Українські народні прикмети погоди: осінь, зима, весна, літо...

Поліські народні прикмети про погоду та весільна гостина

Наукова праця: своєрідність народних агрометеорологічних знань на Поліссі (Олександр Васянович, м. Київ)

Останнім часом науковці все частіше звертаються до багатовікового досвіду народів в області життєзабезпечувальної діяльності. У практиці сучасної медицини широке використання знайшли традиційні методи лікування та діагностики хвороб. Увагу до усталених способів прогнозування природних явищ проявляють сейсмологи та метеорологи. Особливої уваги заслуговує той факт, що звернення сучасних дослідників, які працюють в області природознавства, до вивчення етнокультури, сприяє осмисленню і залученню в сучасну практику народного емпіричного досвіду...

Ці факти визначають необхідність уважно ставитись до вивчення народної культури, зокрема, традиційного досвіду в області життєзабезпечувальної діяльності, виявити особливості цього етнографічного матеріалу. Нагромаджений у процесі багатовікової господарчої діяльності в умовах тісного, органічного зв’язку з природою, цей етнографічний матеріал є синкретичним; він відображає специфіку бачення світу у традиційному, доіндустріальному суспільстві і вимагає комплексного міждисциплінарного підходу до його вивчення.

Найбільш послідовно це можна розглянути на прикладі вивчення народної метеорології – народних знань в області передбачення погоди. Звернімося до досвіду поліщуків у цій царині...

Відомі прикмети – “Як холодний май, то буде каша й коровай”; “Як зима без снігу – то не буде хліба”1 – однозначно зв’язують майбутній урожай з особливістю погодних умов, добре ілюструють і основну мету спостережень селянина за погодою – забезпечити успіх господарчої діяльності, а також специфічну особливість цих спостережень: часто передбачається не сам характер очікуваної погоди, а те, як вона вплине на ті чи інші сторони життя, перш за все – на господарство. Так, для селянина на Прилуччині західний вітер в день Явдохи (1.ІІІ; тут і надалі всі дати наведені за старим стилем) віщував гарну весну, а східний – погані і весну, і літо: “Коли на Явдохи вітер із запада на восток, вези солому на мосток, а коли із востока на запад, то бери солому на захват” 2.

Значною подією на Поліссі був перший грім, який супроводжувався різноманітними ритуальними діями. Вони сприяли, за народною уявою, благополуччю людей протягом наступного господарчого року. Серед таких ритуалів найбільш розповсюджені: притулитися спиною до дерева, перекотитися по землі, умитися чи облитися водою тощо 3. Перший грім пов’язували також і з прогнозуванням урожаю протягом наступного року. Так у селах Новоград-Волинського повіту на Волині вважали, що як вперше загримить, коли земля ще вкрита снігом, то це прикмета неврожайного літа 4.

Орієнтація на спостереження за погодними явищами, які впливають на господарство і життєдіяльність в цілому, визначила специфіку всього масиву метеорологічних передбачень поліщуків як в області прогнозів довгострокових (на період від кількох днів до кількох сезонів), так і короткотермінових (на найближчий час). Така орієнтація, приурочена до природно-кліматичних умов певного регіону, дає можливість порівняти народні метеорологічні передбачення з сучасними технічними метеорологічними прогнозами.
Короткотермінові передбачення погоди у поліщуків стосувались, в основному, прогнозування опадів, зміни температури, напряму вітру тощо. В залежності від сезону характер спостережень за погодними явищами варіюється. Взимку основну увагу звертали на можливість відлиги, снігопаду, метелиці, влітку ж остерігалися грози, граду, засухи.
Аналізуючи короткотермінові метеорологічні передбачення українців Полісся, звернемося до прикмет, які прогнозують літні опади. Дощ, як одне з найбільш яскравих погодних явищ, надзвичайно активно впливав на різноманітні сторони життя селянина, і спробам передбачення його наближення надавалося великого значення. Адже від гарних дощів одразу після засівання, в період проростання та росту хлібів, аж до часу їх цвітіння і дозрівання залежало дуже багато. Недаремно ж українські селяни на Слобожанщині відмічали: “Де не посій, як дощі будуть, то урожай буде, а як дощу не буде, то як не оброби, а нічого не вродить” 5.
Як свідчать прикмети, увага зверталася на різноманітні явища: на стан атмосфери, гігроскопічність предметів, зміни в житті флори та фауни, самопочуття людини. Дощ очікували у випадку, коли: сонце сходить дуже червоно; сонце заходить за хмару; сонце парить і тиша в повітрі; молодик спустив роги; місяць чи сонце “огородиться” (гало); як топиться в печі, дим з труби стелиться по землі; ліс без вітру шумить; вранці немає роси; хмари йдуть низько; хмари йдуть у різні боки; шибки вікон пітніють; сіль мокріє; ворони каркають; бусли клекочуть; жабки зелененькі квакають; земляні черви виповзають на поверхню; ластівки низько літають; гуси купаються; кури злітають із сідала і тріпають хвостами; кури скубуться; кури довго увечері ходять по двору; кішки та собаки їдять траву; коні хропуть та пирхають; корова закидає хвоста на спину і так ходить; корови “догори нюхають”; корови ідуть з пасовиська і в роті несуть пашу; бджоли летять з поля при ясній погоді, а не в поле; руки ломить, вуха сверблять або вдень спати хочеться 6. Цей перелік можна було б продовжити, але й зазначених прикладів цілком достатньо для порівняння та аналізу.
Сучасне метеорологічне прогнозування, яке побудоване на інструментальних спостереженнях, позитивно оцінює деякі народні метеор;ол;ог;;ічні прикмети.
Оптичні ефекти своєрідно виявляють певні атмосферні зміни. В залежності від наявності в атмосфері вологи, кристаликів льоду, пилу, промені світла від сонця, місяця, зірок по-різному переломлюються, проходячи через повітряну оболонку планети. Наприклад, гало утворюється на небі, коли сонце або місяць закривають напівпрозорі перисто-шаруваті або перисто-купчасті хмари, які складаються з найдрібніших кристаликів льоду. Завдяки переломленню і відбиванню світла в кристаликах і утворюється гало. Після цього зазвичай відбувається ущільнення хмар, знижується їх висота, що призводить до опадів 7.
До числа головних ознак, які свідчать про наближення циклону, що несе опади, метеорологи відносять зниження атмосферного тиску і підвищення вологості повітря. На підвищення вологості реагують гігроскопічні предмети: сіль, тютюн, вовна, крила комах тощо. З обтяженими вологою крилами комахи опускаються нижче до землі. Саме тому ластівки напередодні дощу низько літають над землею, полюючи за комахами 8.

