Books & information about Polesie (Polesia, Polissia) region of Ukraine and Belarus

Fedir Odrach, "Our Polissya". Друга частина книги поліського письменника з Канади Федора Одрича "Наше Полісся"...


Першу частину читайте тут.

У другій, політичній частині книги автор подає суб'єктивний погляд на обставини входження у 1939 році поліських теренів Пінщини до складу Білоруської радянської соціалістичної республіки. Формулюючи свою думку щодо історичної несправедливості цих подій, письменник при тому наголошує на своїх дружніх почуттях до білоруского народу та його державотворчих зусиль.

БОЛЬШЕВИЦЬКА ДІЙСНІСТЬ

Поліське населення було втомлене шовіністичною польською політикою, тому й прагнуло будь-якої зміни. "Що буде, то буде, але хай вона прийде ця зміна", – нишком говорилося в поліських селах. І вона прийшла швидше, як хто міг собі уявити. Від 17 березня 1939 р. так на Полісся, як і в усю Західну Україну прийшла нова доба враз з першими частинами Червоної армії.

У своїй простодушності полішук не міг передбачити тоді, що з собою несуть нові можновладці, якими дорогами покотиться його життя в комплексі совєтських обставин, і тому поліське село в загальному вітало большевиків хлібом і сіллю. Місцеві комуністи заздалегідь побудували на краю сіл тріумфальні брами з гірляндами зелені й великими транспарантами, де були виписані привітальні рядки. Не обійшлось без привітів, промов, виголошуваних місцевими червоними
ентузіастами. Опановуючи поліську землю, відділи Червоної армії поводилися супроти місцевого населення коректно.

Зрозуміло, мали такий наказ з Кремля. Щоб здобути симпатію у "західних братів", військові авта зупинялися на дорогах і підвозили ідучих людей. По селах роблено забави, де червоноармійці "братались" з селянами. У дні відпочинку можна було побачити вантажні військові машини з сільською молоддю – їхалося на прогулянку. До половини жовтня 1939 р. в поліському селі не вмовкала пісня. Поруч традиційних українських пісень почали вдиратися російські, як, напр., "Катюша", "Єслі завтра вайна", "Три танкіста" та інші.

На фронтових стінах поліських хат, на видних місцях в усіх селах появлялися різні плакати з ілюстраціями, що відображали "визволення". Найбільш характеристичним плакатом-ілюстрацією було зображення червоноармійця в обіймах з вусатим полішуком. Пізніше на цей рахунок витворився дотеп – мовляв, червоноармієць хоче задавити полішука.Але кокетування місцевого громадянства довго не тривало. По війську залляла поліську країну друга армія агітаторів і різних совєтських урядовців. Ця нова людська хвиля, узброєна гострими язиками, проникала навіть до віддалених глухих сіл, щоб проводити агітаційну роботу. Крім шуму й крику про "визволення", про братню руку помочі однокровним "братам", полішук міг уже тепер почути про обов’язок совєтського громадянина перед державою, про нещадну боротьбу проти куркулів-саботажників. Примітивні агітатори вказували населенню, що радісне життя може тільки бути в умовах колгоспного ладу, що кожний селянин, щоб доказати свою прихильність до нових порядків, мусить чесно виконувати здачу контингентів. Тих речників нового, "щаслівого" життя було повно на поліських площах, на поліських майданах і всі вони "общепанятним язиком" викрикували, як там їм усім "весело і зажиточно" живеться. "Что у вас, єрунда, от у нас, панімаєш, всєво в абілії" – хвалилися вони. У них, там, над Волгою, немовби не вода, а молоко, не солом’яні стріхи на хатах у селах, а етерніт і дахівка, не звичайні фіри, а машини; там мед, горілка, сало, яйця, шовк, атлас і багато іншого доброго.

Ця плеяда інтенсивної хвальби почала скорше нудити, як захоплювати полішука. Полішук у своїй скромності не любить хвалитися. Свитка на його плечах, портянки або постоли на ногах – не були це предмети, за які він міг би соромитися. Живучи в недостатку, не признавався, що життя було вбоге, невигідне. Але прибулі люди були абсолютним протиставленням його психічної вдачі. Анемічне, недоживлене, в "хлопячо-бумажному" одязі, в стареньких черевиках з гумовими підошвами, воно співало лебедину пісню про земний "рай", про пишноту і багатство його життя.

