнюються методами історіографічної періодизації, класифікації, проблемної хронологізації. Це дає можливість виокремити основні етапи історіографічного процесу, виявити суттєві зміни, що відбувалися протягом досліджуваної доби, прослідкувати в хронологічній послідовності процес розв’язання низки конкретно-історичних проблем, визначивши внесок у це конкретних дослідників.
Параграф 1.3 – “Джерельна основа дослідження та її специфіка”. Робота над даним дисертаційним дослідженням виявила необхідність залучення вельми широкого кола джерел. Специфіка предмету дослідження, мета та завдання праці визначили структуру джерельної бази. Задля усвідомлення особливостей останньої необхідно виділити два її рівні.

Перший рівень становить комплекс історичних джерел, на підставі яких безпосередньо реконструюються різноманітні аспекти політичної історії ВКЛ. Даний комплекс (природно, з неоднаковою повнотою) використовувався в якості джерельної бази досліджень репрезентантами східнослов’янської литуаністики. Звернення до нього необхідне, з огляду на потребу в кваліфікованій оцінці авторських суджень та концепцій. Йдеться майже виключно про писемні джерела, які традиційно прийнято поділяти на документальні та наративні.

Сукупність праць, у яких з різних теоретико-методологічних та ідейно-політичних позицій висвітлюються проблеми політичної історії ВКЛ, являє другий рівень джерельної бази дисертаційної роботи. Ці власне історіографічні джерела, природно, становлять найчисленнішу групу. Проте специфіка історіографічних джерел починає звертати на себе дослідницьку увагу лише останнім часом. І.Колесник визначає ці джерела як специфічну групу джерел, які містять інформацію про історіографічний процес і водночас є доробком цього процесу. Той самий текст наративного чи документального характеру (синтетичні історичні дослідження, статті, монографії, рецензії, критичні огляди, доповіді, чернетки, нотатки, плани робіт, мемуари, щоденники, автобіографії, приватне та ділове листування, офіційні, діловодчі документи) може бути історичним або історіографічним джерелом. Історіографічним джерелом ці матеріали стають у процесі історіографічного дослідження. Джерельна база останнього має три рівні: 1) конкретний текст історика, 2) “великий текст”, тобто сукупність робіт історика, його творчий доробок, 3) “історико-культурний контекст” – сукупність матеріалів, що характеризують епоху та умови наукової діяльності історика .

Пропонується наступна систематизація історіографічних джерел:
а) спеціальні праці (монографії, нариси, статті, рецензії), присвячені політичній історії ВКЛ у цілому чи окремим її проблемам та комплексам проблем;
б) роботи, що стосуються проблем загальної історії ВКЛ, Корони, руських князівств, Золотої Орди, Ордену, Литви, Білорусі, України, Польщі, Росії, Центрально-Східної та Східної Європи доби ХІІІ – ХVІ ст.;
в) загальні курси з історії перелічених вище держав, країн та реґіонів;
г) учбові курси, підручники та науково-популярні праці відповідної тематики (в якості додаткових джерел).

Окрім робіт білоруських, російських та українських авторів зазначеної доби, були залучені також аналогічні дослідження їхніх попередників (ХVІІІ ст.) та наступників (друга третина ХХ – початок ХХІ ст.), а також репрезентантів несхіднослов’янських історіографій, насамперед польської.

Розділ другий – “Історіографія утворення Великого князівства Литовського та формування його державної території” – містить 9 параграфів. В параграфі 2.1 – “Внутрішні і зовнішні передумови утворення Великого князівства Литовського” – зазначено, що становлення литовської державності спочатку розглядалося переважно крізь призму литовсько-руських взаємин. Часто ідеалізувалися стосунки з Полоцькою землею; гіперболізувалася роль кривицької колонізації Литви (І.Бєляєв, М.Коялович, І.Філевич, згодом – білоруська історіографія 1890-1920-х рр.). Давався взнаки стереотип, згідно з яким за литовцями не визнавалася здатність до державотворення. Багато авторів акцентували увагу на ролі, яку відігравав тиск з боку Ордену. В.Антонович, наголосивши на відсутності в Литві до середини ХІІІ ст. зародків державності, вважав ключовим фактором в утворенні ВКЛ загрозу від рицарів. Концепція В.Антоновича отримала широке визнання, попри критику окремих її елементів М.Дашкевичем, Д.Іловайським, М.Грушевським. Поступово дедалі більшу увагу привертають внутрішні, насамперед соціально-економічні, чинники розвитку литовського суспільства (М.Любавський, В.Пічета, Н.Рожков, П.Клименко).

Параграф 2.2 – “Формування “ядра” литовсько-руської державної території за правління Міндауґаса” – присвячено історіографії утворення й територіальних меж ВКЛ. Поступово відбувалася відмова від інформації литовсько-руських літописів та “Хроніки” Мацея Стрийковського про леґендарних попередників Міндаугаса. Докладному аналізу піддано угоду волинських Романовичів з литовськими князями 1219 р.; взаємини перших із Міндауґасом перебували в центрі уваги й надалі (оцінка мирної угоди 1254 р., часу і причин її розриву). Початковим “ядром” ВКЛ, починаючи від Н.Устрялова, значна частина дослідників визнавала Чорну Русь; поступово починає переважати визнання в цій якості власне Литви (Аукштайтії). Докладно обговорювалася проблема часу підпорядкування ВКЛ Чорної Русі, Полоччини, Вітебщини, Смоленщини, Турово-Пінщини; фраґментарність джерельних свідчень обумовила різноманітність поглядів щодо цих питань.

У параграфі 2.3 – “Литовсько-Руська держава за найближчих наступників Міндаугаса (до кінця ХІІІ ст.)” – констатується явно незадовільний рівень джерельного “забезпечення”, що давало простір для суто спекулятивних висновків. Поширений був погляд, згідно з яким по смерті Міндауґаса спостерігається тривала криза державності; протилежної думки дотримувалися М.Дашкевич і П.Клепатський. Аналогічний поділ спостерігаємо щодо доби правління Трайдяніса: тодішнє послаблення ВКЛ обстоював В.Антонович, заперечували – М.Дашкевич, М.Грушевський, А.Прєсняков. Докладно аналізувалися взаємини Вайшвілкаса з галицько-волинськими князями.

В параграфі 2.4 – “Територіальне зростання Великого князівства Литовського за Витяніса і Ґедімінаса”, – зазначено, що брак джерельних звісток обумовив розмаїття поглядів щодо наявності перерви у володінні ВКЛ Полоцьком і Вітебськом, часу та обставин приєднання Мінської і Турово-Пінської земель, перебування Підляшшя і Київського Полісся під литовською зверхністю. Поширюється гіперкритичне ставлення до історичних джерел, значною мірою спричинене впливом позитивістських настанов.

У параграфі 2.5 – “Боротьба Литви за галицько-волинські землі” – зазначене центральне місце в даному комплексі проблем оцінки вірогідності інформації пізніх литовсько-руських літописів і творів Стрийковського про похід Гедімінаса на Південну Русь і здобуття ним Волині і Києва. Першим поставив її під сумнів Н.Карамзін, вказавши, що Волинню пізніше правив Юрій ІІ, якого він вважав онуком Юрія І; цей погляд лишався панівним до першої половини 1880-х рр. Паралельно існувала традиція, що вела початок від А.-С.Нарушевича і зводилася до ототожнення Юрія з останнім галицько-волинським правителем Болеславом Тройденовичем. Вирішальні арґументи на її користь навели Ї.Ржежабек та О.Бальцер; цей погляд отримав визнання переважної більшості фахівців. Численні здогади висловлювалися щодо того, чиєю дочкою була дружина Любартаса Ґедиміновича і чи мав він володіння на Волині до смерті Болеслава-Юрія ІІ (1340). Критика Н.Карамзіним не похитнула віри в реальність походу Ґедімінаса (за винятком Д.Зубрицького). К.Стадницький обмежив здобутки ВКЛ Берестейщиною й Турово-Пінщиною; подібні погляди висловили М.Смирнов, І.Шараневич. Найзначніший внесок у критичний аналіз цієї леґенди здійснив В.Антонович, вказавши на низку помилок і анахронізмів. Значні розбіжності викликало питання про долю Галичини і Волині після 1340 р. Насамперед виникли сумніви в здобутті Польщею Волині (І.Ходиницький, Д.Зубрицький). З початку ХІХ ст. аналогічна думка висловлюється щодо Галичини; зрештою І.Філевич довів, що в 1340-1349 рр. Волинню й Галичиною володів Любартас. Довго дискутувалося датування перемир’я Ґедиміновичів з Казімєжем ІІІ; в підсумку, загальновизнаним стає 1352 р. Неуспішною виявилася спроба І.Філевича оголосити угоду, укладену Ґедиміновичами з Казімєжем у 1366 р., підробкою. В цілому пік зацікавлення даною проблематикою припадає на 1890-і рр. Звернення до неї часто створювало дражливі ситуації в політико-ідеологічній площині, спричиняючи дискусії між репрезентантами східнослов’янських та польської історіографій.