Ознаки опадів досить різноманітні. Натуралісти та метеорологи сьогодні позитивно оцінюють можливість передбачити зміни погоди, спостерігаючи за поведінкою мурах, бджіл, павуків, жаб, риб, птахів та звірів. Людина також може відчувати коливання атмосферного тиску перед зміною погоди, що призводить до різноманітних відчуттів: сонливості, головного болю, болю в суглобах, кістках, м’язах 9.
Співставлення короткотермінових народних метеорологічних прикмет з даними сучасної метеорології виявляє і специфічні особливості народної метеорології; наприклад, відсутність точного кількісного опису того чи іншого явища (нечітко виражений ступінь вологості солі, тютюну, колір неба, форма хмар та ін.). Такі особливості, як і недостатність окремих поодиноких спостережень (одна лише волога сіль не може слугувати гарантією того, що скоро піде дощ), об’єктивно обумовлюють необхідність використання якомога більшої кількості неінструментальних спостережень для передбачення погоди.

Довгострокові передбачення погоди у поліщуків також ґрунтувалися на спостереженнях за окремими метеорологічними явищами, за життям природи. В основі його лежав сонячний цикл. З року в рік великих морозів очікували від Різдва (25.ХІІ) до Водохреща (6.І), появу першої роси пов’язували з днем Юрія (23. ІV), а на Іллю (1.VІІІ) були великі зливи з грозами тощо.

Намагаючись передбачити примхи мінливої погоди, спостерігали за погодою окремих днів. Наприклад, погоду на літо прогнозували за погодою на Юрія (23. 0ІV): як на Юрія дощ буде іти цілий день, то буде дощове літо, як погода суха, то буде суша 10. Погоду на зиму визначали, спостерігаючи за вітром на Покрову (1.Х): звідки на Покрову вітер віє, то така відповідно і зима буде. Коли з півдня – тепла, коли з півночі – холодна 11. Весну прогнозували за погодою на Стрітення (2.ІІ) та Явдохи (1. ІІІ): як на Стрітення тепло – то мокра весна буде, а як мороз – то суха; як на Явдохи вода зо стріхи потече, то буде гарна весна 12.

Багато передбачень безпосередньо не були пов’язані з календарними датами. Так, після теплої зими очікували прохолодного літа: “Зимою не змерз – літом не нагрієшся” 13. Звірі та птахи своєю поведінкою також допомагали поліщукам дізнатися про погоду на тривалий час: коли закує зозуля перший раз, як ще немає листу на дереві – буде мокре дощове літо; миші в’ють кубла вгорі копиць – осінь буде мокра, коли в’ють кубла внизу копиць або в землі – буде суха весна. Коли жолудів на дубах багато, то взимку будуть великі морози 14.
Велика кількість народних прикмет вказує на зв’язок морозів, снігу та інею з майбутнім врожаєм. До них належать метеорологічні прикмети і ворожіння про погоду, врожай, господарські умови навесні та влітку за кількістю снігу, інею у певні дні та періоди зимового циклу свят – у грудні, напередодні та після Різдвяних святок. У селі Ласки Народицького району на Житомирщині говорили: “Коли зимою мало снігу, то літом буде мало дощу” 15. В Олевську ж зазначали: “Як на кутю, на первий день іней є, то буде зрожай на перве – на житечко, а єслі на Нови год інєй, то на мєлоч зрожай, на городіну, на овес, на ячмінь” 16. Значення снігу для землеробства потрійне:
  1. він, покриваючи землю, охороняє посіви від вимерзання;
  2. сприяє збагаченню ґрунту поживними речовинами, які потрапляють в землю при таненні снігу навесні;
  3. сніг збагачує ґрунти необхідною вологою 17.
Прикмети ілюструють, наскільки пильно спостерігали поліщуки за всіма об’єктами та явищами. Так, слідкуючи за птахами, відмічали: коли ластівки літають літом удень низько над землею, то на другий день буде дощ; коли гуси в снігу купаються, буде відлига; кричить чорний ворон (крук) – на дощ; курчата ховаються під квочку – буде сира і холодна погода, а як на ніч вилазять на квочку – буде тепло; коли півень заспіває на порозі, буде переміна погоди 18. Кожна з цих прикмет може слугувати основою для прогнозування. Але якщо висота польоту над землею ластівок, купання гусей та поведінка курчат досить об’єктивно відображають стан навколишнього середовища: вологість і температуру повітря, напрям вітру, то місце співу півня, колір пір’я крука та уявлення про те, що він може “накаркати дощ”, не є індикаторами погодних змін.