Слухаючи і бачачи все це, полішук, зрозуміло, іронічно посміхався до себе і шукав пояснення в поведінці тих же носіїв земного "раю". Слідкуючи за ними, полішук міг ствердити, як вони без черги входили до крамниць і викуповували все, що тільки їм під руки попадало. Для полішука вже не була загадкою, чому ці люди з країни, де "мед, молоко", накидувалися на сало, на ковбасу і на інші смачні речі і все це поїдали з вовчими апетитами.

Поведінка напливовців і сердила, і навіть смішила місцеве населення. Цікаво було почути, як селяни з околицьПінська розповідали про один факт, який мав місце в Пінську. Йшло про те, що один "совєт" купив у пінській крамниці кілограм дріжджів, беручи їх за масло. Коли потім скуштував, мусив ствердити, що в тій Західній Білорусі "очень невкусноє масло".

Оці моменти та чимало інших з перших майже днів почали відштовхувати полішука від східних "однокровних братів". Полішук у глибині своєї душі відчув, що прибулі – цілком чужі для нього люди. Російська мова, яка ще не так давно до певної міри цікавила полішука, тепер стала передвісником лиха. Бо приходили до його села чужі люди і цією мовою закликували його віддавати зернові контингенти, закликували віддавати молоко, м’ясо, картоплю. Навіть видирано з рук жінкам прядиво. Коли ж полішук виявив невдоволення, сипали на його голову закиди, що він куркуль, саботажник, фашист і т. п. В наяві наступу нових порядків поліське село замкнулося в собі, душа полішука стала недоступною, нещирою і міцно стриманою перед напливовцями. Зміну, про яку мріяв полішук, заступило друге прагнення – чергової кращої зміни.

Все, про що говорили до нього офіційні люди, – для полішука було вигадкою. Великі контингенти, примусовий обов’язок праці в лісі, на укріплюваних стратегічних смугах, недостатня заробітна платня – значно понизило все це і так низький життєвий рівень поліського села. Перед війною, коли Полісся навіщував неврожай, полішук запрягав коня в свій маленький драбиняк і їхав на Волинь по хліб. У 1933 році, коли внаслідок посухи Полісся опинилося перед обличчям голоду, поліські селяни валками вирушали аж під Луцьк, Рівне, Дубно і там діставали зернову підтримку.

Тепер Полісся було прилучене до совітської Білорусі і це міцно тривожило й турбувало поліське населення. Хоч за Польщі Полісся було адміністраційно відмежене від Волині, проте ніхто не боронив полішукові іти з прощею до Почаєва або шукати торговельних і інших зв’язків з волинським населенням. Одна мова, тотожні звичаї полішука з Волинню та до того господарча залежність – все це сильно закорінене у свідомості поліського селянина. Тому-то, факт прилучення поліської землі до сов. Білорусі був гіркою несподіванкою для поліського населення. В міру погіршування матеріального життя на Поліссі витворилася думка, що коли б ця країна була приєднана до України, не було б тут стільки злиднів.

Гаряче бажання прилучитися до України охопило все Полісся, а зокрема південні й південно-західні його частини. До обласних центрів у Бересті і Пінську попливли від селян прохання прилучити Полісся до України. Нерідко в цій же справі зверталися поодинокі села до своїх районових управ, але в усіх тих випадках була одна відповідь, що прилучення Полісся до Білорусі відбулося з волі народних депутатів на з’їзді в Білостоці восени 1939 року.

Зваживши те, що скликання цього з’їзду по неповних трьох місяцях після вступлення большевиків, коли ще скрізь панував хаос і дезорієнтація внаслідок раптової зміни, стає ясним, наскільки совєтському центрові залежало використати сприятливий момент. Населення Полісся, як і всієї Західної України, було тоді під тиском доконаних змін і, зрозуміло, не могло воно мати вистарчаючого часу на перегрупування своїх національних сил і виробити собі загальний погляд на справу близького майбутнього їхньої країни. Слід ще до цього додати, що, вибираючи депутатів на з’їзд, населення Полісся аж ніяк не уповноважило їх вирішувати справу кордонів між сусідніми сов. республіками. Взявши все це на увагу, стає зрозумілим, що акт прилучення цієї країни до сов. Білорусі доконано без волі поліського населення. Нічого дивного, що згодом, коли прийшло загальне отверезіння, поліське населення збагнуло мету "визволителів" і почало ще більш інтенсивно домагатися прилучення до України.