В параграфі 2.6 – “Проблема часу і обставин приєднання Київської землі до Литовсько-Руської держави” – показано, що початок скепсису щодо уявлення про приєднання Київщини Гедімінасом поклав Карамзін, вказавши на інформацію про місцевого князя Федора, залежного від Орди (1331). З цим пого-дилися Д.Бантиш-Каменський, М.Погодін, Д.Зубрицький; проте в цілому довіра до традиції зберігалася. К.Стадницький припустив, що незабаром по здобутті Київ був втрачений Литвою. В.Антонович звернув увагу на звістки Густинського літопису, пов’язавши приєднання Київщини з перемогою військ князя Альгірдаса над татарами на Синій Воді (1362). Заперечив це М.Дашкевич, доводячи прилучення Києва за часів Ґедімінаса. В підсумку на межі 70-80-х рр. постали два варіанти вирішення питання. Більшість погодилася з основними тезами В.Антоновича; з деякими уточненнями прийняв їх і М. Грушевський. Не бракувало й тих, хто різною мірою визнавав історичне зерно в леґенді про похід Ґедімінаса. Новий поштовх до дискусій дало припущення М.Фасмера і М.Присьолкова (1916), згідно з яким згадка в грецькому збірнику ХІV ст. про Федора, брата Кястутіса, доводить, що Федір київський був братом Ґедімінаса.

В параграфі 2.7 – “Перехід Поділля під литовську зверхність” – продемонстровано, що на відомостях про обставини переходу Поділля під зверхність ВКЛ відбилися його суперечки з Польщею в ХV ст. за права на цю землю. Литовсько-руські літописи пов’язують дану подію з битвою на Синій Воді і діяльністю Коріатовичів. Обстоюють приєднання Поділля Казімєжем польські хроністи (Ян Длуґош, Бернард Ваповський, Марцін Кромер, Марцін Бєльський); “компромісну” позицію зайняв Стрийковський. “Продовжили” литовські погляди переважно репрезентанти східнослов’янських історіографій. Концепція, що пов’язує звільнення Поділля з Синьоводською битвою, віддавна побутувала в літературі. Частина дослідників датувала останню часами Витаутаса; спробували погодити обидві традиції Й.Гаммер-Пурґшталль і Т.Нарбут. “Польський” варіант знайшов окремих захисників у східнослов’янських історіографіях (Ф.Брун, М.Дашкевич, В.Смирнов). Більшість дослідників на чолі з В.Антоновичем продовжувала вважати приєднання Поділля справою Альґірдаса і Коріатовичів (Н.Молчановський відвів центральне місце погодженню останніх з населенням); цей погляд обстоював М.Грушевський. Натомість у польській історіографії від початку ХХ ст. переважає традиційне для неї трактування історії Поділля (аж до заперечення факту Синьоводської битви). Різні погляди висловлено щодо меж здобутків Альґірдаса та історичності його походу до Криму.

В параграфі 2.8 – “Входження чернігово-сіверських земель, Переяславщини та “верхівських” князівств до складу Литовсько-Руської держави” – показано, що до останньої третини ХІХ ст. панував погляд на приєднання Сіверщини як наслідок походу Гедімінаса (винятки – Д.Бантиш-Каменський, М.Погодін). За припущенням В.Антоновича, підтриманим низкою дослідників, по татарському погромі центром землі став Брянськ; заперечив це М.Грушевський. Фраґментарність звісток не дозволяє впевнено судити про час переходу Брянська під владу ВКЛ. М. Костомаров припустив, що одночасно з цим прилучено решту Сіверщини; розвинув цей здогад В. Антонович. Спочатку поширена, ця концепція від 1910-1920-х рр. під впливом критики з боку Р.Зотова, М.Грушевського, А.Прєснякова втрачає прихильників. Загальновизнаним було, що Переяславщину прилучено одночасно з Київщиною. В.Антонович припускав перехід більшості “верхівських” князівств до сфери впливу ВКЛ уже за Альґірдаса; згодом отримує перевагу погляд, згідно з яким боротьба за вплив точилася тут і пізніше.

Параграф 2.9 – “Прилучення Смоленська” – присвячено студіюванню історії його входження до складу ВКЛ. Протягом 60-70 років по смерті Міндаугаса відомості про їхні взаємини відсутні. Вірогідні дані маємо лише від часів Івана Олександровича, нерівноправного союзника Ґедімінаса. Поширеним був погляд, що союз спрямовувався проти Орди (Н.Карамзін, С.Соловйов, М.Костомаров). Отримала визнання наявність у Смоленську пролитовської й промосковської “партій”. Різні здогади висловлено щодо його позиції в стосунках між ВКЛ та Москвою початку 1350-х та більшої частини 1360-х рр. Не було єдності у визначенні ступеню залежності Юрія Святославича від ВКЛ, встановленої в 1386 р. Мали місце спроби виявити зв’язок між соціальною приналежністю й зовнішньополітичними орієнтаціями населення Смоленська; від Н.Карамзіна переважала думка, згідно з якою прибічником Литви було боярство.

Розділ третій – “Історіографія еволюції політичного устрою Литовсько-Руської держави” – складається з 4 параграфів. В параграфі 3.1 – “Великокнязівська влада та “удільна” система (до кінця ХІV ст.). Проблема литовсько-руського “феодалізму” – показано, що проблема взаємин великих і обласних князів була пов’язана з питаннями про характер державності ВКЛ і про його приналежність “руській” історії. Деякі польські вчені твердили про вплив скандинавів на становлення державності в Литві. Це визнали деякі східнослов’янські дослідники; проте панувало уявлення, що удільна система являла собою “істинно слов’янський звичай” (Н.Устрялов, Д.Зубрицький, Д.Іловайський); про її вплив на устрій ВКЛ писали М.Костомаров, І.Шараневич. Помітний пошук (від другої третини ХІХ ст.) частиною східнослов’янських дослідників доказів руського впливу на устрій ВКЛ. Висловлювалося й переконання у відмінності його політичної системи від руської (Н.Полєвой, С.Соловйов). Багато хто твердив про “патримоніальну” владу Ґедиміновичів; заперечив це А.Прєсняков. Поширеним (частково, під впливом польської традиції) було уявлення про сильну владу великих князів. Серед поглядів на статус обласних князів помітні дві тенденції: акцентування уваги на їхній самостійності й “сепаратизмі” і, навпаки, трактування як великокнязівських намісників. З обґрунтуванням другої тези виступили М.Любавський і А.Прохаска; вона отримала широке визнання (за винятком М.Чубатого). Твердження В.Антоновича щодо відсутності великокнязівської влади в 1341-1345 рр., спочатку поширене в літературі, переконливо спростували Ю.Вольф і А.Барбашев. Протилежні погляди висловлювалися щодо статусу Кястутіса за правління Альґірдаса; М.Любавський писав про вільнюсько-тракайський “дуалізм”, що отримало широке визнання. Н.Устрялов, М.Максимейко, А.Прєсняков піддавали сумніву єдність ВКЛ як держави; поширеним був і протилежний погляд. М.Любавський встановив наявність поділу держави на власне ВКЛ і землі-“анекси”. Серед спроб дефініції устрою ВКЛ найпоширенішим було визначення його як “федерації” (вперше запропоноване Ф.Леонтовичем). Існування тут “феодального” ладу обстоювалося від початку ХІХ ст. польськими вченими (слідом за німецькими). Цей погляд, завдяки В.Антоновичу, став поширеним; серед його противників були М.Владимирський-Буданов та Ф.Леонтович.

В параграфі 3.2 – “Боротьба Витаутаса з обласними князями та її результати” – констатується поширеність уявлень про загрозу розпаду ВКЛ наприкінці правління Альґірдаса і на початку – Йогайли. Відмінні погляди висловлено щодо того, чи спричинена боротьба з обласними князями еволюцією ВКЛ, чи унією з Короною. Цим діям Витаутаса давалися різні пояснення: антипатія Кейстутовича до Ольґердовичів (Н.Карамзін, І.Шараневич), “національний” фактор (В.Антонович, Н.Молчановський), “непокора” великому князеві місцевого населення (Ф.Леонтович, М.Любавський, М.Довнар-Запольський). Поступово отримує визнання узгодженість дій Витаутаса з Йоґайлою. Досліджено окремі епізоди цієї боротьби (найдокладніше – з Володимиром Ольґердовичем і Федором Коріатовичем). Більшість дослідників визнавала наявність у Витаутаса свідомого плану змін в устрої ВКЛ. Заперечив це Ф.Леонтович; не визнав він (як і М.Максимейко) і тодішнього краху “удільної” системи; навпаки, наполя-гали на цьому В.Антонович, М.Дашкевич, А.Барбашев, М.Грушевський, М.Чубатий.

В параграфі 3.3 – “Завершення ліквідації “удільної” системи у Великому князівстві Литовському” – зазначено, що з двох князівств, відновлених на початку правління Казімераса, увагу привертали насамперед київські володіння Олельковичів. Що до їх статусу, то рано висловлено погляд на них як на намісників. На їхній самостійності наполягали М.Ясинський, Ф.Леонтович, М.Любавський (згодом останній змінив думку). Переважна більшість дослідників визнала факт ліквідації “уділів” за Казімераса, тобто раніше, ніж у Москві. М.Довнар-Запольський та Й.Малиновський датували її часами Жигімантаса ІІ, Ф.Леонтович – серединою ХVІ ст. Поділилися думки щодо збереження областями єдності після перетворення їх на намісництва. Договірний характер обласних привілеїв визнали М.Довнар-Запольський, М.Максимейко, Й.Малиновський, Р.Лащенко, спростовували – Н.Рожков, Ф.Леонтович.