Складне поєднання раціонального та ірраціонального – характерна особливість більшості прикмет, які ґрунтуються на спостереженнях за рослинами, тваринами, відчуттями людини. Особливо, коли такі прикмети переносяться в інші природно-кліматичні умови, без належного критичного аналізу, вони перетворюються з раціональних в ірраціональні;;;;.
Досить складно переплелося раціональне та ірраціональне в прикметах, пов’язаних з календарем. Присвячення дат церковного календаря святим і мученикам персоніфікувало практично кожен день року і сприяло використанню їх для визначення часу настання тих чи інших природних явищ, зокрема для передбачення погоди та визначення термінів господарських робіт.
Позитивний емпіричний досвід спостережень за природою, що лежить в основі землеробського календаря поліщуків, виявляється при перевірці прикмет. Багаторічні дані підтверджують прогностичне значення морозу в день Сорока Святих (9.ІІІ): як на сорок мучеників ясно, тепло, відлига, то після цього ще буде сорок морозів 19; прикмети “першого дня”: яка Покрова, така й зима 20.

Початок травня – важлива пора у народному сільськогосподарському календарі українського поліщука. Тут дійсно кожен день рік годує, тому й багата ця пора на прикмети, які пов’язані з прогнозуванням майбутнього врожаю: як на Юрія (23.IV) жито в колосі, то на Петра (29.VI) буде в копах 21. Дуже важливими в цю пору є дощі та роси: як піде дощ на Юрія, то буде і в дурня; на Юрія, як є роса, то будуть проса 22.
Тісно пов’язані з кількістю снігу взимку кількість опадів весною та влітку, а відповідно і погодні умови, сприятливі для вирощування врожаю. Вогкий і дощовий рік є для жителів Полісся урожайним роком, то ж і не дивно, що вони прогнозують урожай зернових та грибів за кількістю зірок. Практично по всьому регіону побутує прикмета: коли на Багату кутю зоряно, то буде гарний урожай 23. У с. Мелені на Коростенщині інформатори уточнюють, що зорі на кожну Кутю віщують відповідні врожаї грибів наступного року, тобто таким чином можна передбачити опади в певні періоди року: “Як на Першу кутю багато зорок, то будуть рости микольніє грібі (кінець травня – початок червня), як на багату Кутю багато зорок, то вродить багато грібов лєтом, а як на Голодну багато зорок, то будуть позніє грібі” 24.

Проте поліщуки не завжди прагнули дізнатися про погоду лише за допомогою спостережень за явищами природи. Інколи вони вдавалися до ворожіння. Наприклад, мешканці Городниці Новоград-Волинського повіту ворожили про майбутню погоду на Щедрий вечір (31.ХІІ) та день Сорока мучеників (9.ІІІ) “Мокре чи сухе літо, взнають таким чином: беруть 12 цибулин, вичавлюють їх таким робом, щоб всередині було вільне місце, куди насипають солі і кладуть на вікно. На другий день лічать місяці і беруть цибулю по черзі, і дивляться: якщо сіль в тій чи іншій цибулині буде мокра, то погода в місяці, з яким попала цибулина буде мокра; на Сорок Святих виносять яйце на двір і кладуть на частокіл. Коли воно розмерзнеться за ніч, то ще буде весною сорок морозів” 25.

Порівняння даних з народної метеорології в українців-поліщуків та в інших народів світу, виявляє наявність спільних рис. У традиційній культурі матеріал емпіричних спостережень зафіксований у формі поєднання раціонального та ірраціонального. Ця особливість визначає доцільність комплексного міждисциплінарного підходу до вивчення традиційної народної культури, зокрема, народного досвіду життєзабезпечувальної діяльності.
В цілому підтверджується можливість використання цих спостережень для визначення строків проведення польових робіт і різноманітних агротехнічних заходів. У зв’язку з цим доцільно більш уважно розглядати традиційні спостереження і прикмети, які відносяться до сільськогосподарського виробництва та агрометеорології, зокрема з точки зору її науково-практичного значення. Використання позитивного досвіду традиційної агрометеорології після відповідної перевірки спеціалістами, як нам здається, може бути корисним у сільськогосподарській практиці. Yfhjlys ghbrvtnb.