Настільки була твердою постанова поліських сіл, що деякі південні райони Полісся, як Камінь-Каширський повіт, краєчок південної Берестейщини, остаточно були таки прилучені до України. Зате решта Полісся, з головними містами Берестям і Пінськом, припали сов. Білорусі. Знаючи зиґзаґи політики східної потуги, було б фікцією думати, що факт приєднання Полісся до сов. Білорусі принесе будь-яку реальну користь для білоруської нації. В Пінську восени 1939 р. були засновані дві десятирічки, і одна з них була російською. Був також заснований білоруський інститут, але білоруських познак можна було хіба там шукати тільки на шильді, бо виклади в інституті лектори переводили виключно російською мовою. Так справа стояла і в інших школах – так семирічках, як навіть і в діточих садках. Було б даремне намагатися почути білоруську мову у великому блоці, колишньому окружному суді в Пінську, на Каралині, де розташувався облісполком (обласний виконавчий комітет).

У поліських сільських школах засіли учителі родом з Тули, Москви, Ленінграда, Рязані й інших російських міст і місцевостей. Хоч на папері, формально називаються поліські школи білоруськими, фактично вони є російськими школами з українською дітворою. На обласній учительській конференції в Пінську, що переводила наради три дні, між 27 грудня й 1 січнем 1940 р., група українських учителів з Пінщини і Дорогичинщини звернулася до присутнього на конференції завідуючого обласного відділу освіти Гончарова, щоб завести по селах українські школи. Пропозицію цю підтримали учителі-поляки, які тут залишилися на учительських посадах ще з-перед війни, але велика більшість напливових учителів зі сходу, при підтримці перевертних пінських міщан, відкинули це домагання.

Як потім я довідався, з половину українських педагогів арештовано й вивезено у відомому всім напрямку. Домагання ці українських учителів – це був вияв волі поліського села. Поліське село не дало себе налякати, воно без упинку продовжувало боротьбу за свою національну справу. Ця стійкість поліського села приневолила берестейський облісполком погодитися на відкриття в області, зокрема в південній Берестейщині і Кобринщині, 1530 українських шкіл. Під час паспортизації населення Берестейщини, Кобринщини і Дорогичинщини полішуки вимогли зафіксувати в паспортах пункт національної приналежності як українець.
Відомо всім на Поліссі, скільки ця мужня постава поліського села коштувала жертв.

ПОЛІССЯ – ЗЕМЛЯ МОЇХ ПРЕДКІВ

Велика байдужість деяких наших діячів до Полісся. На еміграції чимало є наших політичних і наукових сил, що роблять велику "політику" чи пишуть глибокі наукові розвідки. Їх цікавить все: Ряшівщина, Пряшівчина, Підляшшя, Холмщина, Китай, Бірма, але тільки не Полісся. Це, мовляв, політична справа. Такий політик вам просто й скаже: "Шлях на Київ не веде через Пінськ". Попробуйте доказати, що той шлях не веде на Київ теж і через Пряшів чи Ряшів! Нещодавно у вужчому колі дискутантів, у Літературно-мистецькому клубі в Торонто, один суспільний діяч і журналіст назвав мене просто "шовіністом".

Пане, – казав цей суспільний діяч і журналіст, – Полісся – це білоруська земля. Про це навіть горобці цвірінькають на дахах. Ваші публікації про Полісся приносять тільки шкоду українській справі". Іншим разом, у цьому ж таки клубі, один білорус назвав мене "ренегатом". Я особисто вважаю наших західнопівнічних сусідів за приятелів, і цей "ляпсус" у мій бік приймаю просто за жарт. Публікуючи свої статті чи репортажі про Полісся, я тільки, як автохтон Полісся, передаю читачеві все те, серед чого я виховувався і зріс. Це, на мою думку, не може ображати білорусів, до речі, найбільш нам дорогих і близьких з-посеред слов’ян. Було б боляче, коли б чесні наші сусіди чи навіть і наші деякі суспільні діячі заборонили мені боронити моєї рідної хати. Назвати ж це "шовінізмом", як це мало місце в клубі, було б недоречним.