Параграф 3.4 – “Еволюція відносин між великокнязівською владою, маґнатством і шляхтою в політичній системі Литовсько-Руської держави; Пани-рада і сейм” – присвячено дослідженню становлення і розвитку таких інституцій, як рада і сейм. Зацікавився походженням ради вже М.Дашкевич; більшість вважала її спадкоємицею боярської думи. Пояснення “аристократичного” характеру державності ВКЛ галицько-волинськими впливами, запропоноване М.Костомаровим, підтримали М.Владимирський-Буданов і Й.Малиновський. Загальновизнане зростання значення ради від громадянської війни 1430-х рр. і особливо правління Казімераса. Після привілеїв 1492 і 1506 рр., за В.Антоновичем, С.Бершадським, М.Довнаром-Запольським, П.Клепатським, рада лишалася дорадчою установою; заперечили це Ф.Леонтович, М.Любавський, Й.Малиновський. Постання сеймів М.Максимейко пояснив військовими потребами; на внутрішні, насамперед соціальні фактори вказав М.Любавський, підтриманий більшістю дослідників. Надзвичайним було розмаїття поглядів щодо часу виникне-ння сеймів (від кінця ХІV до першої третини ХVІ ст.). Першочергову роль у поступі названих студій відіграло використання Литовської Метрики.

Розділ четвертий – “Історіографія становища руського населення Великого князівства Литовського та внутрішньополітичної боротьби у ньому” – містить 10 параграфів. В параграфі 4.1 – “Роль руського елементу в утворенні Великого князівства Литовського та на початкових етапах його існування (до кінця ХІІІ ст.)” – зазначено, що про взаємини між “націями” в початкову добу існування ВКЛ обмаль звісток. Новою стала теза В.Антоновича про боротьбу “народних начал” як основний зміст литовсько-руської історії. Дехто прийняв її; М.Дашкевич твердив, що “національний” антагонізм постає лише по Кревській унії. Спроби відшукати “національні” мотиви в змові проти Міндауґаса спостерігаємо вже в А.Петрушевича та І.Шараневича. Отримало поши-рення твердження В.Антоновича про боротьбу “литовського” і “руського” угруповань по загибелі Міндауґаса; піддали це сумніву М.Дашкевич та М.Грушевський. Відсутні розбіжності в оцінках політики Вайшвілкаса; більшість (крім М.Дашкевича і А.Прєснякова) пов’язувала з “литовською партією” Трайдяніса.

В параграфі 4.2 “Литва і Русь за правління Витяніса і Гедімінаса” – показано, що твердження про панування у ВКЛ від цих часів “руської партії”, висунене І.Бєляєвим та К.Бестужевим-Рюміним, стає майже загальновизнаним завдяки обґрунтуванню В.Антоновичем. Від 1890-х рр. в центрі уваги опиняють-ся обставини постання Литовської митрополії, хоча й не досягнено єдності щодо її меж та часу утворення. Одночасно спростовано поширене (за винятком галицько-руських істориків) твердження про пізній час постання і “ефемерність” існування Галицької митрополії.

У параграфі 4.3 – “Місце руського складника в державі за Альгірдаса і Йогайли (до 1385 р.) та внутрішньополітична боротьба цієї доби” – зазначене ототожнення частиною дослідників Литви і Русі за доби Альґірдаса. Поширення (від М.Кояловича та В.Антоновича) здобуває погляд на Альґірдаса і Кястутіса як репрезентантів руського й литовського елементів. Теза про свідоме “збирання” першим Русі (К.Стадницький, С.Смолька) була прийнята в східнослов’янській литуаністиці. Проти перебільшення впливу руської культури і православ’я на литовців висловилися М.Костомаров та С. Соловйов. Тривалі дискусії викликало особисте віровизнання Альґірдаса і Йоґайли. В центрі уваги перебувала й справа єдності Київської митрополії, пов’язана з суперництвом ВКЛ та Москви. Частина істориків вбачала в боротьбі Йоґайли з Кястутісом прояв русько-литовського антагонізму.

Параграф 4.4 – “Вплив Кревської унії на еволюцію литовсько-руських взаємин та внутрішньополітичні процеси в державі” – присвячено оцінкам цієї події. Дослідники так і не змогли задовільно пояснити, яким чином майже “руську” державу спрямовано на інший шлях розвитку. По-різному тлумачилися обіцянки Йоґайли 1385 р.; уявлення про плани перехрещування русинів (Н.Устрялов, М.Костомаров, Д.Зубрицький) з другої половини ХІХ ст. втрачає прихильників. В цілому спостерігаємо схильність до апокаліптичних оцінок хрещення Литви, тверджень про кінець “правильного історичного розвитку” ВКЛ. Етноконфесійними мотивами нерідко тлумачився виступ Андрія Ольґердовича проти Йоґайли (1386); початок цьому поклав Т. Нарбут. (Частина дослідників вказувала на великокнязівські амбіції Андрія). Було доведено, що два привілеї 1387 р., які декларували збільшення прав бояр-католиків, поширювалися лише на власне ВКЛ.

В параграфі 4.5 – “Руська” політика Витаутаса. Наслідки Городельського привілею 1413 р.” – головну увагу приділено оцінкам дискримінаційного щодо “схизматиків” ХІ параграфу привілею 1413 р. Давньою є традиція його трактування як упослідження православних. Проте вже М.Костомаров твердив, що обмеження ніколи вповні не було реалізовано; М.Любавський і Ф.Леонтович довели, що привілей стосувався власне ВКЛ. Значну увагу приділено церковним справам, насамперед конфлікту Витаутаса з Фотієм і обранню київським митрополитом Григорія Цамблака; здобув поширення здогад, що це мало прокласти шлях церковній унії. З 1860-х рр. помітний відхід від певної ідеалізації політики Витаутаса щодо русинів.

Матеріал параграфу 4.6 – “Литовська Русь за часів боротьби Швітрігайли і Жигімантаса І” – ілюструє поступовий відхід східнослов’янської литуаністики від спрощеного тлумачення громадянської війни 1430-х рр. як боротьби “русько-православної” та “литовсько-католицької” партій, очолюваних Швітріґайлою та Жиґімантасом. Що до рушійних сил заколоту проти Швітріґайли (1 вересня 1432), то від Длуґоша бере початок традиція, яка відводила центральне місце діям Польщі. Вона панувала тривалий час, хоча вже на початку ХІХ ст. висловлено відмінний погляд, що головну роль відігравала аристократія ВКЛ (А.Коцебу, Т.Нарбут, Ю.Ярошевич). Від початку ХХ ст. він здобуває перевагу, насамперед серед українських і білоруських вчених. Найпоширеніша точка зору щодо причин перевороту зводилася до протеґування русинів з боку Швітріґайли; поступово відбулося спростування цього стереотипу. Погляд на боротьбу як етнічне протистояння перейшов з литовсько-руських літописів до модерної історіографії. Вже А.Коцебу вказав на спрощеність такої візії подій. В.Антонович першим спробував врахувати етноконфесійний і соціальний фактори, вважаючи “руську” партію аристократичною, а “литовську” – “демократичною”. Заперечили суто “національний” характер війни М.Любавський, М.Грушевський, Б.Барвінський, А.Прєсняков, В.Пічета; М.Довнар-Запольський взагалі відкидав вплив етноконфесійного фактору. Велику увагу приділено привілеям 1432 і 1434 рр., особливо тому, чи скасовувалися ними встановлені в 1413 р. обмеження; зрештою, на це було дано неґативну відповідь. Поділилися думки щодо того, чи був Герасим загальноруським митрополитом. Поступово відходять у минуле уявлення про католицький фанатизм Жиґімантаса І. Рано висловлено думку про те, що мотивом його вбивства стала ворожість з боку аристократії (М.Щербатов, Й.Штріттер, Є.-С.Бандтке). Вказувалося й на невдоволення його поступками Польщі; у 1880-90-х рр. поширилося пояснення змови “національним” фактором (Ю.Шуйський, М.Дашкевич). У підсумку більшість схилилася до пошуку мотивів у стосунках Жиґімантаса з литовсько-руською знаттю.