  1. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 15–3, од. зб. 215, арк. 41; Ф. 1, оп. 7, од. зб. 716, арк. 72.
  2. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 1 дод., од. зб. 633, арк. 134.
  3. Толстые Н. И. и С. М. Заметки по славянскому язычеству. 3. Первый гром в Полесье. 4. Защита от грома в Полесье // Обряд и обрядовый фольклор. – М.: Наука, 1982. – С. 50–53.
  4. Абрамов И. Приметы, поверья и заговоры жителей Новоград-Волынского и Заславского уездов // Живая старина. – 1913. – Вып. ІІІ–ІV. – С. 379.
  5. Ермолов А. С. Народные приметы на урожай. – Спб., 1912. – С. 126.
  6. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 15–3, од. зб. 214, арк. 45, 46, 47, 54; Ф. 15–3, од. зб. 206, арк. 69, 75; Ф. 15–3, од. зб. 252, арк. 19; Ф. 1–5, од. зб. 481, арк. 1, 2, 6, 97, 130; Кравченко В. Звичаї у с. Забрідді та по деяких інших недалеких від цього села місцевостях Житомирського повіту на Волині. – Житомир: Робітник, 1920. – С. 4.
  7. Волеваха М. М. Атмосферні явища і прикмети погоди. – К., 1958. – С. 11.
  8. Литинецкий И. Барометры природы. – М.: Детская литература, 1982. – С. 45.
  9. Заянчковский И. Ф. Живые барометры. – М.: Лесная промышленность, 1987. – С. 19.
  10. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 1 дод., од. зб. 313, арк. 12.
  11. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 1–5, од. зб. 402, арк. 117.
  12. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 15–3, од. зб. 214, арк. 10–11.
  13. Польовий матеріал села Мелені Коростенського району Житомирської області.
  14. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 1–7, од. зб. 725, арк. 8; Ф. 1–5, од. зб. 481, арк. 2, 6.
  15. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 1 дод – 4, од. зб. 481, арк. 59.
  16. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 1–5, од. зб. 403 (1), арк. 50.
  17. Ермолов А. Народная сельскохозяйственная мудрость в пословицах, поговорках и приметах. – Т. II. Всенародная агрономия. – Спб., 1905. – С. 348.
  18. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 1–5, од. зб. 481, арк. 13, 67, 133; Ф. 1 дод. – 4, од. зб. 481, арк. 55, 56.
  19. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 1–5, од. зб. 402, арк. 40.
  20. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 1 дод., од. зб. 571, арк. 195.
  21. Польовий матеріал села Мелені Коростенського району Житомирської області.
  22. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 1 дод., од. зб. 310, арк. 139; Ф. 1–5, од. зб. 403 (1), арк. 63.
  23. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 1 дод., од. зб. 536/І, арк. 101.
  24. Польовий матеріал села Мелені Коростенського району Житомирської області.
  25. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 15–3, од. зб. 145-в., арк. 86–87.
Твір на тему: українські традиційні народні прикмети пог;оди на; Поліссі, прикмети природи, дощу, весни, тварин та інші погодні та природні прикмети північної України.
Збірник наукових праць, випуск №4 за 2004 р. Автор: Олександр Васянович, м. Київ
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Рильського НАН України.

---
Читайте також:
Поліська передвесільна гостина
Автор:
Людмила Войтюк, Київ

Весілля в житті людини є значною подією, яка об’єднує велику кількість застіль. Весільні застілля відрізнялись одне від одного за роллю в обряді, за місцем і часом проведення, за складом і кількістю учасників, їх функціями, за порядком розміщення за столом. Як правило, столами закінчували певний відповідальний етап весільного циклу. Від етапу, а також від того, в чиєму домі – молодого чи молодої – відбувалося застілля, залежало їхнє смислове навантаження.

Спробуємо розглянути всі передвесільні етапи поліської гостини, визначити їх місце в передвесільному циклі, порівняти і виявити характерні регіональні особливості застілля, склад трапези, кількість присутніх на кожному з етапів.
Найпершим етапом весілля було сватання, під час якого обмінювалися хлібом та домовлялися про одруження. Найчастіше ходили сватати суботнього вечора і не в піст.
У селі Біловіж Рокитнівського району Рівненської області перший прихід сватів називався “походки”. Дівчині належало вранці віднести залишений сватами хліб. Інколи, повертаючи парубкові хліб, вона казала: “Не так легко мій батько мене вигодував, щоб ти так скоро мене висватав”. Віднесений уранці хліб свати ввечері приносили знову. Вважалося пристойним повертати хліб до трьох разів. У більшості випадків за третім разом хліб дівчина не повертала, що означало згоду. Останній раз свати йшли вже в першій половині дня з парубком, його батьком і матір’ю та кількома їхніми найближчими родичами [1, 28]. Принесення сватами хліба протягом кількох днів було поширене і в місті Мрин [2, 97]. У селі Волинка на Чернігівщині свататися приходили в неділю, а з вівторка й аж до суботи ходили і все обговорювали, думали. У понеділок не ходили, бо цей день вважався важким [11, 149].

Уся церемонія сватання розпочиналася з принесеного сватами хліба, який вони клали на стіл увійшовши до хати, крім хліба свати обов’язково брали з собою сіль та горілку. Що стосується хліба, то він був присутній і на інших весільних етапах. З ним приходили також і на допитки (вигляди, попити), оглядини, заручини і на саме весілля. Обов’язковим було замотування хліба в хустину чи рушник, “голим” хліб ніколи не носили.
На Чернігівщині в селі Кіїнка хліб, з яким приходили свати, називали “пирогом”. Він мав форму пирога, посередині поділеного канавкою – ніби складений з двох довгастих половинок [3, 31].
У деяких селах Полісся прийнято було приносити паляницю, позичену у сусідів, або таку, на якій обов’язково мав бути “зліпок”, тобто залишок від з’єднання з іншою хлібиною чи сліди від вугілля або попелу [9, 70]. Зліпок із іншою хлібиною символізував єднання. Відповідно, вірили в те, що він має принести удачу під час сватання, і таким чином поєднає рід молодого та молодої. Загалом ці звичаї пов’язувалися з побажанням вдалого сватання і водночас у такий спосіб ушановувалося родинне вогнище.
Успішне сватання закінчувалося пригощанням сватів та близьких родичів молодої, до них належали хресні батьки, дядьки, тітки. Запрошували також сусідів.
Зазвичай на стіл ставили півкварти горілки. Подавали різні страви – “що в кого є” [4, 68]. У с. Забрідді на Житомирщині, поки молода скликала рідню до себе, дома смажили капусту, печеню, млинці, варили вареники до сметани, “як у кого набіл є” [5, 96]. У с. Бехи на Коростенщині сватів та родичів молодої пригощали печенею, ковбасою з пряженим салом, завиваниками, варениками зі сметаною, “пірожками”, млинцями, холодцем, “зваром”, локшиною, молочною чи пшоняною кашею [6, 24]. У с. Волинка гостина в домі молодої відбувалася через кілька днів після сватання. На столі обов’язково була горілка (гарілка), пеклося м’ясо, варилися драглі. На сватанні спеціально визначеної кількості страв не було, усе залежало від достатку сім’ї. Також була відсутня остання обрядова страва, що мала символізувати закінчення застілля.
На сватанні на почесне місце садили батьків молодого, потім запрошували до столу інших присутніх його родичів, а тоді вже сідала рідня молодої. Прислуговувала мати молодої, сама молода, або хтось із її родичів. У с. Волинка на покуті саджали батька й матір молодого, а потім уже навколо столу сідав увесь рід. Молодого на цьому застіллі не було, він лишався вдома. Його мати клала на стіл свій “баханец”, а мати молодої – свій. Вставали і через стіл кланялись одна одній, примовляючи: “Хай наші будут діти красіви да щасливи, як оце, свашко, наши баханьці повдавались красіви да високи” [11, 149–150]. Побажання дітям бути такими ж гарними як хліб пов’язане з проявом давнього землеробського побуту і побудованого на ньому релігійно-міфічного світогляду. Що ж до обряду обміну хлібами при сватанні, то він символізував обмін дітьми. Кожна зі свах ставала матір’ю не лише своєї дитини, а й її обранця. Обмін хлібами також закріплював родинні зв’язки між батьками молодих [7, 55].