Щодо претензій на Полісся наших приятелів білорусів, то я хотів би по-дружньому їм дещо відповісти. Ренегатом може бути тільки той, хто зрікається приналежності до свого народу. Зрікаючись свого народу, ренегат мусить зректися і своєї рідної мови, і всього того, що є притаманне й рідне його народові. Коротко кажучи, коли б я був білорус, я мусив би знати білоруську мову. А я не те що не зрікся, але й намагався ще в Вільні [Вільнюс] навчитися білоруської мови від моїх приятелів-білорусів. На жаль, я цієї мови таки не навчився, бо білоруська фонетика в багатьох випадках незвичайно трудна для українця. Так звані "акання" – питоменності білоруської мови – цілком несприємливі для українця. Закінчення в дієсловах на коротке "у" для українця дуже трудне. Наводячи це, я хочу підкреслити, що так "акання", як і коротке "у" чуже є і для полішука.

Ви його заріжте, щоб він вам сказав "дзяучина", чи "хадзіу", чи "сякєра". В кожному поліському селі, від Берестя по Лунинець, від Логишина по Камінь-Каширський, ви почуєте тільки і тільки: дівчина, ходив, сокира і т.д. Сорок кілометрів на південний схід від Пінська є село Колодне. Десь у 1905 році переселилися туди компактною масою білоруси з Новгородщини. Це маленький острівець білорусів серед моря автохтонного українського поліського населення. Дооколичні села їх називають просто "колоденцями" – людьми, що прийшли з чужої країни. Як хлопці побачать гарну русокосу дівчину, вони відразу ж підкреслять: "Білявенька, як колоденка". До речі, я ще мушу сказати, що антропологічно полішуки наближені до галичан своїм темним волоссям та середнім зростом. Колоденці різняться від місцевого населення народною ношею (вони не знають вишивки), обрядовими піснями, традиційними святкуваннями Великодня, Івана Купали і т. ін. свят; вони не носять свиток такого крою, як місцеві полішуки (крій свитки полішука нагадує козацького жупана), білоруси, чи пак "колоденці", не підперезуються червоними поясами чи крайками (червоний в’язаний з вовни пояс чи ткана з вовни крайка відомі в Україні від непам’ятних часів. Ще перед самою Другою світовою війною полішуки підперезувалися і крайкою, і вовняним поясом); народні білоруські танці цілком невідомі на Поліссі. Танець "лявоніха", що популярний на Білорусі приблизно в такій мірі, як гопак на Україні, – полішук не має про нього найменшої уяви. Другий білоруський танок – "мяцєліца", якого колоденці люблять на вечорницях танцювати, місцеве населення помилково утотожнило з прикрою травою "мітлицею", що заглушує на низовинних полях жито. Слово "мяцєліца" цілком невідоме Поліссю. (В Україні співають: "Ой на горі метелиця...") Білоруси, як відомо, мають свій фольклор, свої пісні, але полішук нічого про них не знає. Натомість виспівує він кожного весняного вечора на вулиці (білоруси нерадо співають весною надворі) про козаченьків, про Дунай не в меншій мірі, як українці з центральних земель України. Музичний інструмент – цимбали, дуже популярний серед білорусів, – цілком невідомий на Поліссі. Полішуки здебільша грають на скрипці. Жартівливі пісні полішук співає на весіллі з не меншим темпераментом, як волиняк чи наддніпрянець. Пісня "Ой за гайом, гайом, гайом зелененьким..." співається на Поліссі при першій нагоді: на весіллі, на хрестинах, у празники тощо. "У Києві на риночку...", "Три кулики чайку любили, по коліна юбку пошили..." – оці старовинні українські пісні є рідні й дорогі полішукові. Навіть і кухня колоденців різниться від місцевої, української кухні. Білоруси, напр., здебільшого споживають ячмінну кашу, в той час коли полішуки дають першість пшоняній каші. У полішука "почесне" місце займає борщ: борщ подається першим на стіл, у той час коли в колоденців більш прийнято споживати ячмінний суп з картоплею. Про вареники чи інші загальноукраїнські страви не приходиться й говорити – вони сливе рясніше появляються на поліському столі, як у інших місцевостях України.