В параграфі 4.7 – “Руська” політика Казімераса. “Змова князів” 1481 р.” – показане розмаїття думок щодо “партійного” поділу по смерті Жиґімантаса І. Особливу увагу приділено подіям 1440 р. у Смоленську; спостерігаємо і “соціальну”, і “національну” версії, і спроби їхнього комбінування. Теза про литовсько-руську “гармонію” початку правління Казімераса значною мірою ґрунтувалася на наданні Волині Швітріґайлі і Київщини – Олелькові Володимировичу. В.Антонович оголосив останнього “дуайєном” “руської партії”. Він та ще низка істориків твердили про зменшення політичної ролі литовців від середини ХV ст.; хибність цих уявлень довели М.Любавський, А.Прєсняков і М.Грушевський. Тривалий час співіснували версії про прийняття митрополита Ісидора в Києві та про вигнання його киянами; з кінця ХІХ ст. переважає перший погляд. Поступово спростовується уявлення про однозначну підтримку церковної унії урядами ВКЛ і Корони. “Змова князів” 1481 р. трактувалася то як невдоволення аристократії централізацією, то як вияв “національних” чи релігійних взаємин; М.Грушевський та А.Прєсняков наголосили на “гуртковому” її характері. По-різному визначалася й кінцева мета змовників. Уявлення щодо тодішніх утисків православних переважало до межі ХІХ-ХХ ст., попри заперечення репрезентантів польської і литовської історіографій.

Параграф 4.8 – “Повстання Михайла Глинського” – присвячений трактуванням у літературі різних його аспектів. Відмінні здогади висловлено щодо мотивів дій М.Глинського. Не отримав поширення пошук їх у релігійній площині; численніші були спроби виставити рух як “національний”. В.Антонович і М.Грушевський, спробувавши визначитися з його соціальним підґрунтям, дійшли суперечливих висновків. За М.Довнаром-Запольським, Глинський очолював “партію удільних князів”; антицентралістич-ним вважали рух С.Томашівсь-кий і низка радянських дослідників. Н.Устрялов шукав промосковську орієнтацію в діях князя. Рано висловлено й погляд, за яким ідеться про приватну справу Глинського (М.Щербатов, Н.Карамзін); з другої половини ХІХ ст. він стає дедалі популярнішим. Наявні три основні версії мети повстання: сепаратні прагнення щодо Литовської Русі чи її частини; бажання узурпувати верховну владу; нарешті, вже згадане бажання підпорядкування Москві.

В параграфі 4.9 – “Становище руського елементу за правління Жигимантаса ІІ та Жигимантаса-Аугустаса і його формальне зрівняння в правах привілеями 1560-х рр.” – вказано на поширеність погляду, за яким від початку ХVІ ст. “національне” і релігійне питання втратили гостроту. На відміну від М.Дашкевича, більшість дослідників доводила, що переважання литовців у раді обумовлювалося не етноконфесійними, а економічними факторами. В центрі уваги перебував конфлікт навколо призначення Костянтина Острозького воєводою тракайським і першим серед світських членів ради (1522). Версія Альберта Віюка-Кояловича, за якою литовці взагалі не бажали допускати русинів до “сенату”, заперечена Д.Зубрицьким та М.Максимовичем, зберігала визнання до кінця 1890-х рр. Гостро дискутувалося питання, чи діяли тоді обмеження, встановлені в Городлі. Поширеним було пояснення видання привілеїв 1563 і 1568 рр. прагненням “спольщити” русинів і схилити до унії з Короною.

Параграф 4.10 – “Місце Великого князівства Литовського в історії східнослов’янських народів” – присвячено дискусіям щодо концептуальних проблем. В історіографії співіснували антагоністичні традиції щодо характеру підпорядкування ВКЛ руських земель. Перша (від автора “Історії Русів”) полягає в добровільному визнанні зверхності Литви. Її прийняли Н.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, П.Куліш, різко критикував – Д.Зубрицький. Другий погляд знаходимо в російській літературі ХVІІІ ст. (В.Татіщев, М.Щербатов, Й.Штріттер, Єкатерина ІІ): йшлося про “литовське ярмо”, накинене після татарської навали. Розвинув його Н.Карамзін, уподібнивши ВКЛ Орді, яку вважав “меншим злом”; критиці піддав ці твердження Н.Устрялов. Лінію Н.Карамзіна продовжив С.Соловйов, Н.Устрялова – І.Шараневич, М.Владимирський-Буданов, Ф.Леонтович, частково – В.Антонович. Протягом першої третини ХХ ст. переважно визнавався мирний характер процесу. Помітна тенденція до мінімізації значення в державі литовського етнічного елементу. Від середини ХІХ ст. частина дослідників наголошує на ключовій ролі у ВКЛ білорусів. Новаторським було визначення Й.Сенковським ВКЛ як “руської” держави, розвинене Н.Устряловим. Їх підтримали Й.Бодянський, Д.Зубрицький; заперечив рівну важливість історії Західної і Східної Русі С.Соловйов. Термін “Литовсько-Руська держава” стає особливо вживаним від останньої третини ХІХ ст. З початку ж ХХ білоруські дослідники пишуть про “Литовсько-Білоруську державу”. Набагато слабшим було прагнення зробити історію ВКЛ повноцінною часткою вітчизняної в українській історіографії; тут панував погляд на нього як на “чужу” державу (М.Грушевський, Д.Багалій, М.Чубатий та ін.).

Розділ п’ятий – “Історіографія зовнішньополітичної історії Литовсько-Руської держави” – складається з 10 параграфів. Параграф 5.1 – “Взаємини Великого князівства Литовського з великоруськими державними утвореннями” – містить 5 підпараграфів. Підпараграф 5.1.1 присвячено історіографії стосунків із Московською державою. Причиною їхньої боротьби більшість дослідників вважала природне суперництво в “збиранні” земель. Посольство Альгірдаса до Джанібека (1349), починаючи від М.Щербатова, переважно вважалося спрямованим проти Москви; заперечили це Н.Карамзін, М.Грушевський та ін. М.Щербатов, Н.Карамзін, С.Соловйов, М.Костомаров визнавали, що діям ВКЛ у Великоросії заважала боротьба з Орденом. Різні здогади висловлено щодо причин неучасті військ Йоґайли в Куликовській битві 1380 р. Більшість істориків з довірою сприймала звістки про плани Витаутаса напередодні битви на Ворсклі; критично оцінили їх А.Барбашев, В.Смирнов, А.Прєсняков, М.Чубатий. Припустив існування союзу Жиґімантаса І з Василем ІІ С.Соловйов; заперечив це Б.Барвінський. Литовсько-московська угода 1449 р. від початку ХХ ст. дедалі рідше розцінювалася як успіх ВКЛ. Причиною ненадання Казімерасом допомоги Ахматові проти Москви в 1480 р. довго вважався напад Менґлі-Ґерая на Поділля. Ф.Папе вказав на внутрішню боротьбу в Литві; це визнав А.Прєсняков, заперечили – М.Грушевський і Б.Бучинський. Оцінки східної політики Казімераса були переважно невисокі, особливо в українській історіографії. Однією з причин литовсько-московських конфліктів межі ХV-ХVІ ст. більшість російських істориків вважала утиски православних; це спростовували польські і литовські, згодом – низка українських і білоруських вчених. Часто зустрічалися визначення Лівонської війни як “польсько-московської”. Твердячи про “повернення” Москвою земель від ВКЛ, зауважив П.Мілюков, модерна російська історіографія переймала історіософію московських книжників ХV-ХVІ ст. Різкі оцінки московській політиці дали М.Костомаров, В.Пічета; поширення цей погляд здобув серед українських і особливо білоруських дослідників 20-х – першої половини 30-х рр. ХХ ст.
У підпараграфі 5.1.2 зазначено, що взаємини ВКЛ із Тверрю перебували на марґінесі дослідницької уваги, внаслідок телеологічно-провіденціалістського погляду на історичну роль Москви. “Одвічність”, традиційність їхньої дружби зазначав Н.Карамзін; так гадали і В.Борзаковський, І.Бєляєв, А.Прєсняков. На думку останнього, в тверському суспільстві була популярна “мрія про звільнення від татарського ярма” з допомогою ВКЛ. За Н.Савельєвим-Ростиславичем та А.Екземплярським, “тверське питання” прискорило литовсько-московські зіткнення. Недооцінювали самостійність політики Твері С.Соловйов, В.Борзаковський, М.Коялович; проти цього виступили І.Бєляєв та І.Забєлін. Спостерігаємо співпадіння поглядів в оцінці наслідків боротьби 1368-1372 рр. як неуспіху Литви і Твері.

В підпараграфі 5.1.3 проаналізована література взаємин ВКЛ із Рязанню і Нижнім Новгородом. Історія їх вивчення справляє враження уривчастості, фраґментарності. Інформація Никонівського літопису про плани поділу московських володінь між Йоґайлою та Олегом рязанським (1380) здебільшого користу-валася довірою. Чітко висловив сумнів у “зрадництві” Олега Д.Іловайський (розвинувши здогад Н.Арцибашева). За припущенням останнього та К.Бестужева-Рюміна, Олег не бажав посилення ані ВКЛ, ані Москви. Значну увагу приділено угодам Витаутаса з Іваном Федоровичем рязанським та Іваном Володимировичем пронським, одностайно оцінюваним як встановлення залежності останніх.