На території всього Полісся хліб, який принесли із собою старости обов’язково краяли на стіл. Такий звичай можна пояснити як єднання двох родів. На Чернігівщині в с. Кіїнка молода розрізала пиріг по канавці лише за тієї умови, якщо давала згоду на одруження [3, 31]. Така ж форма згоди існувала й в інших селах Чернігівщини – Ушня, Пакуль, Козляничі, Тютюнниця [17, № 4, 34; № 1, 46; № 5, 12, № 4, 3]. У селі Пушкар;і на Сумщині т;;а;кож існувала форма згоди, пов’язана з хлібом: якщо дівчина згодна – хліб обмінювали та розрізали, а якщо ні, то він так і залишався на столі, сватів не пригощали і хліб їхній повертали [17, № 5, 11]. На Малинщині (с. Скурати ) були випадки, коли дівчина на знак згоди різала хліб сватів навпіл. Половину вони забирали з собою, половину забирала молода [19, 32]. Отже, існувало три форми згоди на шлюб, пов’язаних із хлібом. Це обмін хлібом між родинами хлопця та дівчини, розрізання дівчиною хліба, принесеного сватами, а також розрізання хліба на дві половини.
На Чернігівщині застілля під час сватання називалося “могорич”, а людину, яка кликала всіх родичів “на хліб, на сіль, на могорич” на прохання батька, називали “звальник” [3, 31]. Назву застілля можна пояснити тим, що між сватами та родиною дівчини укладався певний договір, а “могорич” вважався позитивною ознакою різних торгових угод та договорів. Власне могоричем у даному випадку вважалася горілка, принесена сватами. Після того як могорич було випито, договір вважався непорушним.
На Житомирщині, у селах Бехи та Снитеща, одним з етапів “могоричу” був перепій. Відбувався він на знак згоди дівчини вийти заміж. Батько молодої наливав чарку своєї горілки і пив до “коренного” свата. Пив дві чарки підряд, щоб молодим у парі віку дожити. Сват брав чарку від хатнього свата і також пив дві чарки до свахи, а сваха пила до молодого і називала його зятем. Молодий пив до молодої, а молода – до батька нареченого – свекра. Той у свою чергу пускав чарку в “колею” [6, 24–25]. Слід зазначити, що людина, якій підносили чарку з горілкою, мала її випити, а залишок, якщо лишався, вилити. Усі ці дії символізували не лише об’єднання двох родів, а в даному випадку – й злиття їх з громадою. На території українського Полісся “колією” називалося пиття горілки по черзі з однієї дерев’яної чи скляної чарки. У більшості випадків це було частування всіх присутніх за ходом сонця [17, № 2, 30]. Якщо кожен із гостей випив одну чарку, це була одна “колія”. Зазвичай була парна кількість “колій”, найчастіше – дві. Це пов’язано з тим, що молодим бажали прожити в парі все їхнє спільне подружнє життя.