Наводячи ці факти, хочу підкреслити, що про українськість Полісся можуть свідчити і такі факти: Центральне Полісся не видало ні одного визначного білоруса – ні письменника, ні науковця, ні етнографа. Натомість ми, українці, маємо чим похвалитися. Болота й ліси Полісся оспівав відомий наш поет Фальківський, що родився на селі поблизу Кобриня. Правда, білоруси можуть сказати, що вони мають твір "В глуши Палєсся" Якуба Колоса, який, як відомо, родився на етнографічних білоруських землях і не був автохтоном Полісся. Для порівняння можу додати, що й польська письменниця Ванда Васілєвська також чимало опублікувала репортажів про Полісся, друга польська письменниця, Родзевічувна, писала цілі твори про Полісся, але хто ж наважиться зарахувати їх до полішучок? Проте справа мається інакше, коли автохтон Полісся, що вийшов з гущі місцевого населення, стає відомим поетом, що мовою своїх батьків оспівує рідну землю. Фактом незаперечної ваги є й те, що той поет, Фальківський, був свідомим українцем, якого за український націоналізм большевики знищили в Києві. Цього ніхто не може злегковажити!

Був теж ще один полішук, Ольхівський, етнограф і археолог, який немало прислужився для рідного Полісся. На еміграції, в США, працює в рамцях НТШ д-р І. Сидорук – визначний філолог. Він теж уродженець Центрального Полісся. Можна було б наводити ще більше імен, але, гадаю, вистарчить і цього, щоб кинути світло на Полісся, яке було й буде українським, незалежно від того, чи це подобається кому, чи ні. На тлі вищесказаного як же недоречними стають закиди в мій бік, що я "шовініст" і "ренегат"!

Пишучи про це, я свідомий, що наші політики візьмуть до уваги цей мій "вопіющий голос на пустині", а наші науковці повинні поцікавитися Поліссям. Мета, що виправдовує всі засоби, навіть утратою Полісся, не може мати місця у нашому думанні. Ще до 30-тих років по селах і містах Центрального Полісся було багато українських "Просвіт": Пінськ, Іванів, Дорогичин, Кобринь, Берестейщина тощо.

Потім польська влада все це зліквідувала. Найменший прояв українства був жорстоко нищений поляками. Чому? Бо полішук мав і має українську душу. Бо все, що українське, лягає полішукові на серце: рідне і власне завжди промовить до свідомості. Тому-то поляки боялися українського національного пробудження на Поліссі. Ви могли б перед війною агітувати на Поліссі про Білорусь, могли б вихвалювати білогвардійщину (в цьому поляки навіть помогли б!), але вистарчило б вам тільки сказати щось про Україну, тоді вам неодмінно дорога до Картуз-Берези!
Коли я в 1942 р. прибув до Пінська, я більше там українського побачив, як міг навіть перед тим сподіватися.
Українська стихія заговорила сама про себе. У Пінську відразу ж після втечі большевиків у 1941 р. повстала "Просвіта", на колишній Київській вулиці, за совєтів – Совітській, відкрито українську книгарню, 1942 р. появився український часопис "Пінська газета".

Там же, у Пінську, 9 лютого 1942 року покійний митрополит Полікарп у сослуженні з пінським архиєпископом Олександром висвятили УАПЦ ієрархію. Це все факти, і коли б хтось хотів заперечити їх, то можна було б йому побажати, щоб він заперечив і мандрівку нашої землі довкола сонця, а саме сонце, щоб утотожнив з чорною плямою на небі.

Наші помилки

Коли б отак проаналізувати "політичну діяльність" наших мешканевих референтів чи навіть і голів таборових управ у Німеччині в 1945–48 рр., то ми дійшли б до висновку, що то якраз їм треба завдячувати, чому більшість полішуків опинилося поза українським суспільством. Мій земляк, ще "царського хову" селянин, обрав собі місце на перебування в білоруському таборі Віндішберґердорф, недалеко міста Кам (Баварія). Коли я його відвідав, він з місця заявив:
– Я хотів записатися до табору в Реґенсбурзі, та мені в управі сказали, щоб я зголосився до білорусів, бо я білорус. Я й зголосився до білорусів і вони мене не кривдять.
Була ще там і інша родина з Пінщини. Молода полішучка визначалася тим, що часто карала своїх дітей за те, що вони, прийшовши зі школи, говорили до неї по-білоруському.
– Навчилися онде "дзєкати", що хоч вуха затикай, – скаржилася вона. – Говорили б по нашому.
Що ж я міг сказати цій молодиці? Карати, здається, треба було б і її, і її чоловіка. Бо діти тут не винні. Мимо таких, сказати б, від’ємних для нас явищ, це ще невелике зло. Українець, хай і несвідомий, ще не буде погано почуватися між білорусами. У білоруському таборі ніхто не зазіхав на його національну душу; ніхто його хитрощами та підступом не перетягав на свій бік.