Підпараграф 5.1.4 містить огляд історіографії взаємин Литви з Новгородом. На думку С.Соловйова, перша певною мірою “успадкувала” їх від Південної Русі. Визнання факту раннього утворення в місцевому суспільстві пролитовської і промосковської “партій” супроводжували спроби визначити їхнє соціальне підґрунтя. Найсуттєвішу увагу приділено низці проблем, пов’язаних з подіями 1470-1471 рр. Від 1860-х рр. починає піддаватися сумніву традиція, згідно з якою Михайло Олелькович прибув до Новгорода як представник Казімераса. До середини ХІХ ст. переважно вважалося, що пролитовську “партію” складали Борецькі та найняті ними низи населення. Відкинув цей погляд С.Соловйов, твердячи, що ВКЛ підтримувала аристократія, а Москву – народні маси. Від останньої третини ХІХ ст. ця думка здобула безумовну перевагу; таким чином, перемагає “народолюбна”, точніше – демагогічна й популістська концепція. Час від часу висловлювався сумнів у ратифікації угоди Новгорода з Казімерасом. Династично-леґітимістська оцінка підпорядкування Москвою Новгорода як повернення “старовини” перейшла від московських книжників до модерної російської історіографії (С.Соловйов); завоюванням вважали це М.Костомаров, А.Прєсняков.

В підпараграфі 5.1.5 розглянуто літературу стосунків ВКЛ із Псковом. На переконання А.Прєснякова, самостійність Пскова зміцніла за правління тут литовського князя Даумантаса. Н.Полєвой, А.Нікітський, Д.Багалій звернули увагу на активізацію литовсько-псковських стосунків за Ґедімінаса і підтримку останнім незалежницьких прагнень Пскова; проте, за оцінкою другого, литовська допомога була незмінно незначною. Загальновизнаним фактом є перехід Пскова від кінця ХІV ст. до московської сфери впливу; Д.Іловайський і М.Любавський пояснили це загрозою з боку ВКЛ, А.Нікітський – розчаруванням відсутністю реальної допомоги від нього.
Параграф 5.2 присвячено історіографії стосунків ВКЛ із “татарським світом”. У підпараграфі 5.2.1 розглянуто взаємини із Золотою Ордою. Леґендарні відомості про перемоги над татарами часів їхньої навали на Русь, прийняті частиною дослідників, згодом визнано невірогідними. Н.Устрялов припустив, що русько-татарський похід 1275 р. мав метою завоювання Литви для Лева як спадкоємця Шварна. Суперечливість свідчень щодо взаємин доби Ґедімінаса і Узбека породило розмаїття поглядів на цю проблему. М.Щербатов тлумачив посольство Карійотаса (1349) як свідчення залежності ВКЛ від Орди. Перехід Південної Русі під зверхність Литви традиційно вважався результатом боротьби з Ордою; однак уже Т.Нарбут гадав, що й під владою ВКЛ ці землі продовжували сплату данини. Про ханську “інвеституру” правителям ВКЛ і Польщі на руські землі писав Д.Зубрицький. В.Антонович інтерпретував орнамент на монетах Володимира Ольґердовича як татарську тамгу; тож звільнення Київщини було “неповним”. За М.Грушевським, залежність відновилася за часів Мамая. В.Пічета та О.Андріяшев наблизилися до висновку про литовсько-татарський “кондомініум” у Південній Русі. Про існування ярлика Токтамиша Витаутасові на ці землі здогадувався Т.Нарбут; взагалі ж факт видання подібних ярликів довго не привертав належної уваги. Застерегли від гіперболізації наслідків поразки на Ворсклі С.Соловйов та А.Прєсняков. Що до перших десятиліть ХV ст., то дослідження цієї доби гальмувалися обмеженістю джерельної бази та слабким розвитком орієнталістики. Частина істориків вірила повідомленням “Похвали Вітовту”, Длуґоша і Стрийковського про настановлення цим вел. князем ханів (А.Барбашев, С.Бершадський, обережніше – М.Грушевський).

В підпараграфі 5.2.2 проаналізовано літературу стосунків Литви з державами-спадкоємцями Золотої Орди та Османською імперією. Різні варіанти пропонувалися стосовно датування поновлення в Криму (з допомогою ВКЛ) влади Хаджі-Ґерая. Теза Длуґоша про “полонофільство” цього хана перейшла до модерної польської історіографії (С.Сестренцевич-Богуш) і справила вплив на східнослов’янських дослідників. Обстоювали автентичність його ярлика на руські землі С.Сестренцевич-Богуш, Т.Нарбут, пізніше – Б.Барвінський; мав сумнів у його існуванні В.Смирнов. Важливу роль визнали за антилитовським союзом Москви з Менґлі-Ґераєм Н.Карамзін, М.Погодін; протилежної гадки був Г.Карпов. Різні точки зору висловлено щодо причин його розпаду на межі ХV-ХVІ ст. Ярлики кримських ханів Литві на Південну Русь довго зазнавали зневажливих оцінок (А.Малиновський, Н.Полєвой, С.Соловйов, Д.Багалій).
В параграфі 5.3 йдеться про взаємини ВКЛ із Пруським та Лівонським орденами, папською курією, Імперією. В дискусії щодо датування хрещення і коронації Міндауґаса Е.Боннелль встановив, що вони відбулися відповідно в 1251 і 1253 рр.; проте більшість східнослов’янських дослідників продовжувала дотримуватися хибних поглядів щодо цього. Протягом всієї досліджуваної доби серед них (на відміну від польських колеґ) переважала довіра до грамот Міндауґаса Ордену. Дискусійною лишалася проблема ототожнення розриву Міндауґаса з Орденом із відступництвом від християнства. Автентичність послань Гедімінаса (заперечувана німецькими істориками і обстоювана – польськими і литовськими) переважно визнавалася в східнослов’янській литуаністиці. Н.Карамзін, М.Смирнов, В.Васильєвський, Є.Чешихін та ін. визнавали його початковий намір прийняти католицтво; заперечили це В.Антонович, Д.Іловайський, М.Владимирський-Буданов, А.Прєсняков. Проти перебільшення наслідків битв на Стреві (1348) та під Рудавою (1370) висловився В.Антонович. Твердження Длуґоша про те, що остаточному розгрому Ордену в 1410 р. завадив Витаутас, перейшло до польської і східнослов’янських історіографій; протилежної гадки були І.Філевич та А.Прєсняков. М.Грушевський і Б.Барвінський, слідом за А.Левицьким, визнали, що після битви під Вількомиром (1 вересня 1435) Жиґімантас І не бажав повного знищення потуги Ордену. В подіях Лівонської війни багато істориків плутали ВКЛ із Польщею.

Параграф 5.4 містить виклад поглядів стосовно взаємин Литви з Молдовою, Угорщиною, Данією, Швецією. Нечасте звернення до цих сюжетів пояснюється спорадичністю контактів ВКЛ із названими державами. І.Шараневич, М.Смирнов, Ю.Сіцинський прийняли здогад К.Стадницького про запрошення Юрія Коріатовича до Молдови місцевими боярами. Б.Барвінський припускав бажання Жиґімантаса І долучити Молдову до антипольської коаліції. Відмову від участі у виправі на Молдову (1497) Александраса Г.Карпов, М.Любавський, Й.Малиновський, слідом за “Хронікою Биховця”, пояснювали спротивом маґнатів; піддав це сумніву М.Грушевський.

У параграфі 5.5 розглянуто літературу контактів ВКЛ із Польщею та Мазовією до початку боротьби за Галичину і Волинь. Практично єдиним сюжетом, до якого зверталися дослідники, було укладення союзу між Ґедімінасом і Владиславом І Локєтком (1325).

Розділ шостий – “Історіографія політичних взаємин Великого князівства Литовського з Польщею в 1385-1569 рр.” – містить 10 параграфів. У параграфі 6.1 – “Кревський договір і розвиток литовсько-польських відносин до 1392 р.” – зазначено, що ініціативу переговорів про шлюб Йоґайли з Ядвіґою і польські джерела (Длуґош, Стрийковський), і литовсько-руські літописи приписують протилежній стороні. Перша версія отримала значне поширення; вагався в даному питанні С.Соловйов. З другої половини 1860-х рр. перевагу здобув другий варіант. М.Дашкевич припустив, що Кревську угоду укладено на час життя Йоґайли. Тлумачення її як персональної унії (Т.Нарбут, Ю.Ярошевич) здобуло популярність серед східнослов’янських істориків. Втім, предметний аналіз змісту угоди та стосунків ВКЛ із Польщею призвів до відмінних висновків. У 1890-х рр. Ф.Конечний і А.Левицький наголосили, що угода передбачала інкорпорацію ВКЛ. Цей погляд домінував у польській і переважав – у східнослов’янських історіографіях. Поширений погляд на Скірґайлу як великого князя, хоч і був спростований А.Барбашевим і Ю.Вольфом, зберігав популярність надалі. Чітко простежується прагнення частини дослідників довести катастрофічність наслідків і (меншою мірою) “випадковий” характер Кревської угоди.