Першу чарку з кварти, принесеної сватами, наливали дівчині, щоб дізнатися, чи думає вона вийти за парубка. Якщо так – вона пила до молодого дві чарки підряд , якщо ні, то пила до когось іншого одну чарку, або взагалі не пила [6, 26]. У с. Лугинки на Житомирщині на знак згоди дівчина пила горілку до своєї матері, у разі відмови вона не пила і йшла геть з хати. Але і в цьому випадку свати лишалися за столом [11, 129]. Це вже інший варіант згоди дівчини на пропозицію сватів, пов’язаний з уживанням спиртного, принесеного сватами.
У більшості випадків гуляння тривало до ранку, а в багатших людей і декілька днів.
На Чернігівщині (нас. пункт невідомий) у день сватання пили лише першу чарку, вечеряли і розходились. На другий чи на третій день “пили могорич” і в молодого і в молодої. Увечері молодий з ріднею та з музиками приходили до хати молодої, де починалося застілля [8, 34].
У с. Мрин ( Чернігівщина ) у вечір після сватання відбувалися змовини. На них молода запрошувала своїх подруг і взагалі всю молодь, з якою вона проводила час на вечорницях.
На Чернігівщині в с. Гірськ Щорського району разом зі сватанням також відбувались умовини. Молода запрошувала до себе та пригощала весь свій рід. На стіл подавали картоплю з м’ясом чи куркою, капусту, холодне, смажену рибу [17, № 3, 6].
У багатших людей змовини відбувались у визначений день. До молодої приходив молодий зі своїми родичами. Спочатку хрещені батьки молодого займали почесне місце за столом, а потім сідали всі гості, які приїхали з молодим, а родичі молодої пригощали і прислуговували. Увечері всі дорослі йшли в дім молодого, де вже родичі останнього пригощали родичів молодої. Молоді в цей час у домі молодої “здають молодецтво”. Молода мала готувати закуску для запрошеної молоді, а молодий за власні кошти купував горілку [2, 99]. Це була їхня остання вечірка в колі неодруженої молоді, яка символізувала прощання з вільним життям.
На сватанні остаточно не вирішували, коли і як мало відбутися власне весілля. Потрібно було пройти ще ряд передвесільних етапів, на яких обидві сторони полагоджували всякі справи, визначали день весілля.
Таким діловим етапом було пригощання родичів молодої в домі молодого під час оглядин його господарства – “розгляди” (с. Березанка, Ніжинщина) [10, 91], “печоглядини” (с. Снитеща, Народицького стану) [11, 115], “обглядини” (село Шатрище, Сумщина), [17, № 6, 31], “дворогляди” (с. Манухівка, Сумщина ) [17, № 8, 35]. У с. Бехи печоглядинами вважалося відвідування родичами молодої всіх родичів молодого [6, 31]. На розгляди до майбутнього зятя батьки молодої йшли з хлібом. Якщо огляд господарства їх задовольняв, то відбувався обмін хлібом, якщо ні – забирали свій [10, 91]. На Сумщині під час застілля, після огляду господарства нареченого, подавали холодне, смажену картоплю, пироги з кашою, грушами та маком, “лапшу” з цукром чи м’ясом та узвар із сушених яблук і груш [17, № 8, 36]. Загалом на застіллі були такі ж страви, що були й на сватанні, не обходилося також без горілки.

Наступне застілля двох родів відбувалося через декілька тижнів, тоді молодий зі своїми родичами і старостами йшли до молодої за хустками. Після їх роздачі молодий і молода запрошували всіх за стіл і пили “заручини”. Це була прилюдна згода молодого і молодої на одруження, їх обручення [12, 47]. Зазвичай заручини відбувалися за декілька днів до весілля. У місті Остер вони відбувалися в суботу, напередодні весілля. Крім близьких родичів на них була присутня і молодь села.
На Чернігівщині (тепер Сумщина ) в с. Землянці для сватів готували закуску: сало, ковбасу, яєчню, сметану, горілку. Молода не сідала до столу, а подавала вечерю. Вона також частувала дівчат горілкою та хлібом, принесеним молодим. Після вечері замість з’їденого дівчатами хліба вона давала молодому свій хліб, загорнений у гарну хустку – дарунок свекрусі [18, 76]. ]. Подекуди молода на Чернігівщині ще й обдаровувала дівчат заручиновими рушниками [4, 73].
У місті Радомишль молода подавала молодому на тарілці через стіл чарку з горілкою і в ній обручку. Молодий мав випити горілку та надіти обручку собі на палець. Після цього молодих садили на покуті, молода сиділа ліворуч від молодого, а біля неї її дружка. Мати молодої або іноді й сама молода обносила всіх гостей калачами (печиво із сплетеного у вигляді коси тіста), пірниками (плоскі, ромбоподібні коржики розміром 5 на 6 см), яблуками тощо [13, 6].

У місті Остер на Чернігівщині молода подавала молодому келих з вином чи наливкою. Він не пив, а виливши вино під стіл чи на тарілку, забирав обручку, а натомість клав срібні чи мідні гроші. Заповнивши келих вином, молодий подавав його на тарілці молодій, яка також виливала його на тарілку чи під стіл [15, 13–14]. Використання одного й того самого посуду молодим і молодою, а також пиття з нього символізували контакт між двома молодими, тобто їхнє єднання. Загалом уся передвесільна обрядовість символізувала поєднання двох родів та закріплення нових родинних зв’язків.

Як зазначалося, метою заручин було обручення молодих, а також остаточне визначення дня весілля. Крім цього, на заручинах на Житомирському Поліссі батьки домовлялися, коли прийдуть від нареченого “з пирогами”. У с. Снитеща після того, як відбулося застілля, брали хліб, кварту горілки, курку і йшли до попа “годит” – він мав сказати, коли “приходит на шлюб” [4, 73]. Особливістю заручин центральних поліських районів було частування обов’язковою обрядовою стравою – ячмінною кашею, яку наостанок виставляла господиня, примовляючи: “Вибачайте, після каші нема більш паші” [14, 111–112]. Обрядове вживання каші символізувало завершення будь-якої справи, у даному випадку обряду заручин. Крім цього, каша вважалася символом продовження роду. Заручини були першим весільним обрядом, що набував законної чинності: тепер дівчина й парубок вважалися нареченими і не мали права відмовлятись від шлюбу; якщо таке траплялося, то сторона, яка відмовилась, мусила відшкодувати збитки.

Напередодні весілля застілля відбувались як у домі молодого, так і молодої, вони були пов’язані з дівич-вечором та бганням короваю.
Бгання короваю починалося з самого ранку й тривало до вечора. Відбувалося воно в домі як молодого, так і молодої. У той час як дівчата прикрашали вільце в обох молодих, коровайниці займалися виготовленням короваю та іншого весільного печива. Не обходилось і без частування. Коли коровай було вже посаджено в піч, коровайниць запрошували до столу. У с. Короп’є Козелецького району на Чернігівщині накривали стіл скатертиною, не змітаючи його після виготовлення короваю, ставили страви та напої і запрошували до нього коровайниць. До них приєднувалася й молода, а мати припрошувала та пригощала всіх [17, № 1, 14].