Зате інакше стояла справа в московських та польських таборах. Туди якраз найбільше потрапило полішуків. Наша незацікавленість ними, іноді негативне ставлення масово штовхнули їх у обійми "старшого брата". Там їх прийнято з відкритими раменами; там їм не сказано, що вони білоруси чи українці. Для них приділено велику увагу, їми навіть російські харитативні установи опікувалися.

Чимало полішуків за їхніми заходами виїхало навіть до США та Канади. За океаном зайнялися ними російські чорносотенні організації. Вони, полішуки, фігурують за океаном як "істінно русскіє люді". Ледве чи ми вже здолаємо притягти їх до матірного українського пня. Наше вузьке думання і політична охлялість та хронічна в нас байдужість до свого ж рідного дали можливість скріпити ряди наших противників. Стає просто моторошно, коли й тепер є ще між нами люди, та ще й такі, що зараховують себе до інтелігентів, які не мають навіть елементарної обізнаності з Поліссям. Вони знають імена всіх англійських королів, вони встигли вже запізнатися з минулим Америки, з усіма її президентами, починаючи від Вашинґтона і кінчаючи на Айзенгаверові. А от Полісся – для них екзотика! Вони тільки дещо чули про Полісся, що там, мовляв, болота, що там ковтуни і в’юни, і люди, що мають ніби бути "білорусами". А того тільки й треба і для червоних, і для білих росіян.

Прилучуючи Центральне Полісся до БССР, большевики ніколи не мали на увазі перетворити поліщука на білоруса. По всіх установах, ще в 1940 р., по всіх так званих білоруських школах – так у Пінську, як і в околиці Пінська, всевладно панувала російська мова. Большевикам це відносно дається легко, бо для полішука в рівній мірі є чужою мовою і російська, і білоруська. Як нема рідної, української мови, хай буде та чи та – російська чи білоруська.

На лихо й горе, доля призначила мою вужчу батьківщину, Полісся, бути забутою і осамітненою. Чи забуде й на майбутнє вільна Україна цей кутик рідної землі? Хочеться вірити, що ні і ще раз ні! А от наша політична еміграція, як не знала, так сливе й не хоче знати Полісся. Для неї і залишиться Полісся тільки екзотичним краєм.

Тема: історія входження північно-західного Полісся до складу Білорусі

ЗНАЙТИ ЧИ СКАЧАТЬ ПОДІБНУ ІНФОРМАЦІЮ, ФОТО:



0 comments:

Дописати коментар

 
 
 

Як називають Полісся?

Поліщуки часто кажуть Полісьсе чи Палесьсе, східні слов'яни та казахи звуть Палессе, Полесье. Словаки та норвежці називають Polesie, чехи - Polesí, південні слов'яни - Polissja чи Полесие, Полесия. Литовці іменують Polesė. Німці й шведи звуть Polesien, голандці - Polesië, французи - Polésie. Англійці, італійці, іспанці, фіни - Polesia, рідше Polissia. Норвежці та естонці кажуть Polesje, деякі євреї - פּאָלעסיע, тайці โปเลเซีย, японці ポリーシャ, корейці 폴레시아, ті, кого найбільше звуть 中文, а турки як завжди - Polesiye.

Екскурсійні тури

Праліси Поліського заповідника | Містичне Камінне село | Чернігів незвичайний | Поліська вузькоколійка "Кукушка"

ВАШІ СТАТТІ

Ви живете на Поліссі чи маєте цікаві матеріали з історії поліського краю? ІЦ Полісся шукає регіональних дописувачів: студентів і журналістів, краєзнавців, істориків, усіх, хто бажає опублікувати свої авторські матеріали - новини, розвідки, дослідження. Особливо розшукуються небайдужі автори у містах: Рівне, Чернігів, Малин, Сарни, Ковель, Ніжин. Зголошуйтесь: icpolissya@gmail.com
 
Copyright © 2009-2014 ІЦ Полісся
Zhytomyr, Rivne, Chernihiv, Kyiv, Lutsk | Інформація | Співпраця