В параграфі 6.2 – “Острівська угода та її вплив на еволюцію литовсько-польських стосунків” – зазначено, що Острівська угода (4 серпня 1392) спочатку оцінювалася більшістю дослідників як надання Витаутасові великокнязівської гідності. Щоправда, Й.Штріттер, Д.Бантиш-Каменський, М.Костомаров схилялися до погляду на нього як на намісника у ВКЛ. У 1894 р. А.Левицький, видавши ориґінал угоди, довів це. Проте традиційне уявлення лишалося поширеним у східнослов’янській литуаністиці, зокрема й серед провідних фахівців. М.Любавський, А.Прєсняков, М.Чубатий вважали, що Острівська угода не суперечила Кревській; протилежної гадки був В.Пічета. Поділилися думки щодо тодішньої державної приналежності Західного Поділля й того, королем чи вел. князем було проголошено Витаутаса на Салінському з’їзді (12 жовтня 1398).

Параграф 6.3 – “Вільнюсько-Радомська унія” – присвячено аналізу цієї угоди в літературі. Констатується, що умови даного акту також зазнали відмінних тлумачень. Спочатку поширеним був погляд на цей договір як на вимушену поступку з боку ВКЛ, спричинену поразкою на Ворсклі 1399 р. Однак із часом перевагу здобуває уявлення про угоду 1401 р. як компроміс між Йоґайлою і Витаутасом. На думку частини дослідників, цим відновлювалося самостійне державне існування ВКЛ.

У параграфі 6.4 – “Городельська унія” – зауважено, що тлумачення цієї угоди залежали від того, чи мався на увазі безпосередній її зміст, чи віддалені наслідки, спричинені наближенням суспільно-політичного ладу ВКЛ до польських зразків. (Д.Зубрицький взагалі ставив під сумнів існування цих домовленостей). Тривалий час переважав погляд на унію як на суттєвий удар по самостійності ВКЛ. З кінця ж ХІХ ст. бере гору перша тенденція і, як результат, оцінка угоди 1413 р. як такої, що закріпила самостійність Литовсько-Руської держави (Н.Молчановський, М.Грушевський, М.Любавський, М.Довнар-Запольський, В.Пічета, А.Прєсняков).

У параграфі 6.5 – “Відносини Витаутаса з Польщею в останні роки правління” – показано, що в літературі часто констатувалася фактична незалежність Витаутаса. Що до коронаційної справи, то серед польських істориків, починаючи від Длуґоша, було поширене її пояснення особистим честолюбством великого князя; до того ж ця ініціатива приписувалася цісареві Зіґмунду. Дану тезу було прийнято й більшістю східнослов’янських істориків кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. Пізніше поширення уявлення про “руськість” ВКЛ призвело до спроб пов’язати дії Витаутаса з прагненням незалежності та заперечення ролі “інтриґ” цісаря і Ордену. Проте значна частина дослідників (І.Шараневич, М.Костомаров, М.Дашкевич, М.Любавський, А.Прєсняков, В.Біднов) визнавала, що метою Витаутаса не був повний розрив із Короною.

В параграфі 6.6 – “Литовсько-польські взаємини 1430-х рр.” – зазначено, що поширену в польській історіографії точку зору, згідно з якою Швітріґайлу призначив великим князем Йоґайла, прийняла й частина східнослов’янських істориків; більшість же робила наголос на обранні Ольґердовича литовсько-руською знаттю. Відмінні тлумачення викликала Ґродненська унія 1432 р. Тривалий час у польській і східнослов’янських історіографіях панував погляд на Жиґімантаса як вірного прибічника Польщі (хоча протилежну думку висловили вже М.Щербатов, Й.Штріттер, згодом – Ю.Шуйський). Спростував це уявлення А.Левицький, довівши факт підготовки Кейстутовичем розриву з Польщею; однак хибні судження з даного питання продовжували побутувати й пізніше.

В параграфі 6.7 – “Еволюція міждержавних відносин у 1440-1501 рр. Мельницька унія” – показано, що частина дослідників ішла за польською версією подій 1440 р., приймаючи тезу про призначення Владиславом ІІІ Казімераса намісником у ВКЛ; загальновизнаний тодішній фактичний розрив унії. Від 1447 ж р., на думку більшості, держави поєднувала персональна унія; попри це, численними є приклади їхнього нерозрізнення. Поступово втратив прихильників погляд на захист маґнатами окремішності ВКЛ (1450-60-і рр.) як прояв активності “руської” партії. Не привернула значної уваги унія 1499 р., на відміну від Мельницької, часто трактованої як реальний початок з’єднання ВКЛ з Польщею.

В параграфі 6.8 – “Унійна справа” за часів Жиґімантаса ІІ і Жиґімантаса-Ауґустаса (до початку 1560-х рр.)” – йдеться про еволюцію оцінок литовсько-польських взаємин доби правління Жиґімантаса ІІ. Приклади нерозрізнення цих держав (наприклад, С.Соловйовим) поступаються місцем чіткішому їх відокремленню (В.Ключевський, М.Довнар-Запольський, В.Біднов). Зазнали перегляду й уявлення щодо однозначно проунійної позиції цього господаря.

Параграф 6.9 – “Литовсько-польська боротьба навколо унійного питання протягом 1560-х рр.” – присвячено поглядам щодо факторів, які уможливили остаточне з’єднання цих держав. Пильну увагу привернула Вітебська конфедерація 1562 р. як прояв прагнення шляхти до тіснішої унії з Короною. Цю зміну в ставленні до унії сучасники пояснювали московською загрозою. Таке уявлення перейшло й до модерної історіографії; М.Любавський, В.Пічета, А.Прєсняков звертали увагу насамперед на внутрішні чинники. Тезу щодо послідовних зусиль Жиґімантаса-Ауґустаса в напрямі унії спростовано на межі ХІХ-ХХ ст. Слідом за польською литуаністикою, здобуває визнання обумовленість спротиву маґнатів унії, зокрема, й мотивами матеріального характеру.

В параграфі 6.10 – “Люблінська унія та її наслідки для Великого князівства Литовського” – насамперед, зазначена оцінка більшістю дослідників прилучення українських земель до Корони як важкої втрати для ВКЛ; деким визнавалася й слабкість зв’язку між ними. Відсутність спротиву з боку місцевої еліти з межі ХІХ-ХХ ст. часто пояснювалася дією геополітичних чинників. Що до причин припинення опору унії, то, поруч із зовнішньою загрозою і впливом господаря, дедалі більша увага приділялася дії соціальних факторів (кроком назад у цьому плані була позиція І.Лаппа). Приклади ідеалізації Люблінської унії змінювалися критичнішими оцінками. Найдавніша традиція оцінки угоди (від польських хроністів ХVІ ст.) зводиться до повного з’єднання двох держав; її прийняли Н.Устрялов і ще низка авторів. Від середини ХІХ ст. велася мова й про збереження Литвою певної окремішності, “федерацію”; дискусія активізувалася від 1890-х рр. Особливо наполягав на збереженні суверенітету ВКЛ І.Лаппо (припускаючись плутанини в термінології); піддали його погляди критиці М.Любавський, М.Грушевський. А.Прєсняков визнав юридичну кваліфікацію угоди заважкою.

У висновках сформульовано основні результати дослідження:

1. Велика роль ВКЛ у минулому Білорусі, України та Росії зумовила значну увагу до його історії. Вже В.Татіщев, М.Щербатов, Н.Карамзін заклали підґрунтя вивчення даного комплексу проблем, хоча він ще не став предметом спеціальних студій. Суттєве піднесення інтересу до неї спостерігаємо після польського повстання 1830-31 рр., коли російський уряд і суспільство відчули потребу в “інкорпорації” минулого “Західної Росії”. Й.Сенковський та Н.Устрялов висунули теорію, за якою ВКЛ являло “руську” державу, а його історія є рівноправною частиною “руської” історії. (Багато тез, які обґрунтовували “руський” характер ВКЛ, запозичено з польської традиції. До того ж, є свідчення, що частина авторів, навіть той же Устрялов, не мала щирого переконання в “руськості” ВКЛ). Ця позиція зустріла спротив інших дослідників на чолі з С.Соловйовим. Уже в 1840-50-х рр., однак, зацікавлення литуаністичними студіями суттєво підупадає. Більшість дослідників даної проблематики походила з теренів колишнього ВКЛ, тобто з українських та білоруських земель. Значну увагу їй приділяли й деякі галицько-руські історики.

2. Повстання 1863 р. сприяло тривалішому сплеску уваги до історії ВКЛ. Отже, однією з головних причин звернення до цього сюжету довго ставали “виклики” з польського боку (не стільки в суто академічній площині, скільки в політико-ідеологічній). Суттєвий вплив на тогочасні дослідження позанаукових чинників обумовив публіцистичний характер праць М.Кояловича, І.Бєляєва та ін. В 1860-х рр. посилюються тенденції, започатковані ще в 1830-х, насамперед Устряловим: ідеалізація литовсько-руських взаємин, гіперболізація русько-православних впливів у ВКЛ до 1385 р. та етноконфесійного антагонізму пізнішої доби, перебільшення промосковських симпатій населення Литовської Русі. Литовсько-руській (як і московській) верхівці приписувалося послідовне прагнення до об’єднання руських земель. Зворотнім боком було применшення ролі литовців у “Західноруській державі”. Якщо до 1860-х рр. часто траплялися запозичення поглядів польських істориків, то тепер помітний цілеспрямований відхід від них. Одночасно відбувається перетворення Київського університету на центр литуаністичних студій у Російській імперії. Епохальною подією стала поява “Нарису історії Великого князівства Литовського до середини ХV ст.” В.Антоновича; велике значення мали критичні замітки на цю працю М.Дашкевича та “обласні” монографії інших учнів українського історика.