Дівич-вечір був символом прощання із самотнім життям і проводився окремо в оселях молодої та молодого. Основними його учасниками була молодь – подружки нареченої та молодий зі своїми друзями, які на самому весіллі були його боярами. Від змовин дівич-вечір відрізнявся тим, що проходив напередодні весілля, й основні обрядові дії були пов’язані з прикрашанням деревця (“гільце”, “вільце”, “єлечко”, “сосна” та ін.), що символізувало молодість як молодого, так і молодої, а також взаємним обдаровуванням молодих. Учасниками цих обрядових дій були неодружені молоді люди. Змовини відбувалися ввечері після сватання, або через кілька днів після нього, на них був присутній рід як молодого, так і молодої. Лише після того як останні їхали до молодого, в домі молодої відбувалося пригощання молоді, що тривало до сходу сонця. На змовинах був відсутній обряд виття “вільця” і обдаровування молодим молодої і навпаки. Змовини були “здачею молодецтва”, що є притаманним певному регіону – Чернігівщині.

На Сумщині вечір прощання з самотнім життям називався “девишник” (с. Нова Слобода) та “вечорини” (с. Камінь, Манухівка). Відбувався він окремо в обох молодих. Крім молоді на ньому були присутні й родичі [17, № 7, 48; № 9, 16]. У деяких населених пунктах Сумщини, таких як с. Мельня Конотопського р-ну, с. Манухівка Путивльського р-ну, “гільця” не було. А в с. Нова Слобода прикрашену гілочку сосни встромляли в сам коровай [17, № 8, 3].
Відсутнім був обряд прикрашання зеленого деревця і в селах Малинського р-ну Житомирської області Недашки, Скурати, Чоповичі та Йосипівка [19].
У с. Мрин дружки спочатку вили вільце в молодої, а потім уже в молодого. Мати молодого або він сам пригощали дружок горілкою, а молоду варенухою [15, 106]. Слід зазначити, що майже на всій території Полісся прикрашене деревце або гілочки встромляли у хліб і ставили на стіл. Після весілля той хліб віддавали худобі [17, № 10, 16]. У с. Барвінки на Малинщині цей хліб розрізали аж на “пирогах”, через тиждень після весілля. Саму вишневу гілочку по шматочку давали всім присутнім [20]. Гільце використовували й у різних ритуальних походах.

У м. Остер суботнього вечора молода разом із дружками йшла до молодого, якщо він жив у тому ж селі, вити “вільце”. Після того, як вільце в домі молодої звите й поставлене на стіл, молода обносить всіх дружок чаркою. Згодом молодий разом із боярами приносить нареченій чоботи, в яких лежать булка та гроші, за це вона обдаровує його насінням, зав’язаним у хусточку [15, 9–13]. У даній місцевості обмін чобіт на насіння неадекватний і є суто символічним. Звичай обміну дарами сягає глибини віків і пов’язаний із законами гостинності. Так, господарі мали обдарувати своїх гостей за принесені ними дари своїми виробами чи продуктами. Звідси українські приказки: “За дарунок – віддарунок”, “Гостинець гостинця просить” [16, 87].
В Овруцькому повіті (с. Снитеща та Корчівки ) принесення молодим чобіт називалося “пироги”. Пироги, загорнуті в хустку, приносила майбутній невістці напередодні вінчання мати молодого разом із батьком, маршалком та молодим, а іноді і з музиками. Одночасно несли також чоботи. Молода повинна була вкласти в ту хустку, в якій принесли пироги, молодому сорочку та штани. Тепер уже дівчата вставали з-за столу і на їх місце запрошували сватів [11, 105, 115].
На Чернігівщині перепивали чоботи та хустку, які дарував молодий. Спочатку молода до молодого і навпаки, а потім дружка до боярина і навпаки. Дівчата після цього йшли з хати вечеряти до комори, роздивляючись подарунки. У хаті в цей час вечеряли родичі [7, 38]. У м. Остер господиня для гостей подавала борщ, смажену з свининою картоплю, капусту, холодець із свинячих ніжок, вареники з кашею та маком, кисіль чи компот із сухих фруктів; на стіл клала багато хліба, нарізаного великими шматками, млинці. Перед вечерею батьки молодої пригощали всіх чаркою вина [15, 19]. Пригощання тривало недовго, адже наступного ранку відбувалося вінчання.

Отже, застілля всіх передвесільних етапів мали на меті єднання двох родів та визнання шлюбу громадою. На кожному з етапів був присутній обмін хлібом як знак згоди між двома родинами та зміцнення їх зв’язків. Це може бути пов’язано й з тим, що хліб вважався ознакою стабільності. Так само й спільна трапеза символізувала звичайний акт заключення між родами певної угоди, союзу, договору. На сватанні – це згода дівчини віддатися за парубка, на розглядах – оглядання господарства молодого, яке влаштовувало родичів молодої.
Щодо самої передвесільної гостини, то на території Полісся вона проходила майже однаково. Відмінними були деякі назви етапів передвесільного циклу та час їх проведення.
Вибудувавши “ієрархію” гостини цього циклу, можна простежити спільність та відмінність того чи іншого його етапу. Сватання, наприклад, відбувалося на всій території Полісся. На Чернігівщині воно обов’язково містило “могорич”, а на Житомирщині “перепій”. Ввечері після сватання або через кілька днів на Чернігівщині відбувалися змовини, які були відсутні на решті території Полісся.