3. Названі праці створили підґрунтя для найвищого піднесення східнослов’янської литуаністики (1880-1900-і рр.). Тоді постають ще два її осередки: в Москві та у Львові. З 1890-х рр. поступ у студіюванні литовсько-польських уній в польській історіографії спричинив значний вплив на східнослов’янську литуаністику. В цю добу помітне певне зближення в поглядах східнослов’янських та польських істориків. Це сталося внаслідок як здобутків у конкретно-історичних дослідженнях, так і їхньої поступової деідеологізації, відмови від багатьох стереотипів. Зазначений процес стосувався лише частини фахових праць і майже не заторкнув робіт популярного характеру. Довге протистояння в історіографії двох традицій – щодо добровільного входження руських земель до складу ВКЛ та їхнього завоювання – завершилося перемогою першої.

4. Поступово зростає увага до соціально-економічної історії та історії права ВКЛ (чого майже не спостерігаємо серед польських дослідників). Від початку 1900-х рр. помітне певне зменшення інтересу до власне політичної історії; широко досліджуються політичний лад та державні інституції ВКЛ, роль і позиції різних соціальних груп у політичних подіях. Саме тут найбільш очевидні були лідируючі позиції білоруських, російських та українських дослідників.

5. На межі ХІХ-ХХ ст. знову постає питання про місце ВКЛ у “руській” історії. Накопичення знань і перехід до більш адекватних уявлень про цю державу зробили очевидним той факт, що відмінності між Південно-Західною та Північно-Східною Руссю не можна пояснити лише польськими впливами. Як наслідок, частина російських істориків була готова відмовитися від концепції Сенковського – Устрялова і історичної спадщини ВКЛ; на необхідність цього вказував, зі свого боку, і М.Грушевський.

6. Починаючи від 1910-х рр., спостерігається поступове, однак неухильне зниження інтенсивності литуаністичних студій, внаслідок смерті одних авторів і відходу від проблематики інших. Помітний початок кризи східнослов’янської литуаністики і перехід першості в цій галузі до польської історіографії. Малоплідні були й 20-і та початок 30-х рр. ХХ ст. Далося взнаки нехтування політичною історією в тогочасній радянській історичній науці; для білоруської історіографії, яка приділяла найбільшу увагу історії ВКЛ, проблему становила слабкість кадрового потенціалу. Білоруські дослідники переважно обмежувалися обстоюванням концепції ВКЛ як “Литовсько-Білоруської держави”, подібно до дій їхніх російських попередників у 1830-х та 1860-х рр. При цьому білоруські історики “адаптували” до власних потреб багато тез із арсеналу своїх російських колеґ ХІХ ст. З початку 1930-х рр. помітний відхід історичної науки СРСР від власне марксистської методології, затаврованої в якості “вульґарного соціологізму”; вона виразно поступалася місцем успадкованим від традиційної російської історіографії (і дещо модифікованим) концепціям. Тоді ж відбувається фактичне призупинення литуаністичних студій на радянських теренах.

7. На досліджувану історіографічну добу припадають становлення і найбільші успіхи східнослов’янської литуаністики. Протягом даного етапу відбулися формування репрезентативної джерельної бази досліджень і на цьому ґрунті – реконструкція основного масиву історичних фактів. Динамічність розвитку білоруської, російської та української литуаністики частково пояснюється тривалим протистоянням із польською історіографією. Найбільш вивченими є етноконфесійні взаємини всередині ВКЛ, історія стосунків цієї держави з Москвою та еволюція литовсько-польських унійних зв’язків. Ціла низка проблем вирішена лише гіпотетично або взагалі навряд чи може бути розв’язана. При цьому, однак, основні варіанти вирішення спірних питань запропоновані вже протягом досліджуваного періоду.

8. “Відкриття” історії ВКЛ східнослов’янськими істориками мало несподівані наслідки. Її дослідження дали поштовх емансипації білоруської історіографії від російської і (меншою мірою) завершенню розмежування з останньою української. Становлення цих національних історіографій мало наслідком їхні претензії на історичну спадщину ВКЛ. Поступово в кожній зі східнослов’янських історіографічних традицій виробилося “консолідоване” бачення місця ВКЛ у власній історії. Для білоруських істориків це була “своя” держава, органічна частина минулого власного народу; більшістю ж репрезентантів української історіографії литовська доба трактувалася як період бездержавності. Більші розходження спостерігалися в середовищі російських істориків. Залежно від ступеню впливу традиційного москвоцентризму, частина їх розглядала Московську державу як єдино можливий осередок об’єднання колишніх земель Київської Русі; інші ж визнавали альтернативним центром ВКЛ.

У додатках запропоновано низку уточнень до реконструкції окремих подій та процесів політичної історії ВКЛ другої половини ХІV ст.

Основні положення дослідження викладені в наступних публікаціях:

Монографії:
1. Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст.: Монографія. – Д.: НГУ, 2006. – 659 с. (52 др. арк.)
Статті, опубліковані у фахових виданнях:
2. Сюжети з політичної історії Великого князівства Литовського в “Історії Росії” Г.В.Вернадського // Гуманітарний журнал. – 1999. – №3 (3). Літо. – С.14-22. (0,7 др. арк.)
3. Питання політичної історії Литовсько-Руської держави в науковій спадщині О.Я.Єфименко // Гуманітарний журнал. – 1999. – №4 (4). Осінь. – С.38-48. (0,9 др. арк.)
4. Політична історія Великого князівства Литовського в “Короткому нарисі історії Білорусі” В.Ігнатовського // Вісник ДДУ. Серія: історія та археологія. – Вип.5. – Д.: ДДУ, 2000. – С.58-66. (0,5 др. арк.)
5. Катеринославський період життя В.І.Пічети (1903-1905) та його ранні праці з історії Литовсько-Руської держави // Історія України: маловідомі імена, події, факти (зб.статей). – Вип.11. – К.: Рідний край, 2000. – С.441-457. (1,2 др. арк.)
6. Литовсько-Руська держава в дослідженнях О.Є.Прєснякова: політична історія // Гуманітарний журнал. – 2000. – №1 (5). Зима. – С.9-29. (1,4 др. арк.)
7. Дослідження політичної історії Великого князівства Литовського в науковій спадщині В.Б.Антоновича // Гуманітарний журнал. – 2001. – №1-2 (9-10). Зима-весна. – С.3-30. (2,0 др. арк.)
8. Питання політичної історії Литовсько-Руської держави в працях М.П.Дашкевича // Бористен. – 2001. – №8. – С.5-10. (1,2 др. арк.)
9. Політична історія Великого князівства Литовського доби правління Витаутаса в дослідженнях О.І.Барбашева // Гуманітарний журнал. – 2002. – №1 (13). Зима. – С.16-24. (0,6 др. арк.)
10. Трактування основних проблем політичної історії Литовсько-Руської держави в працях М.Й.Кояловича // Гуманітарний журнал. – 2003. – №1 (17). Зима. – С.100-108. (0,6 др. арк.)
11. Аналіз документальних відомостей про литовсько-московські угоди 70-80-х рр. ХІV ст. // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – №10. Зб. наук. праць пам’яті М.Брайчевського. – Ч.2. – К., 2003. – С.131-142. (0,6 др. арк.)
12. Історіографія боротьби Великого князівства Литовського за галицько-волинські землі (ХІХ – перша третина ХХ ст.) // Гуманітарний журнал. – 2003. – №4 (20). Осінь. – С.14-44. (2,4 др. арк.)
13. Погляди Й.Сенковського на місце Великого князівства Литовського в історії східного слов’янства // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України: Міжпредметний простір історії ідей у вітчизняній науці. – Д.: ДНУ, 2004. – С.58-64. (0,5 др. арк.)
14. Проблема часу і обставин приєднання Київської землі до Литовсько-Руської держави в східно-слов’янських історіографіях // Гуманітарний журнал. – 2004. – №1-2 (21-22). Зима-весна. – С.169-184. (1,7 др. арк.)
15. До питання про генезу одного історіографічного міфу литовсько-руської історії // Література та культура Полісся. – Вип.27. Регіональна історія та культура в українському та східноєвропейському контексті. – Ніжин: НДПУ, 2004. – С.39-45. (0,6 др. арк.)
16. Проблема переходу Поділля під литовську зверхність в східнослов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст. // Бористен. – 2005. – №7. – С.3-7. (1,2 др. арк.)
17. Історія дослідження литовсько-смоленських взаємин ХІІІ – початку ХV ст. у східнослов’янських історіографіях // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.). – Вип.5. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2005. – С.473-492. (0,8 др. арк.)
18. “Руська політика” ВКЛ часів Витяніса і Ґедімінаса у східнослов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст. // Історичний журнал. – 2005. – №5. – С.57-67. (0,9 др. арк.)
19. Острівська угода 1392 р. та її вплив на розвиток литовсько-польських відносин у східнослов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст. // Бористен. – 2005. – №9. – С.12-15. (0,6 др. арк.)
20. Унійне питання за часів Жиґімантаса ІІ і Жиґімантаса-Ауґустаса (до початку 1560-х рр.) у східно-слов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст. // Бористен. – 2005. – №10. – С.10-12. (0,6 др. арк.)
21. Литовсько-московські угоди 70-80-х рр. ХІV ст. (Спірні проблеми історії Східної Європи) // УІЖ. – 2005. – №6. – С.177-190. (1,3 др. арк.)
22. Політична історія Литовсько-Руської держави за найближчих наступників Міндауґаса (до кінця ХІІІ ст.) у східнослов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст. // Бористен. – 2005. – №12. – С.17-19. (0,6 др. арк.)
23. Історія дослідження стосунків Великого князівства Литовського з Псковом (ХІІІ – ХVІ ст.) у східнослов’янських історіографіях // Наукові записки. Зб. праць молодих вчених та аспірантів / Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України. – Т.13. – К., 2006. – С.44-58. (0,5 др. арк.)
Статті, опубліковані в інших наукових виданнях:
24. Литовсько-польські угоди 1385-1401 рр. в оцінці М.Чубатого // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. (Луганськ, 8-9 лютого 2001 р.). – Лу-ганськ: СНУ, 2001. – С.5-7. (0,3 др. арк.)
25. Проблеми політичної історії Великого князівства Литовського у науковій спадщині С.М.Соловйова // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Вип.2. – Д.: Генеза, 2001. – С.156-175. (1,3 др. арк.)
26. Проблема характеру громадянської війни 30-х років ХV ст. у Великому князівстві Литовському в історіографії ХІХ-ХХ ст. // Історичний журнал. – 2004. – №4. – С.51-60. (1,3 др. арк.)
27. Городельська унія 1413 р. та її наслідки в східнослов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст. // Проблеми політичної історії України: Зб. наукових праць. – Д., 2006. – С.43-52. (0,5 др. арк.)

Анотація

Василенко В.О. Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східно-слов’янських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.06 – Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. – Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України. – Київ, 2007.
Дисертація присвячена комплексному аналізу процесу вивчення політичної історії Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в білоруській, російській та українській історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст. На основі використання репрезентативної джерельної бази виявлені маґістральні напрями еволюції дослідницьких поглядів та чинники, що спричинилися до цього; виділені основні етапи історії дослідження даної проблематики й притаманні їм особливості; за допомогою джерельних та історіографічних даних розроблена і верифікована авторська концепція розвитку студіювання політичної історії ВКЛ у східнослов’янських історіографіях досліджуваної доби.

Ключові слова: історія історичної науки, східнослов’янські історіографії, історіографічний процес, історіографічна традиція, політична історія, Велике князівство Литовське, Литовсько-Руська держава.

Summary

Vasylenko V.O. “Political history of the Great Duchy of Lithuania (before 1569) in East Slavonic Historiographies of the 19th – first third of the 20th centuries”. – Manuscript.

The dissertation for winning the academic degree of a doctor of history in the speciality 07.00.06 – Historiography, Source Studies and Special Historic Subjects. – Grushevsky Institute of Ukrainian Archaeography and Source Studies of Natіonal Academy of Sciences of Ukraine. – Kyiv, 2007.
The dissertation is dedicated to the complex analysis of the process of study of political history of the Great Lithuanian Princedom (before 1569) in Belarussian, Russian and Ukrainian Historiographies of the 19th – first third of the 20th centuries. Sufficient rise of interest to the GLP phenomenon is observed after Polish rebel of 1830-1831. At that time Russian government and the society felt the need for “incorporation” of the past of the “Western Russia”. J.Senkovskij and N.Ustrialov proposed a theory under which the GLP was represented as a “Rus’” state, so its history is a part of “Rus’” (i. e. East Slavonic) history. Polish rebel of 1863 having caused severer aggravation of political relations than the previous one, also favored stronger and longer splash of attention to the history of the GLP. The tendencies firstly started by Ustrialov in 1830th yet became stronger in 1860th: artificial ideolizing of Lithuanian vs Rus’ relations, hyperbolizing of Rus’ and Orthodox influence in the GLP (up to non-division of Lithuania and Rus’) before 1385 and later ethnic and confession antagonism, struggle of “national and religious parties”.

At the same time we notice transference of Kyїv University into the center of lithuanistic studies in Russian Empire. “Picture of history of the Great Lithuanian Princedom before the middle of the 15th century” by V.Antonovych without exaggeration became an epochal event. Critical remarks to this work made by M.Dashkevych and the related monographs of other Antonovych’s students were significantly important. The specified works layed a foundation for the highest rise over all the history of lithuanistic science (1880th – 1900th). At that time two more centers appeared in Moscow and a bit later in L’viv. Starting from the beginning of 1900th we notice distinct fall of interest to political history, therewith widely researched are government and institutions of the GLP, role and positions of various social groups in political actions. It is precisely these spheres where leading positions of the following East Slavonic researchers. At the boundary of the 19th – 20th centuries an issue of the place of the GLP in “Rus’” history is arisen again. A part of Russian historians was ready to reject the concept of Senkovskij – Ustrialov and historical heritance of the GLP; Hrushevs’kyj, from his part, also stated the necessity of it.

Starting from 1910th, we notice step by step but steady reduction of intensity of lithuanistic studies. We notice beginning of crisis of East Slavonic lithuanistic sciences, resulted in transfer of the leading place in this field to Polish Historiography. The period of 20th and beginning of 30th of the 20th century turned out to bring few fruits too. In Belarussian Historiography, where the greatest attention was given to history of the GLP, the problem was weakness of staff potential. Starting from the beginning of 1930th we can notice actual interrupt of lithuanistic studies.

Thus, establishment and achievement of the best successes (so far) of East Slavonic lithuanistic science were noticed in the researched historiographic time (the 19th – the first third of the 20th centuries). Within this key stage representative source base of researches was formed, that made possible reconstruction of the main layer of historical facts. The most studied in East Slavonic Historiographies are ethnic and confession relations inside the GLP and also history of relations of this state with Moscow and evolution of Lithuanian vs Polish union relations.

Key words: History of Historical Science, East Slavonic Historiographies, historiographic process, historiographic tradition, political history, Great Lithuanian Princedom, Lithuanian-Rus’ State

Аннотация

Василенко В.А. Политическая история Великого княжества Литовского (до 1569 г.) в восточнославянских историографиях ХІХ – первой трети ХХ вв. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.06 – Историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. – Институт украинской археографии и источниковедения им. М.С.Грушевского НАН Украины. – Киев, 2007.
Диссертация посвящена комплексному анализу процесса изучения политической истории Великого княжества Литовского (до 1569 г.) в белорусской, русской и украинской историографиях ХІХ – первой трети ХХ вв. На основе использования репрезентативной источниковой базы выявлены магистральные направления эволюции исследовательских взглядов и факторы, способствовавшие этому; выделены основные этапы истории исследования данной проблематики и присущие им особенности; с помощью источниковых и историографических данных разработана и верифицирована авторская концепция развития изучения политической истории ВКЛ в восточнославянских историографиях исследуемого периода.
Ключевые слова: история исторической науки, восточнославянские историографии, историографический процесс, историографическая традиция, политическая история, Великое княжество Литовское, Литовско-Русское государство.

ЗНАЙТИ ЧИ СКАЧАТЬ ПОДІБНУ ІНФОРМАЦІЮ, ФОТО:



2 comments:

Анонім сказав...

УНІЯ 1432

Анонім сказав...

Мельницька унія прикольно звучить))

Дописати коментар

 
 
 

Як називають Полісся?

Поліщуки часто кажуть Полісьсе чи Палесьсе, східні слов'яни та казахи звуть Палессе, Полесье. Словаки та норвежці називають Polesie, чехи - Polesí, південні слов'яни - Polissja чи Полесие, Полесия. Литовці іменують Polesė. Німці й шведи звуть Polesien, голандці - Polesië, французи - Polésie. Англійці, італійці, іспанці, фіни - Polesia, рідше Polissia. Норвежці та естонці кажуть Polesje, деякі євреї - פּאָלעסיע, тайці โปเลเซีย, японці ポリーシャ, корейці 폴레시아, ті, кого найбільше звуть 中文, а турки як завжди - Polesiye.

Екскурсійні тури

Праліси Поліського заповідника | Містичне Камінне село | Чернігів незвичайний | Поліська вузькоколійка "Кукушка"

ВАШІ СТАТТІ

Ви живете на Поліссі чи маєте цікаві матеріали з історії поліського краю? ІЦ Полісся шукає регіональних дописувачів: студентів і журналістів, краєзнавців, істориків, усіх, хто бажає опублікувати свої авторські матеріали - новини, розвідки, дослідження. Особливо розшукуються небайдужі автори у містах: Рівне, Чернігів, Малин, Сарни, Ковель, Ніжин. Зголошуйтесь: icpolissya@gmail.com
 
Copyright © 2009-2017 ІЦ Полісся
Zhytomyr, Rivne, Chernihiv, Kyiv, Lutsk | Інформація | Співпраця