Характерним для всього Полісся був огляд господарства молодого. Відмінними були лише його назви: “розгляди”, “печоглядини”, “обглядини”. Зазначимо, що в деяких місцевостях Житомирщини оглядали також і господарство всіх близьких родичів молодого.
Наступним етапом на всьому Поліссі було обручення молодих – заручини. На Житомирському Поліссі на заручинах батьки молодого домовлялися про те, коли прийдуть до молодої “з пирогами”. Зазвичай це відбувалося напередодні вінчання, того ж дня, що й дівич-вечір. Принесення “пирогів” було відсутнє на Чернігівщині. На Сумщині вечір прощання з молодим самотнім життям називався “девишник” або “вечорини” і крім молоді на ньому були присутні й родичі молодої чи молодого, в деяких селах був відсутній обряд виття гільця. Крім цих відмінностей, дівич-вечір проходив скрізь однаково: дівчата вили “вільце” у молодого та в молодої, після цього молоді обдаровували один одного. Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з самотнім життям. Цього ж дня, паралельно з усіма попередніми дійствами в домі молодого та молодої бгали коровай. Усі пов’язані з цим обрядові дії були направлені на щасливе сімейне життя молодят. Власне, бгання короваю є останнім етапом передвесільного циклу.
Що стосується страв, їх кількості та асортименту, а також тривалості застілля, то це залежало від матеріального достатку сім’ї молодого чи молодої.
  1. Пашкова Г. Т. Етнокультурні зв’язки українців та білорусів Полісся. – К., 1978. – 218 с.
  2. Малинка А. Н. Малорусское весильле // Этнограф. обозрение. – 1897. – Кн. 34. – С. 95–135.
  3. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 1–6, од. зб. 684.
  4. Здоровега Н. І. Нариси народної весільної обрядовості на Україні. – К., 1974. – 159 с.
  5. Етнографічні матеріали зібрані В. Кравченком. – Житомир., 1920. – 160 с.
  6. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 15–3, од. зб. 158.
  7. Артюх Л. Ф. Народне харчування українців та росіян північно-східних районів України. – К., 1982. – 112 с.
  8. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 1–2 дод., од. зб. 249.
  9. Карпова О. В. Український весільний обряд “сватання”: Аналіз структури і картографування // Народна творчість та етнографія. – 1983. – № 4. – С. 69–72.
  10. Малинка А. Н. Малорусское весильле // Этнограф. обозрение. – 1898. – Кн. 37. – С. 84–103.
  11. Кравченко В. Пісні. Хрестини та весілля: Етнограф. матеріали. – Житомир, – Т. 2. – 200 с.
  12. Сумцов Н. Ф. Культурные переживания // Киев. старина. – 1889. – № 10. – С. 18–51.
  13. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 15–2, од. зб. 112.
  14. Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні: Історико-етнограф. дослідження. – К., 1988. – 192 с.
  15. Рукописні фонди ІМФЕ. – Ф. 1-5, од. зб. 392.
  16. Артюх Л. Ф. Українська народна кулінарія: Історико-етнограф. дослідження. – К., 1977. – 154 с.
  17. Рукописні фонди УЕЦ. – Ф. 2, од. зб. 1.
  18. Литвинова-Бартош П. Весільні обряди і звичаї у с. Землянці, в Чернігівщині // Матеріали до українсько-руської етнології. – Л., 1900. – Т. 3.
  19. Експедиційні матеріали: Записано від Надії Іванівни Сушицької, 1929 р. н., с. Скурати Малин. р-ну Житомир. обл.
  20. Записано від Марини Костянтинівни Шпакович, 1925 р. н., с. Барвінки Малин. р-ну Житомир. обл.
Збірник наукових праць, випуск №4 за 2004 р. Автор: Людмила Войтюк, м. Київ Інститут мистецтвознав;;ства, фольклористики та етнології імені Рильського НАН України.

ЗНАЙТИ ЧИ СКАЧАТЬ ПОДІБНУ ІНФОРМАЦІЮ, ФОТО:



0 comments:

Дописати коментар

 
 
 

Як називають Полісся?

Поліщуки часто кажуть Полісьсе чи Палесьсе, східні слов'яни та казахи звуть Палессе, Полесье. Словаки та норвежці називають Polesie, чехи - Polesí, південні слов'яни - Polissja чи Полесие, Полесия. Литовці іменують Polesė. Німці й шведи звуть Polesien, голандці - Polesië, французи - Polésie. Англійці, італійці, іспанці, фіни - Polesia, рідше Polissia. Норвежці та естонці кажуть Polesje, деякі євреї - פּאָלעסיע, тайці โปเลเซีย, японці ポリーシャ, корейці 폴레시아, ті, кого найбільше звуть 中文, а турки як завжди - Polesiye.

Екскурсійні тури

Праліси Поліського заповідника | Містичне Камінне село | Чернігів незвичайний | Поліська вузькоколійка "Кукушка"

ВАШІ СТАТТІ

Ви живете на Поліссі чи маєте цікаві матеріали з історії поліського краю? ІЦ Полісся шукає регіональних дописувачів: студентів і журналістів, краєзнавців, істориків, усіх, хто бажає опублікувати свої авторські матеріали - новини, розвідки, дослідження. Особливо розшукуються небайдужі автори у містах: Рівне, Чернігів, Малин, Сарни, Ковель, Ніжин. Зголошуйтесь: icpolissya@gmail.com
 
Copyright © 2009-2014 ІЦ Полісся
Zhytomyr, Rivne, Chernihiv, Kyiv, Lutsk | Інформація | Співпраця